Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 54)

Він зібрався зачинити двері переді мною, і я була занадто налякана, щоб сказати, що мені потрібно. Він зробив це зі своєю дружиною, розповіла мені Нікі, і з твоєю сестрою теж.

— Я…

— Джулс? — почула я. — Це ви?

Сцена була ще та. Гелен із кров’ю на руках і обличчі, Ерін, яка безуспішно вдає, що контролює ситуацію. Вона зустріла мене радісною усмішкою.

— Що привело вас сюди? Ми мали зустрітись у відділку.

— Так, я знаю, я…

— Та давай уже! — буркнув Патрік. Мене кинуло в жар, я задихалася. — Ви, Ебботти! Господи, ото ще сімейка! — Крикнув він і вдарив ножем по столу. — А я вас пам’ятаю, знаєте? Ви така жирна були замолоду? — розвернувся до Гелен. — Огидна, жирна — отака вона була. А батьки! Просто жалюгідні.

Мої руки тремтіли, коли він повернувся і подивився на мене.

— Я вважаю, що матері ще можна пробачити, бо вона вмирала, але хтось же повинен був взяти їх у руки. Ви з сестричкою здичавіли обидві, еге? І подивіться, як ви добре влаштувалися! Вона психічна, а ви… ну. Що — ви? Проста?

— Цього цілком достатньо, містере Таунсенде, — сказала Ерін. — Вона взяла мене за руку. — Ходімо, їдьмо у відділок. Нам необхідно отримати свідчення Ліни.

— А, цієї дівчинки. Оця виросте точно така, як її мати, у неї є той самий брудний погляд і чорний рот, така пика, що вдарити хочеться…

— Ви проводите багато часу, думаючи про те, що робить моя юна племінниця, чи не так? — голосно сказала я. — Як ви думаєте, це доречно?

Мій гнів повернувся, і Патрік не був готовий до цього.

— Ну? Правда? Огидний стариганю!

Я розвернулася до Ерін.

— Я насправді ще не зовсім готова йти, — сказала я. — Але я рада, що ви тут, Ерін, я думаю, що це необхідно, тому я прийшла сюди говорити не з ним, — я кивнула на Патріка, — а з нею. З вами, місіс Таунсенд.

Тремтячою рукою я виловила пластиковий пакетик із кишені й поклала на стіл, поруч з ножем.

— Я б хотіла запитати вас, коли ви зняли цей браслет із зап’ястя моєї сестри?

Очі Гелен розширилися, і я зрозуміла, що вона винна.

— Звідки взявся цей браслет, Джулс? — спитала Ерін.

— Від Ліни. А вона отримала його від Марка Гендерсона. А той узяв його в Гелен. Яка, судячи з її винуватого, як сам гріх, обличчя, узяла його в моєї сестри, перш ніж убити її.

Патрік розреготався — гучно, фальшиво, наче загавкав.

— Вона взяла його в Ліни, яка взяла його в Марка, який взяв його в Гелен, якій його, їбать, фея під ялинку поклала! Вибач, любонько, — звернувся він до Гелен, — пробач на слові, але ж це повна дурня.

— Це було у вашому кабінеті, Гелен? — я подивилася на Ерін. — На ньому будуть відбитки, ДНК?

Патрік знову загигикав, але Гелен була вражена.

— Ні, я… — сказала вона нарешті, її очі бігали між мною, Ерін і свекром. — Це було… Ні, — вона зробила глибокий вдих. — Я знайшла його, — сказала вона. — Але я не знала… Я не знала, що це була її річ. Я просто… Я тримала його в себе. Збиралася повернути господарю.

— Де ви знайшли його, Гелен? — запитала Ерін. — Ви знайшли його в школі?

Гелен глянула на Патріка, потім назад на детектива, немов прикидаючи, чи спрацює брехня.

— Я думаю, що я… так. Я, е-е, я не знала, чий він, тож…

— Моя сестра носила цей браслет весь час, — сказала я. — На ньому ініціали моєї матері. Мені дещо важко повірити, що ви не зрозуміли, чиє це було, і що це було важливо.

— Я не розуміла, — сказала Гелен, але її голос став тонким і обличчя почервоніло.

— Звичайно, вона не знала! — закричав раптом Патрік. — Звичайно, вона не знала, чий він був чи звідки взявся.

Він швидко наблизився до неї, поклав руку їй на плече.

— Гелен взяла браслет, тому що я залишив його в машині. Необачно. Я збирався викинути його, хотів, але… Я став доволі забудькуватий. Я став забудькуватий, чи не так, люба?

Гелен нічого не сказав, вона не рухалася.

— Я залишив його в машині, — сказав він знову.

— Гаразд, — сказала Ерін. — А де ви його взяли?

Він прямо подивився на мене, коли відповідав їй.

— А де, ти думаєш, я взяв його, дурепо? Я зірвав його із зап’ястя цієї шльондри, перш ніж зіштовхнув її.

Він любив її давно, найсильніше — у той момент, коли вона кинулася його захищати.

— Ні, не це сталося! — Гелен скочила на ноги. — Це не так… Не треба! Не беріть на себе відповідальності за це, тату, це не те, що насправді сталося. Ви не робили… Ви навіть не… — Патрік усміхнувся їй, простягаючи руку. Вона взяла його за руку, і він притягнув її ближче. Вона була м’якою, але не слабкою, її скромність, її безсоромна простота зовнішності були бентежливішими, ніж будь-яка врода. Вона зворушила його зараз — він відчув, як підіймається його кров, як швидше працює насос ослабленого старечого серця.

