Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 45)

Коли вона нарешті перестала говорити, я почула шепіт води в тиші.

— Ви говорите, що Патрік убив свою дружину, а Нел знала про це? Ви кажете, що вона це записала?

— Тьху ти! — аж сплюнула Нікі. — Та ні ж бо! Ось що я кажу: вона записувала дещо, але не все, без того, на чому ми не порозумілися, тому що їй за щастя було записати те, що Джинні розказала мені, коли була жива, а не те, що Джинні сказала мені, коли померла. Це просто якесь безглуздя!

— Ну…

— Повне безглуздя! Але тобі треба слухати. І якщо ти не будеш слухати мене, — сказала вона, простягаючи мені папери, — тоді слухай свою сестру. Бо він оце влаштував. На один копил. Патрік Таунсенд зробив це з Лорен, і з нашою Джинні, і якщо я не помиляюся, то він зробив це і з Нел.

Затон Утоплениць

Лорен вийшла з будинку Енн Ворд. Вона тими днями ходила туди дедалі частіше — там було наче по-своєму спокійно, як ніде в Бекфорді. Вона відчувала дивну спільність із бідолашною Енн. Вона теж була ув’язнена в шлюбі без кохання з чоловіком, який терпіти її не міг. Тут Лорен могла купатися, курити, читати — і ніхто її не турбував. Зазвичай.

Одного ранку берегом проходили дві жінки. Вона впізнала: Джинні — констебль поліції, повненька і рожевощока, та її сестра Нікі, яка говорить з мертвими. Лорен дужче подобалася Нікі. Вона була дивною і, здавалося, доброю. Хоч вона, може, і шахрайка.

Джинні гукнула її, і Лорен розвернулася, для годиться, сподіваючись, що вони підуть далі. Зазвичай вона була б рада погомоніти. Але її обличчя мало поганий вигляд, і вона не мала настрою це пояснювати.

Лорен пішла купатися. Вона була свідома того, що робить це востаннє: востаннє гуляє, востаннє курить, востаннє цілує синочка в бліде чоло, востаннє купається у річці (передостанній раз…) Пірнувши під воду, вона замислилася, чи так само воно буде, чи вона що-небудь відчуватиме. Вона гадала, куди поділася вся її сила боротися.

Першою біля річки опинилася Джинні. Вона була у відділку, дивилася з вікна на грозу, коли прийшов виклик: Патрік Таунсенд у паніці вигукував щось незв’язне, кричав щось у рацію про свою дружину. Про дружину і Затон Утоплениць. Коли Джинні опинилася там, хлопчик сидів, зіщулившись, під деревами. Спочатку вона подумала, що він спить, але коли він підняв голову, очі були широко розкриті й чорні.

— Шоне, — сказала вона, знімаючи пальто й накидаючи на нього. Він посинів від холоду в промоклій до нитки піжамі, його босі ноги були обліплені землею. — Що сталося?

— Мама у воді, — сказав він. — Я маю лишатися тут, його чекати.

— Кого? Батька? Де твій батько?

Шон виплутав худеньку руку з пальта й показав, і Джинні побачила Патріка, який вилазив на берег, тяжко дихаючи, схлипуючи, із перекривленим від болю обличчям.

Джинні підійшла до нього.

— Сер, я… «Швидка допомога» їде сюди, буде за чотири хвилини…

— Уже пізно, — сказав Патрік, хитаючи головою. — Я спізнився. Її не стало.

Прибули інші: парамедики, поліція, один-два старших детективи. Шон став на ноги; закутаний у пальто Джинні, як у накидку, він пригорнувся до батька.

— Не могли б ви взяти його додому? — сказав їй один з детективів. Хлопчик почав скиглити:

— Будь ласка! Не хочу. Не хочу йти!

Патрік сказав:

— Джинні, чи не могли б ви взяти його до себе? Він наляканий, і він не хоче повертатися додому.

Патрік присів у багнюці, пригорнув сина, прихилив до себе його голову, прошепотів щось йому на вухо. Уставши, хлопчик уже був спокійним і слухняним. Він дав руку Джинні й побіг поруч із нею, не озираючись.

Повернувшись до квартири, Джинні зняла з Шона все мокре. Вона загорнула його в ковдру й зробила йому тост із сиром. Шон їв тихо, обережно, нахиляючись над тарілкою, щоб не кришити. Доївши, він запитав:

— З мамою усе буде гаразд?

Джинні саме мила посуд.

— Тобі тепло, Шоне? — запитала вона.

— Нормально.

Джинні зробила чашку чаю і взяла кожному по два шматочки цукру.

— Ти не хочеш сказати мені, що сталося, Шоне? — запитала вона, і він похитав головою. — Ні? А як ви дісталися до річки? Зараз так грязько.

— Ми поїхали в машині, але я випав по дорозі, — сказав він.

— Гаразд. Тебе тато віз туди? Чи мама?

— Ми їхали всі разом, — сказав Шон.

— Усі?

Обличчя у Шона скривилося.

— Була гроза, коли я прокинувся, дуже шуміло, і були дивні звуки на кухні.

— Які дивні звуки?

— Як… як собака робить, коли йому сумно.

