Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 135)
Вейсжа скосив очі на юрбу, його погляд зупинився на Жинь. Він поманив її пальцем.
— Ходи-но сюди.
Жинь роззирнулася, сподіваючись, що він показує на когось іншого.
— Йди, — пробурмотів Кітай.
— Чого він хоче від мене?
— А ти як думаєш?
Жинь зблідла.
— Я цього не робитиму.
Він обережно її підштовхнув.
— Краще, якщо ти забагато про це не думатимеш.
Жинь зачовгала вперед, важко спираючись на ціпок. Вона досі заледве могла ходити. Найгіршим був біль у попереку, і болів не лише поперек. Та точка немовби з’єднувалася з кожним м’язом у її тілі. Щоразу, коли вона ступала крок чи рухала руками, почувалася так, наче її проштрикують ножем.
Солдати розійшлися, щоб звільнити їй прохід до платформи. Вона піднялася повільними непевними кроками. Кожен крок віддавав спалахом болю в нижній частині спини.
Нарешті вона зупинилася перед Воєначальником Змії. Він глянув на неї втомленими очима. Навіть зараз, навіть коли він був повністю в її милості, у нього був такий вигляд, немовби йому шкода її.
— Маріонетка до самого кінця, — прошепотів Цолінь так тихо, що почула лише вона. — І коли ти нарешті навчишся?
— Я не маріонетка, — сказала вона.
Він похитав головою.
— Я думав, що ти можеш виявитися розумницею. Але ти дозволила йому забрати в тебе все, що йому було потрібно, і просто викинути, як хвойду.
Жинь хотіла відповісти, але Вейсжа її перебив.
— Зроби це, — холодно промовив він.
Їй не треба було питати, що він мав на увазі. Жинь знала, чого від неї хочуть. Просто зараз, щоб не зародити підозри, вона мусила бути для Вейсжі покірною зброєю Республіки.
Вона поклала праву долоню Цоліню на груди, якраз над серцем і натиснула. Зігнуті пальці випустили гаряче полум’я, нігті впилися в його плоть, немовби вона стиснула м’який тофу.
Цолінь різко смикнувся, але не зронив ні звуку. Жинь завмерла, зачудована тим, як довго він зумів не кричати.
— Ви хоробрі, — сказала вона.
— Ти помреш, — видихнув він. — Дурепа.
Її пальці зімкнулися навколо чогось, що здалося їй серцем. Вона стиснула. Голова Цоліня опустилася йому на груди. Поверх його опалого плеча Жинь побачила, як Вейсжа кивнув і всміхнувся.
Жинь хотіла забратися з Арлона одразу після страти. Але Кітай заперечив, і вона неохоче погодилася, що далеко вони не втечуть. Вона досі не могла нормально ходити, вже не кажучи про те, щоб бігати. Її відкриті рани потребували щоденних оглядів у лазареті. Ні Кітай, ні вона сама не володіли достатніми знаннями медицини, щоб обробляти їх самостійно.
А ще вони не мали плану для втечі. Моаґ так нічого й не відповіла. Якби вони пішли зараз, то мусили б пересуватися пішки, ну хіба поцупили б човен, але верф у Арлоні охоронялася надто добре, тож малоймовірно, що їм це вдалося б.
Їм лишалося тільки чекати, принаймні доки Жинь не одужає достатньо для того, щоб битися.
Усе зависло в напруженій рівновазі. Жинь не отримувала повідомлень ані від Вейсжі, ані від призахідників. Сестра Петра не кликала її для огляду вже декілька місяців. Жинь і Кітай відкрито не планували втечі. Вейсжа не мав жодних підстав запідозрити, що її погляди змінилися, тож вона жила на доволі довгому повідку. Це дало їй час продумати наступний крок. Вона була мишею, яка поступово підходила до мишоловки. Пастка спрацює лише тоді, коли вона спробує втекти, але лише тоді.
Через тиждень після страти Цоліня палацові слуги принесли до її кімнати важкий пакунок, загорнутий у шовк. Коли вона розгорнула його, то побачила церемоніальну сукню та вказівку одягти її і прибути на поміст через годину.
Жинь досі не могла як слід підняти рук над головою, тому звернулася по допомогу до Венки.
—Бляха, і що мені з цим робити? — Жинь підняла прямокутний шматок тканини.
— Заспокойся. Це шаль, її накидають на плечі. — Венка взяла тканину й вільно обгорнула її навколо передпліч Жинь. — Ось так. Щоб вона спадала, немовби вода, бачиш?
Жинь ставало надто спекотно і тривожно, щоб перейматися, як там спадає її одяг. Вона схопила ще один прямокутний шматок, точнісінько такий, як і шаль.
— А це тоді навіщо?
Венка глянула на неї, як на ідіотку.
— А це зав’язуєш на талії.
Жинь подумала, яка то несправедливість — попри поранення, її все одно змушували йти на парад на честь перемоги. Вейсжа наполіг, що це вкрай необхідно для благопристойності. Він хотів улаштувати видовище для призахідників. Демонстрацію нікарської вдячності й етикету. Доказ їхньої цивілізованості.
Жинь утомилася від необхідності доводити свою людяність.
Сукня швидко урвала їй терпець. У клятій штуковині було так спекотно й душно, а ще вона затягувалася так міцно, що обмежувала рухи й Жинь доводилося дихати частіше. Сукня складалася зі стількох окремих частин, що Жинь кортіло скинути всю купу в куток і підпалити.
Венка невдоволено пхикнула, спостерігаючи, як Жинь зав’язує пояс на талії швидким морським вузлом.
— Це страхіття.
— Інакше він розв’яжеться.
— Існує не один спосіб зав’язування вузла. До того ж, він надто вільний. У тебе такий вигляд, наче тебе заскочили на гарячому з придворним.
Жинь затягнула пояс так, що він врізався їй у ребра.
— Ось так?
— Тугіше.
— Але мені нічим дихати.
— У тому й суть. Зупинишся тільки тоді, коли відчуєш, що ребра ось-ось зламаються.
— Гадаю, в мене вже зламані ребра. Двічі.
— Тоді третій раз їм не дуже й зашкодить. — Венка забрала пояс із рук Жинь і почала швидко замотувати його сама. — Ти неймовірна.
— І що ж це означає?
— Як ти змогла зайти так далеко, не засвоївши жодних жіночих хитрощів?
Це була настільки сміховинна фраза, що Жинь пирснула в рукав.
— Ми солдати. А де ти навчилася таких жіночих хитрощів?
— Я ж
— Вони не хотіли, щоб ти вчилася в Сінеґарді? — запитала Жинь.
— Ні, ця думка їм була ненависна. Але я наполягла. Мені хотілося слави й уваги. Хотілося, щоб про мене складали легенди. Поглянь, чим це все обернулося. — Венка міцніше затягнула вузол. — До речі, до тебе прийшли.
Жинь обернулася.
На порозі стояв Неджа, його руки ніяково звисали по боках. Він відкашлявся.
— Привіт.
Венка поплескала Жинь по плечу.
— Розважайся.
— Гарний вузол, — сказав Неджа.
Венка підморгнула йому, коли проходила поруч.