Ребекка Куанг – Макова війна (страница 16)

— Дурниці, — сказала Жинь. — Ти й гадки не маєш, про що говориш.

Вона знала, що таке залежність. Опіумні курці — пожовтілі, худі шматки плоті. Вони не б’ються так, як Алтань. Вони не рухаються так, як Алтань. Вони не є ідеальними, смертоносними звірами з граційною звірячою красою.

«Велика Черепахо, — усвідомила вона. — Одержимість Алтанем зачепила й мене».

— Через шість місяців після підписання Пакту про ненапад Імператриця Су Дадзі офіційно заборонила мати при собі чи використовувати будь-які психоактивні речовини в межах Нікані й запровадила низку суворих каральних заходів, намагаючись покласти край незаконному вживанню наркотиків. Звісно, у багатьох провінціях чорний ринок опіуму процвітав і надалі, породжуючи суперечки щодо ефективності такої політики… — Майстер Їм поглянув на присутніх у класі. Студенти постійно смикалися, поспіхом записували в зошитах або дивились у вік­но. — Я читаю лекцію на цвинтарі?

Кітай підняв руку.

— Може, поговоримо про Спір?

— Що? — Брови Їма здивовано поповзли вгору. — Спір ніяк не стосується того, про що ми… О, — він зітхнув. — Певно, ви бачили Тренсиня, так?

— Він був дивовижний, — палко промовив Хань, і всі схвально закивали.

Схоже, Їма це роздратувало.

— Щороку, — пробурмотів він. — Щороку. Ну гаразд, — він відклав лекційні записи вбік. — Якщо хочете поговорити про Спір, поговоримо про Спір.

Тепер клас палко й уважно слухав. Їм невдоволено почовгав до товстого стосу мап на шафці.

— Чому Спір обстріляли? — нетерпляче запитав Кітай.

— Усе по порядку, — відповів Їм.

Він перегорнув кілька аркушів пергаменту, доки не знайшов потрібний: складчасту мапу Спіру та південного кордону Нікані.

— Я не прихильник квапливої історіографії, — сказав він, чіп­ляючи мапу на дошку. — Почнемо з відповідного політичного контексту. Спір став нікарською колонією за часів правління Червоного Імператора. Хто може розповісти про анексію Спіру?

Жинь подумалося, що анексія — це ще легке визначення того, що сталося. Правда не така нейтральна. Декілька століть тому Червоний Імператор штурмом узяв острів і змусив спірлійців вступити на військову службу, перетворивши острів воїнів на найстрахітливіший підрозділ Міліції, аж доки Друга Макова війна його не винищила.

Неджа підняв руку.

— Спір анексували за правління Май’жиннень Теардзи, останньої королеви воїнів Спіру. Давня Нікарська імперія просила її відмовитися від трону та присягнути Сінеґарду. Теардза погодилася значною мірою тому, що була нібито закохана в Червоного Імператора, однак проти неї виступила Рада спірлійців. За легендою, Теардза з відчаю простромила себе ножем, і цей вчинок переконав Раду спірлійців у її пристрасті до Нікані.

На мить у кімнаті запала тиша.

— Це, — пробурмотів Кітай, — найтупіша історія, яку я будь-­коли чув.

— Нащо їй було вбивати себе? — голосно запитала Жинь. — Хіба від неї не було б більшої користі, якби вона лишилася жива й відстоювала своє рішення?

Неджа знизав плечима.

— Ще одна причина, чому жінкам не варто дозволяти правити невеликими островами.

Ці слова пробудили гул відповідей. Їм стишив їх, піднявши руку.

— Усе було не так просто. Без сумніву, факти в легенді розмилися. Легенда про Теардзу та Червоного Імператора — вигадка, а не історичний факт.

Венка підняла руку.

— Я чула, що Червоний Імператор зрадив її. Він пообіцяв не чіпати Спір, але потім не дотримав слова.

Їм знизав плечима.

— Це поширена теорія. Червоний Імператор славився безжальністю, тож така зрада була цілком у його дусі. Але правда в тому, що ми не знаємо, чому померла Теардза, не знаємо, чи її хтось убив. Ми знаємо лише те, що вона померла, традиція воїнів-монархів на Спірі перервалася, й Імперія анексувала острів ще до Другої Макової війни. Отже, як колонія Спір заледве мав якесь значення з економічної точки зору. Острів майже нічого не експортував до Імперії, хіба солдатів. Існують свідчення, що спірлійці взагалі могли не знати сільського господарства. До культурного впливу посланників Червоного Імператора спірлійці були примітивним народом, який практикував грубі, варварські ритуали. Спірлійці дуже мало могли запропонувати з точки зору культури чи технологій і немов на багато століть відстали від решти світу. Однак із військової точки зору спірлійці були на вагу золота.

Жинь підняла руку.

— А спірлійці й справді були шаманами вогню?

У класі почулися приглушені смішки, і Жинь миттю пожалкувала, що взагалі розкрила рота. Її запитання вразило Їма.

— У Тікані досі вірять у шаманів вогню?

Щоки Жинь спалахнули від сорому. Вона виросла на історіях про Спір. Усі в Тікані були аж одержимі лютими імперськими воїнами та їхніми ймовірними надприродними силами. Жинь мало б стати розуму не сприймати ці балачки за чисту монету, однак їй було цікаво.