— Скавчить? — Шон кивнув. — Але у нас немає собаки, мені не дозволяють. Тато каже, що я не дбатиму про нього належно, і це буде просто ще одна йому робота. — Він надпив трохи чаю і витер очі. — Я не хотів бути сам у грозу. І тато посадив мене в машину.

— А мама?

Він насупився.

— Ну… Вона була в річці, і мені довелося чекати під деревами. Я не маю говорити про це.

— Що ти маєш на увазі, Шоне? Як це — не маєш говорити про це?

Він похитав головою, знизав плечима, і більше не сказав ні слова.

Гоуїк. Біля Крестера. Не так уже й серйозно повторюється історія, грається зі мною. Це недалеко від Бекфорда, трохи більше, ніж година їзди, але я ніколи там не бував. Я не ходив на пляж і до замку, не їв славнозвісного копченого оселедця при знаменитій коптильні. Це любила моя мати, вона туди хотіла. Батько ніколи не возив мене, і тепер я ніколи не їжджу туди.

Коли Трейсі сказала мені, де той будинок, куди треба їхати, я відчув якесь зворушення. Відчув себе винним. Почувався так, як коли згадую про обіцянку моєї матері щодо святкування дня народження, від якої я відмовлявся на користь Діснейленду. Якби ж то я не був таким невдячним, якби ж я сказав, що хочу поїхати з нею на пляж, до замку, може, вона б залишилася зі мною? Може, усе було б по-іншому?

Ця так і не здійснена поїздка була однією з багатьох речей, над якими я думав після того, як моя мати померла, коли все моє єство було зайняте побудовою нового світу, альтернативної реальності, в якій вона не повинна була померти. Якби ми поїхали до Крестера, якби я прибрав у кімнаті, коли мені було сказано, якби я не забруднив свій новий шкільний ранець, коли пішов на річку купатися, якби я слухав батька, не робив таке, чого йому не подобалося, так часто. Або, пізніше, я гадав: а може, навпаки, треба було не слухатися батька, можливо, я якраз мав його не послухатися й не лягати до пізньої ночі замість того, щоб іти в ліжко? Можливо, тоді я зміг би переконати її не їхати?

Жоден із моїх альтернативних сценаріїв не допоміг, і врешті, кілька років по тому, я зрозумів, що нічого не міг вдіяти. Те, чого моя мати хотіла, стосувалося не того, що мав зробити я, а того, що мав зробити хтось — чи то не зробити: їй був потрібен той, кого вона любила, чоловік, з яким вона зустрічалася таємно, чоловік, з яким вона зраджувала мого батька — їй треба було, щоб той таємничий чоловік повернувся до неї. Той чоловік був невидимим, безіменним. Він був фантомом, нашим із батьком фантомом. Він став відповіддю на запитання, дав нам деяке полегшення: це не наша вина. (Це була його, чи то її вина, їхня спільна — моєї матері-зрадниці та її коханця. Ми не могли б нічого вдіяти, вона просто не так сильно нас любила.) Він дав нам можливість уставати вранці й жити далі.

А потім з’явилася Нел.

Щойно вона прийшла в наш будинок, вона покликала мого батька. Вона хотіла поговорити з ним про смерть моєї матері. Тоді не було вдома ні його, ні мене, тож вона говорила з Гелен, яка коротко виклала їй суть. Патрік не тільки не буде говорити з вами, сказала їй Гелен, а й не буде радий такому втручанню. І Шон теж, і будь-хто з нас. Це справа особиста, сказала Гелен, і вона в минулому.

Нел не зважила на це й усе одно підійшла до тата. Його реакція заінтригувала її. Він не розізлився, як вона могла б очікувати; він не сказав їй, що йому занадто боляче говорити про це, що він не винесе повернення до цього. Він сказав, що не має чого сказати. Нічого не сталося. Ось що він сказав їй. Нічого не сталося.

Тож нарешті вона прийшла до мене. Була середина літа. Я мав зустріч у відділку в Бекфорді, і коли я вийшов, то побачив, що вона прихилилася до моєї машини. Вона була одягнена в сукню до самої землі, шкіряні сандалі на засмаглих ногах, нігті нафарбовані яскраво-блакитним лаком. Я бачив її раніше, я помітив її — вона була красива, показна. Але я ніколи ще не бачив її зблизька. Не побачивши її так, я б ніколи не зрозумів, які в неї зелені очі були, які вони незвичайні, нетутешні. Наче вона не зовсім належала до цього світу — тим більше до цього місця. Вона була наполовину екзотичною.

Нел розповіла мені, як мій батько сказав їй, що нічого не сталося, і спитала мене:

— І ви так відчуваєте теж? — Я пояснив їй: він не хотів сказати, що нічого не сталося взагалі. Він просто мав на увазі, що ми не говоримо про це, що це вже в минулому. Ми залишили це в минулому.

— Ну, звичайно, так, — сказала вона, усміхаючись мені. — І я розумію, але я працюю над цим проектом, розумієте, буде книжка, і, можливо, виставка теж, і…

— Ні, — сказав я їй. — Я маю на увазі: я знаю, що ви робите, але я — ми — не можемо туди вплутуватися. Це ганьба.