Ребекка Куанг – Макова війна (страница 59)

— Я помічний з отрутами, — визнав Аратша.

— А ти? Я думав, ти просто підпалюєш речі самою своєю присутністю.

— Не будь грубим, Бадзі. Ти єдиний, хто не переймається чищенням своєї зброї.

Бадзі загрозливо нахилив свої граблі над діжкою.

— Може, я почищу свою в тобі? До речі, у якій частині тебе? Нозі? Чи…

Аратша верескнув і знов осів у діжку. Уже за мить вода була спокійною. Це могла бути діжка з дощовою водою.

— Він дивний, — весело сказав Бадзі, повертаючись до Жинь. — Служить дрібному річковому божеству. Значно відданіший своїй релігії, ніж решта нас.

— А якого бога прикликаєш ти?

— Бога свиней.

— Що?

— Я прикликаю бойовий дух дуже злого кабана. Але годі про це. Любонько, не всі боги такі прекрасні, як твій. Я обрав першого, кого побачив. Майстри були розчаровані

Майстри? Бадзі навчався в Сінеґарді? Жинь згадала, що Дзян розповідав їй: вона не перша обрала вірування, ті студенти збожеволіли, і їх мали тримати в божевільнях чи в Баґхрі. Вони були надто нестабільні, і заради їхнього ж добра їх довелося замкнути.

— То це означає…

— Це означає, любонько, що я дуже гарно вмію трощити предмети.

Бадзі спорожнив свою миску, закинув голову й відригнув. З виразу його обличчя було зрозуміло, що далі цього обговорювати він не хоче.

— Не посунешся?

До їхнього столу підійшов дуже худорлявий чоловік із ріденькою борідкою. У руках він тримав повну миску з коренем лотоса й одразу прослизнув на місце навпроти Жинь.

— Унеґень може перекидатися лисом, — замість представлення промовив Бадзі.

— Перекидатися?..

— Мій бог дозволяє мені змінювати подобу, — сказав Унеґень. — А твій дає тобі змогу плюватися вогнем. Та й усе. — Він сунув до рота ложку тушкованого лотоса, проковтнув, скривився й відригнув. — Мені здається, кухар навіть не старається. Як нам може бракувати солі? Ми ж біля океану.

— Не можна просто полити їжу морською водою, — втрутився Жамса. — Для цього її треба очистити.

— Хіба це так складно? Ми ж солдати, а не дикуни, — Унеґень схилився над столом, постукавши, щоб привернути увагу Цари. — Де твоя друга половина?

Схоже, Цару це неабияк роздратувало.

— Нема.

— А коли він повернеться?

— Коли повернеться, — запально відказала Цара. — Чаґхань приходить і йде за власним розкладом. Ти про це знаєш.

— І довго ще його розклад не узгоджуватиметься з тим фактом, що ми, ну розумієш, воюємо? — сказав Бадзі. — Міг би й поквапитися.

Цара пирснула.

— Вам обом Чаґхань навіть не подобається. Чому ви так чекаєте його повернення?

— Ми багато днів поспіль їмо рисову кашу. Настав час десерту, — всміхнувся Бадзі, виставляючи гострі різці. — Я про цукор.

— Я думала, що Чаґхань вирушив кудись за дорученням Алтаня, — спантеличено промовила Жинь.

— Звісно, — відповів Унеґень. — Але хіба це означає, що на зворотному шляху він не міг зупинитися десь біля пекарні?

— Він хоча б десь неподалік? — запитав Бадзі.

— Я не поштовий голуб свого брата, — пробурчала Цара. — Ми знатимемо, коли він повернеться.

— А ви двоє не можете просто, ну, знаєш, зробити оте? — Унеґень поплескав себе по скроні.

Цара скривилася.

— Ми якірні близнюки, а не віддзеркалення.

— О, то ви не можете віддзеркалювати?

— Ніхто не може віддзеркалювати, — випалила Цара. — Вже ні.

Унеґень глянув на Жинь через стіл і моргнув, немовби вони з Бадзі постійно діставали Цару заради втіхи.

Жинь озирнулася й побачила Алтаня. Він ішов до них, дивлячись кудись поверх її голови.

— Хтось має патрулювати зовнішній периметр. Бадзі, твоя черга.

— О, я не можу, — сказав Бадзі.

— Чому?

— Я їм.

Алтань закотив очі.

— Бадзі.

— Відправ Жамсу, — заскиглив Бадзі. — Він не виходив, відколи…

Гуп. Двері їдальні з гуркотом відчинилися. Усі присутні повернули голови до дальнього краю кімнати. Похитуючись, увійшла постать у чорній мантії. Солдати підрозділів неподалік від входу квапливо позадкували, звільняючи шлях кремезному незнайомцю.

Лише Цике були незворушні.

— Суні повернувся, — сказав Унеґень. — Довго ж його не було.

Суні виявився гігантським чоловіком із хлоп’ячим обличчям. Його руки та ноги вкривало густе золотаве волосся. Волосся було більше, ніж Жинь коли-небудь бачила на чоловікові. Хода Суні була дещо дивною — немовби в людиноподібної мавпи, немовби він волів пересувався по деревах, а не прямо йти по землі. Його руки були майже такі ж в обхваті, як увесь тулуб Жинь. Здавалося, він заввиграшки міг розколоти її голову, ніби горіх, якби лишень захотів.

Він закрокував до Цике.

— Велика Черепахо, — ледь чутно пробурмотіла Жинь. — Хто він?

— Матір Суні трахнув мавпа, — радісно прощебетав Жамса.

— Заткнися, Жамсо. Суні пов’язаний із Богом Мавп, — пояснив Унеґень. — Хіба ти не радий, що він на нашому боці?

Жинь не була певна, що стала боятися Суні менше, проте той був уже біля їхнього столу.

— Як усе пройшло? — радісно запитав Унеґень. — Вони тебе бачили?

Здавалося, Суні не чув Унеґеня. Він підняв голову, немовби принюхувався до них. На його скронях запеклася кров. Через скуйовджене волосся й порожній погляд він дужче скидався на тварину, аніж на людину, немовби дикий звір не міг вирішити, нападати йому чи втікати.

Жинь напружилася. Щось негаразд.

— Так гучно, — сказав Суні. Його голос скидався на низьке гарчання, піщане та гортанне.

Усмішка на обличчі Унеґеня згасла.

— Що?

— Вони досі кричать.

— Хто досі кричить?