Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 57)
Батько сказав: те, що мати тяглася до мене, — це був страшний сон, Шоне. Це не була дійсність. Це як тоді, коли ти казав, що пам’ятаєш, як ми з мамою їли копченого оселедця у Крестері, але тоді тобі було всього три місяці. Ти казав, що згадав ту коптильню, але це було тільки тому, що ти бачив фотографію. Ось і тут подібне.
Це було логічно. Це не було особливо добре, але принаймні мало сенс.
Коли мені було дванадцять, я ще згадав дещо. Я згадав грозу, як вибіг на дощ, але цього разу мій батько не сідав у машину, він садовив мою матір у неї. На пасажирське сидіння. Це згадалося дуже чітко: це, схоже, не було частиною страхіття — то був інакший спогад. У цьому я боявся, але це був інший вид жаху, менш нутряного, ніж я відчував, коли мати потягнулася до мене. Цей спогад мене тривожив, тому я запитав про це тата.
Він вивихнув мені плече, кинувши мене об стіну, але те, що трапилося потім, лишилося назовсім. Він сказав, що йому потрібно дати мені урок, тому він узяв ніж для м’яса й акуратно провів лезом по моєму зап’ястю. Це було попередження. «Це щоб ти пам’ятав, — сказав він. — Так ти вже ніколи не забудеш. Якщо ж забудеш, наступного разу різатиму по-іншому.» Він приставив вістря ножа до правого зап’ястя, де починалася моя долоня, і поволі провів до ліктя.
«Ось так. Я не хочу обговорювати це знову, Шоне. Ти це знаєш. Ми вже говорили про це достатньо. Ми більше не розмовляємо про твою матір. Те, що вона зробила, — це ганебно!»
Він розповів мені про сьоме коло пекла, де самогубців перетворено на будяки й їх їдять гарпії. Я запитав його, що таке гарпія, і він сказав: твоя мати була така. Я заплутався: вона стала колючим кущем чи гарпією? Я подумав про страхіття, про те, як вона в машині простягала руки до мене, про її відкритий рот і криваву слину на губах. Я не хотів, щоб вона мене з’їла.
Коли моє зап’ястя зажило, я виявив, що шрам дуже чутливий і дуже корисний. Щоразу, коли я розумів, що мене заносить, я торкався його, і в більшості випадків це повертало мене до тями.
У мені завжди була лінія розлому: між моїм розумінням того, що я знав про те, що трапилося, що я сам знав про себе і батька — і дивне, слизьке відчуття неправильності. Як динозаври, яких немає у Біблії, це було щось незрозуміле, і все ж я знав, що воно повинно бути. Воно мало бути, бо мені було сказано: і те, і те правда — і про Адама та Єву, і про бронтозавра. Упродовж багатьох років траплялися випадкові зрушення, і я відчув, як тремтить земля над лінією розлому, але землетрусу не сталося, доки я не зустрів Нел.
Не на самому початку. На початку йшлося про неї, про нас разом. Вона прийняла, не без деякого розчаруванням, ту історію, яку я їй розповів, історію, яку я знав як правду. Але після того, як Кейті померла, Нел змінилася. Смерть Кейті зробила її іншою. Вона почала говорити з Нікі Сейдж дедалі частіше, і вона більше не вірила в те, що я сказав їй. Історія Нікі набагато краще узгоджувалася з точкою зору Нел щодо Затону Утоплениць, місця, яке вона викликала в уяві як місце «небажаних», переслідуваних жінок, аутсайдерів і маргіналок, які не дотримувалися патріархальних приписів, і мій батько був втіленням усього зла. Вона сказала мені, що вона переконана, що мій батько убив мою матір — і лінія розлому розширилася; усе зрушилося, і що більше зрушувалося, то химерніші видіння поверталися до мене, спочатку як страшні сни, а потім як спогади.
«Вона тебе принизить», — сказав мій батько, коли дізнався про мене й Нел. Вона зробила більше. Вона змінила мене. Якщо мені слухати її, вірити в її історію — то я більше не трагічний син матері-самогубці й гідного сім’янина — я син монстра. І ще гірше: я був хлопчиком, котрий бачив, як його мати вмирає, і нічого не сказав. Я був хлопчиком, підлітком, чоловіком, який захищав її вбивцю, жив з убивцею і любив його.
Я усвідомив, що такою людиною бути важко.
У ніч, коли вона померла, ми зустрілися на нашій дачі, як раніше. Я забувся. Вона так хотіла, щоб я сказав їй правду, вона сказала, що правда звільнить мене від самого себе, від життя, якого я не хотів. Але вона думала про себе, про те, що вона дізналася і що це означатиме для неї, для її роботи, її життя, її містечка. Так, не більше не менше: затон — уже не місце самогубств. Це було те місце, де позбувалися небажаних жінок.
Ми поверталися до міста разом. Ми робили так часто раніше — відколи мій батько виявив нас на дачі, я більше не ставив машину на вулиці, я залишав її в місті. Їй паморочилося у голові від вина, сексу і нової мети. Ти маєш пам’ятати про це, сказала вона мені. Маєш стати там, подивитися, і згадати, Шоне. Як це сталося. Зараз. Цієї ночі.