Усі мовчали. Сестра плакала мовчки, беззвучно вимовляючи якісь слова. Детектив спостерігала за ним, за Гелен, і в її обличчі було якесь розуміння.

— Ви… — Вона похитала головою, не знайшовши слів. — Містере Таунсенде, я…

— Ну то давай! — він раптом відчув себе дратівливим, йому страшенно хотілося, щоб ця нервова баба відчепилася від нього. — Заради Бога, ти офіцер поліції, то й роби те, що маєш!

Ерін набрала повні груди повітря і підступила до нього.

— Патріку Таунсенде, я заарештовую вас за підозрою у вбивстві Даніелли Ебботт. Ви не зобов’язані говорити…

— Так, так, так, правильно, — втомлено сказав він. — Я знаю, я це все знаю. Боже. Такі жінки, як ти, ви ніколи не знаєте, коли треба замовкнути.

Потім він розвернувся до Гелен.

— Але ти, любонько, ти. Ти знаєш, коли говорити, а коли мовчати. Ти говориш правду, моя дівчинко.

Вона почала плакати, і він найдужче хотів опинитися біля неї, у кімнаті нагорі, востаннє, до того, як його в неї заберуть. Він поцілував її в чоло, та, виходячи за детективом, попрощався з нею.

Патрік ніколи не був схильний до містицизму, до інстинктивного відчуття чи передчуття, але якщо вже чесно, то він відчував, що насувається розплата. Кінець гри. Він відчував це задовго до того, як витягли холодний труп Нел Ебботт із води, тільки він списав це відчуття на вік. Його розум останнім часом виробляв різні фокуси, посилюючи колір і звук в його старих спогадах, розмиваючи краї нових. Він знав, що це початок, довге прощання, що його буде з’їдено зсередини, від ядра до шкаралупи. Він міг радіти, принаймні, що все ж іще був час, коли він у думках зв’язував кінці з кінцями, тримав контроль. Це був, як він зрозумів зараз, єдиний спосіб врятувати щось із того життя, яке вони побудували, хоча він знав, що не всіх можна врятувати.

Коли його посадили в кімнаті для допитів у відділку Бекфорда, він спочатку подумав, що не знесе такого приниження, але витримав. Легше стало, як він виявив, від дивовижного відчуття полегшення. Він хотів розповісти свою історію. Якщо вже вона мала випливти на поверхню, то саме він має розказати її, доки ще має час і розум. Це було більше ніж просто полегшення — гордість. Усе своє життя він по-своєму хотів розповісти, що сталося вночі, коли померла Лорен, але не міг. Він стримувався, з любові до свого сина.

Він говорив короткими, простими реченнями. Говорив дуже зрозуміло. Він висловив намір зробити повне зізнання у вбивствах Лорен Слейтер у 1983 році й Даніелли Ебботт у 2015 році. З Лорен було простіше, звичайно. То була прямолінійна історія. Вони посварилися вдома. Вона кинулася на нього, а він захищався, і внаслідок того захисту вона була серйозно поранена, занадто тяжко, щоб врятувати. Так, щоб урятувати сина від тяжкої правди, і — зізнався він, — позбавити себе тюремного ув’язнення, він відвіз її до річки, заніс її тіло на вершину скелі й уже мертвою кинув у воду.

Сержант Морґан слухала ввічливо, але враз зупинила його.

— Чи був ваш син із вами в цей час, містере Таунсенде? — спитала вона.

— Він не бачив нічого, — відповів Патрік. — Він був занадто малий, і дуже наляканий, аби зрозуміти, що відбувається. Він не бачив, що його мати дістала травму, і він не бачив її падіння.

— Він не дивився, як ви кидаєте її зі скелі?

Йому довелося зібрати всю свою силу, щоб не перескочити через стіл і не вдарити її.

— Він нічого не бачив. Я мав посадити його в машину, тому що я не міг залишити шестирічну дитину саму вдома під час грози. Якби у вас були діти, ви зрозуміли б. Він нічого не бачив. Він був збентежений, і я сказав йому… ту версію правди, яка була зрозуміла б йому. Те, що він би зрозумів.

— Версію правди?

— Я розказав йому історію — як ви розповідаєте дітям, коли йдеться про те, чого вони не можуть зрозуміти. Я розповів йому історію, з якою він міг би жити, яка зробила б його життя стерпним. Хіба ви не розумієте?

Хоч як він стримувався, але говорив дедалі голосніше.

— Я не збирався залишити його, правильно? Його мати загинула, і якби я сів у в’язницю, що з ним сталося б потім? Яке життя у нього було б? Його здали б у притулок. Я бачив, що відбувається з дітьми, які ростуть у притулку, звідти чимало виходять з пошкодженою і збоченською психікою. Я захищав його, — сказав Патрік, і гордість розпирала йому груди, — усе життя.

Історію Нел Ебботт було, звичайно, важче переказати. Коли він виявив, що вона говорить із Нікі Сейдж і, сприймаючи її твердження про Лорен серйозно, він занепокоївся. Звичайно, до поліції вона не піде, ні. Вона не була зацікавлена у справедливості чи в чомусь такому, вона була зацікавлена тільки в тому, щоб зробити сенсацію зі своїх нікому не потрібних писульок. Але він хвилювався, що це може засмутити Шона. Хай там як, він захищав свого сина.