Але тут вона бовкнула не подумавши. Звісно ж, міфи, які захоп­лювали її в Тікані, тут, у столиці, видавалися помилковими і провінційними.

— Ні… Я мала на увазі, що не… — заїкаючись, заторохтіла Жинь. — Я про це читала, і мені просто стало цікаво...

— Не зважайте на неї, — сказав Неджа. — У Тікані досі вірять, що Макові війни ми програли.

Почулося ще більше смішків. Самовдоволено всміхаючись, Неджа відкинувся назад.

— Але спірлійці таки мали певні незвичні здібності, адже так? — Кітай квапливо став на захист Жинь. — Бо інакше чому б муґенці обрали ціллю саме Спір?

— Бо Спір був зручною ціллю, — відповів Неджа. — Легка мішень між архіпелагом Федерації та провінцією Змії. Чому б і ні?

— Це безглуздо, — Кітай похитав головою. — Я читав, що Спір був островом без особливої стратегічної цінності. Навіть не помічним як військово-морська база: Федерація радше попливла б через вузьку протоку одразу до Кхурдалайна. Муґенці переймалися б спірлійцями, лише якби ті робили щось таке, що їх лякало.

— А спірлійці й справді могли лякати, — не вгавав Неджа. — Примітивні виродки, ласі до наркотиків. Хто б не хотів їх винищити?

Жинь не вірилося, що Неджа може бути таким страхітливо черствим, описуючи трагічну різанину, але ще дужче її вразило те, що Їм закивав на знак згоди з ним.

— Спірлійці були расою варварів, одержимих війною, — сказав він. — Вони вчили дітей битися, відколи ті починали ходити. Століттями жили за рахунок постійних набігів на прибережні нікарські селища, бо ж власного сільського господарства не мали. А чутки про шаманізм, імовірно, більше пов’язані з їхньою релігією. Історики переконані, що спірлійці проводили дивні ритуали, під час яких присягали на вірність своєму богу — Багряному Феніксу Півдня. Але то був лише ритуал, а не бойове вміння.

— Проте близькість спірлійців із вогнем офіційно задокументована, — сказав Кітай. — Я читав про це у військових звітах. Не один генерал із Нікані й Федерації вважав, що спірлійці мали владу над полум’ям.

— То байки, — зневажливо промовив Їм. — Здібності спірлійців до контролю над вогнем були лише грубим використанням полум’я для залякування ворогів. Імовірно, таке припущення виникло тому, що спірлійці використовували вогняну зброю під час нічних набігів. Але нині більшість учених сходяться на тому, що відвага спірлійців у бою була результатом виключно їхнього соціального кола спілкування та впливу жорстокого оточення.

— Якщо так, чому ж наша армія не взяла їх за взірець? — запитала Жинь. — Якщо воїни-спірлійці справді були такими могутніми, чому ми просто не перейняли їхню тактику? Навіщо їх поневолювати?

— Спір був данинником, а не поневоленою колонією, — нетерп­ляче промовив Їм. — І ми можемо відтворити їхні програми тренувань, але, знову ж таки, їхні методи вкрай жорстокі. Дзюнь каже, що вам непросто дається й загальна підготовка. Сумніваюся, що вам захочеться займатися за режимом спірлійців.

— А як же Алтань? — наполягав Кітай. — Він виріс не на Спірі, його тренували в Сінеґарді…

— Ти коли-небудь бачив, як Алтань силою волі прикликає полум’я?

— Звісно, ні, але…

— Невже від самого його вигляду у вас затуманилися мізки? — вимогливо поцікавився Їм. — Буду максимально відвертим. Шаманів не існує. Спірлійців також. Алтань — така сама людина, як і ви. Він не має ані магічних, ані божественних умінь. Він добре б’ється лише тому, що його тренують, відколи він навчився ходити. Алтань — останній представник вимерлої раси. Якщо спірлійці молилися своєму богу, то очевидно: це їх не врятувало.

Проте одержимість Алтанем під час уроків розсіялася не до кінця. Побачивши на власні очі двобої учнів, першорічки стали працювати на заняттях Дзюня з подвійним запалом. Вони хотіли стати такими ж граційними та смертоносними бійцями, як Алтань. Але Дзюнь лишався прискіпливим учителем. Він відмовлявся вчити їх видовищних технік, побачених на арені, доки вони досконало не опанують основ.

— Якщо ви зараз спробуєте застосувати «щелепи тигра» Тобі, то й кролика не вб’єте, — глузливо посміхався він. — Радше пальці собі повиламуєте. Мине ще багато місяців, доки ви зможете спрямувати кі належним чином, як вимагає подібна техніка.

Але йому хоча б набридло муштрувати їх шикуванням. До цього часу їхній клас уже орудував палицями з розважливою майстерністю, принаймні випадкові травми звелися до мінімуму. Якось наприкінці заняття Дзюнь вишикував їх рядами й наказав битися в парах.

— Відповідально, — наголосив він. — Якщо треба, в половину швидкості. Дурних травм я не потерплю. Відпрацьовуйте удари та відбиви, вивчені в цій формі.