Іде дощ, сказав я їй. Коли вона померла, ішов дощ. Не було так ясно, як сьогодні. Треба дочекатися дощу.
Вона не хотіла чекати.
Ми стояли на вершині скелі, дивлячись униз. Я не бачив нічого звідси, Нел, сказав я. Я не був тут. Я був нижче, де дерева, я нічого не міг бачити. Вона стояла на краю, спиною до мене.
Вона кричала? запитала вона мене. Коли вона падала, ти чув що-небудь?
Я заплющив очі, і я побачив її в машині, як вона тягнеться до мене, і я хотів сховатися від неї. Я сахнувся, але вона все тягнулася до мене, і я спробував відштовхнути її. Мої руки були на талії Нел, і я штовхнув її.
Подяки
Джерело саме цієї річки знайти зовсім не просто, але передусім маю подякувати Ліззі Кремер і Гарріет Мур — вони надають мені химерні ідеї і чіткі переконання, пропонують почитати книжки, які змушують багато про що замислитися, і не втомлюються підтримувати мене.
Одна річ — знайти джерело, а друга — іти за течією: тож дякую моїм непересічним редакторам — Сарі Адамс і Сарі Макґрет за те, що допомогли мені не збитися з дороги. А також дякую вам, Френкі Ґрей, Кейт Самано й Даню Кукафко, за вашу редакторську підтримку.
Дякую Елісон Берроу, без чиєї дружби й порад я, мабуть, не змогла б прожити ці два роки.
За підтримку й добрі слова, за поради щодо книжок і дивовижні ідеї я дякую Саймонові Ліпскару, Ларрі Фінлею, Джеффу Клоске, Крістін Кокран, Емі Блек, Біллові Скотту-Керру, Ліз Гогендел, Джинн Мартін, Трейсі Терріфф, Кейт Старк, Лідії Герт і Мері Стоун.
За дивовижно прекрасне оформлення обкладинки — дякую Річарду Оґлу, Джаї Майслі й Гелен Єнтус.
Дякую, Еліс Гоув, Еммо Джеймісон, Емілі Рендл, Камілло Дубіні, Марґо Віаллерон, за вашу працю, завдяки якій цю книжку люди зможуть читати десятками мов.
Дякую Маркусові Дьолю, Мадлейн Макінтош і Томові Велдону.
За професійні деталі — велика дяка Джеймсу Еллсону, який раніше служив у поліції Великого Манчестера, а також професору Шарон Коуен з юридичного факультету Единбурзького університету — і, безумовно, якщо в тексті ще трапляються якісь юридичні чи процедурні ляпи — то вони суто мої власні.
Дякую сестрам Рук із Віндзор-Клоуз за дружбу й натхнення, які мене тішать усе життя.
Дякую містерові Ріґзбі за поради й конструктивну критику.
Дякую Бенові Мейдену — за те, що не давав мені втратити землю під ногами.
Дякую моїм батькам Ґлінн і Тоні та братові Річарду.
Дякую усім-усім моїм багатостраждальним друзям.
І дякую Саймонові Дейвісу — за все!
Любі Читачі,
Дуже дякую Вам за те, що вже дивитеся на мій новий роман. Книжку «Глибоко під водою» я писала три роки, раз у раз повертаючись до тем і предметів, які мене захоплюють: місце жінки у світі, стосунки жінок між собою, ненадійність пам’яті, сила оповіді. За той час я записала не одну, а кілька загадок, та й розв’язала деякі теж.
Канада для мене — місце особливе: це одна з перших країн, де було опубліковано мою «Дівчину в потягу», це перше місце, де ця книжка стала національним бестселером номер один. Я досі не можу забути того потрясіння! Книжка дев’яносто три тижні залишалася у списку бестселерів видання «The Globe and Mail» завдяки, безумовно, ентузіазму канадського читача, і, чималою мірою, також завдяки фантастичній підтримці канадських продавців книжок.
Я хотіла б особливо подякувати мережі книгарень «Indigo» — ця організація стала одним з перших і найпотужніших прибічників «Дівчини в потягу». «Дівчина» була відзначена не тільки особисто за версією директорки Хезер Рейсмен і за версією «Spotlight» — вона також стала книжкою 2015 року за версією «Indigo» — і я в неоплатному боргу перед працівниками і клієнтами «Indigo».
Канада також була однією із перших країн, куди я поїхала у своєму турне з «Дівчиною в потягу
Заздалегідь дякую за те, що читаєте мою книжку — сподіваюся, вона Вам сподобається.
З найкращими побажаннями,
Пола Гоукінз працювала журналісткою протягом п’ятнадцяти років, перш ніж братися за художню літературу. Народилася й виросла в Зімбабве. Пола переїхала до Лондона у 1989 році й живе там досі. Її перший трилер «Дівчина в потягу» став глобальним явищем, було продано близько 20 мільйонів примірників по всьому світу. Цей роман був опублікований понад сорока мовами, став бестселером № 1 у всьому світі. Однойменний фільм з Емілі Блант у головній ролі посів перше місце за касовим збором. «Глибоко під водою» — її другий окремий трилер.