Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 118)
— Ти його забереш?
— Він не з мого загону, — сказала Жинь. — А тому не моя проблема.
Минув ще якийсь час. Кров повільно стікала з-під поперека солдата. Жинь мовчки сиділа поруч із дівчиною, її серце стукотіло в грудях, а розум прораховував можливі наслідки.
Західняки точно знатимуть, що вбивця вона. Сліди від опіків видадуть її, бо ж тільки спірлійка вбивала вогнем.
Відплата Тарквета буде страшною. Якщо він дізнається, то не спиниться на смерті самої лишень Жинь. Він міг кинути напризволяще всю Республіку.
Жинь мусила позбутися тіла.
Зрештою груди солдата перестали здійматися і опускатися. Жинь підповзла до нього навколішки й помацала шию, перевіряючи пульс. Нічого. Вона підвелася і простягнула руку дівчині.
— Приведімо тебе до ладу. Можеш іти?
— Про мене не турбуйся, — дівчина говорила навдивовижу спокійно. Вона вже не тремтіла. Натомість схилилася, щоб витерти шматком розірваної сукні кров і рідини зі стегон. — Таке трапляється вже не вперше.
Роздiл 29
— Тигрячі курв’ячі цицьки, — вилаявся Кітай.
— Знаю, — озвалася Жинь.
— І ти просто скинула його в гавань?
— Спершу навантажила камінням. Я вибрала доволі глибоку ділянку в доках, ніхто його не знайде…
— От же трясця. — Кітай проходився рукою по волоссю й смикав чуба, міряючи кроками бібліотеку. — Ти помреш. Ми всі помремо.
— Або все буде гаразд. — Жинь спробувала переконати себе, промовивши ці слова вголос, але досі почувалася страшенно приголомшеною. Вона прийшла до Кітая, бо лише йому могла довіритися й розповісти, що накоїла. Тепер обоє панікували.
— Послухай, мене ніхто не бачив…
— Звідки ти знаєш? — різко запитав він. — Ніхто не помітив, як ти тягнула труп призахідника через пів міста? Ніхто не визирнув із вікна? Ти готова поставити на кін своє життя супроти того факту, що жодна душа тебе не бачила?
— Я його не тягнула, а кинула в сампан і погребла від берега.
— О, то це все вирішує…
— Кітаю. Послухай. — Вона глибоко вдихнула, намагаючись сповільнити свій розум, щоб він працював як слід. — Минуло вже більше години. Якби хтось бачив, тобі не здається, що ми вже були б мертві?
— Тарквет міг вирішити потягнути час, — сказав Кітай. — Дочекатися ранку, щоб відправити проти тебе всю армію.
— Він не став би чекати, — Жинь була впевнена в цьому. Призахідники не розмінювалися на дрібниці. Якби Тарквет знав, що шаман убив одного з його солдатів, то вже продірявив би його кулями. Він не дав би йому шансу втекти.
Що більше часу минало, то більше вона сподівалася — вірила — що Тарквет не знав. Вейсжа не знав. Вони могли ніколи й не дізнатися. Жинь нікому не скаже, а біженка точно триматиме язика за зубами.
Кітай потер долонями скроні.
— Коли це сталося?
— Я вже казала. Трохи більше години тому, коли я вела Кесеґі назад до бар’єрів від старих складів.
— Що, заради небес, ти робила біля складів?
— Південні Воєначальники влаштували на мене засідку. Хотіли поговорити. Вони хочуть відступити назад до рідних провінцій, щоб самотужки розібратися з армією Федерації. Намагалися вмовити мене піти з ними, а ще в них є ця безглузда теорія про призахідників і…
— Що ти їм відповіла?
— Звісно, відмовилася. Це смертний вирок.
— Ну, принаймні ти не вчинила державної зради. — Кітай здавлено засміявся. — А потім, виходить, що ти просто поверталася до казарм і дорогою вбила призахідника?
— Ти не бачив, що він робив.
Кітай здійняв руки.
— Та яка в біса різниця?
— Він був на дівчині, — розгнівано сказала вона. — Він тримав її за шию й не зупинився б…
— Тож ти вирішила спалити всі шанси на те, щоб вижити біля Червоних скель?
— Бляха, Кітаю, призахідники не прийдуть.
— Але ж вони ще тут, хіба ні? Якби їм і справді було б начхати на нас, вони зібралися б і відпливли. Тобі це не спадало на думку? Коли тебе притискають до стіни, то є величезна різниця між нулем і одним відсотком, але ні, ти радше подбаєш, щоб це точно був нуль…
Її щоки спалахнули.
— Я не думала…
— Ну звісно, що ти не думала, — випалив Кітай. На його кулаках побіліли кісточки. — Ти ніколи не думаєш, правда? Ти завжди влазиш у кожну бійку, яку схочеш і коли захочеш, і срати хотіла на наслідки…
Жинь підвищила голос.
— Ти волів би, щоб я дозволила її ґвалтувати?
Кітай замовк.
— Ні, — сказав він після довгої паузи. — Вибач, я не… Я не це мав на увазі.
— Сумніваюся.
Він затулив обличчя долонями.
— О боги, мені так страшно. І тобі не обов’язково було його вбивати, ти могла…
— Знаю, — сказала Жинь. Вона почувалася спустошеною. Прилив адреналіну вивітрився. Тепер їй хотілося тільки впасти. — Я знаю, я не подумала, я побачила, що відбувається, і просто…
— Тепер і моє життя на кону.
— Мені прикро.
— Знаю, — зітхнув він. — Я не думав… Ти не мусила… Гаразд. Усе гаразд. Я розумію.
— Я справді думаю, що ніхто не бачив.
— Добре. — Кітай глибоко вдихнув. — Ти збираєшся повертатися до казарм?
— Ні.
— Я також.
Вони довго сиділи на підлозі, не кажучи ані слова. Він поклав їй голову на плече. Вона переплела його пальці зі своїми. Ніхто з них не міг заснути. Обоє дивилися у вікна бібліотеки, чекаючи, що призахідницькі загони вишикуються біля дверей або в коридорі почуються важкі кроки. З кожною хвилиною Жинь мимоволі відчувала полегшення.
Це означало, що призахідники не прийдуть. Це означало, що принаймні поки що вони в безпеці.
Але що станеться, коли призахідники прокинуться вранці й виявлять зникнення солдата? Що станеться, коли почнуть пошуки? Його не знайдуть щонайменше декілька днів, про це вона подбала, але сам факт зникнення однаково міг завадити перемовинам із призахідниками.
І якщо провина не впаде на Жинь, то чи не покарають вони всю Республіку?
Їй пригадалися слова південних Воєначальників.
— Розкажи мені, що говорили Воєначальники, — сказав Кітай, вразивши її.
Жинь сіла.
— Про що?