Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 3)

Тільки інспектор Таунсенд — на той час лише констебль — не сміявся. Він був добрий: пояснив, що це все пов’язано з новими законами ЄС. Закони ЄС! Захист прав споживачів! Був час, коли таких, як Нікі, переслідували відповідно до Закону про чаклунство і Закону про шахрайство медіумів. Тепер вони немилі європейським бюрократам. Низько ж вони впали.

Так що Нікі закрила сайт, спекалася техніки й стала працювати по-старому, тільки мало хто тепер до неї звертався.

Те, що в воді опинилася саме Нел, таки стало для неї потрясінням, мала визнати Нікі. Ворожка почувалася недобре. Не винною, як такою, бо все сталося не через Нікі. Проте, вона гадала, чи не сказала забагато, не виказала чогось, що не можна виказувати. Але її не можна звинуватити, що вона це почала. Нел Ебботт уже гралася з вогнем — вона була одержима річкою та її таємницями, а такі захоплення ніколи до добра не доводять. Ні, Ніккі ніколи не казала Нел шукати пригод на свою голову, вона тільки вказала їй напрямок. І воно й не виходило так, ніби вона не попереджала Нел, правда ж? Проблема полягала в тому, що ніхто не слухав. Нікі сказала їй, що в цьому місті завжди були люди, готові проклясти тебе, тільки-но побачать. Але ж люди заплющували очі на це, чи не так? Нікому не подобалося згадувати, що вода в цій річці отруєна кров’ю і жовчю жінок — переслідуваних, нещасних; люди просто пили ту воду щодня.

Ти так і не змінилася. Мені слід було знати це. Я ж бо й знала. Ти любила Млин і воду, ти була одержима тими жінками, тим, що вони зробили, і тими, кого вони залишили. І тепер ось це. От чесно, Нел. Чи ти дійсно збиралася заходити так далеко?

Нагорі я вагалася, стоячи перед хазяйською спальнею. Тримаючись за ручку дверей, я набрала повні груди повітря. Я знала, що вони сказали мені, але я також знала тебе і не могла їм повірити. Я була певна, що коли я відчиню двері, там будеш ти, висока і худа, зовсім не рада мене бачити.

У кімнаті було порожньо. У повітрі стояло відчуття щойно покинутого місця, ніби ти допіру вибігла вниз, на кухню запарити чашечку кави. Наче ти можеш повернутися будь-якої хвилини. Мені ще вчувався в кімнаті запах твоїх парфумів — щось густе, солодке і старомодне, як колись у нашої мами — «Opium» чи «Yvresse».

— Нел? — непевно, тихо промовила я твоє ім’я, немов викликала тебе, як викликають диявола. Тиша була мені відповіддю.

Далі по коридору була «моя кімната» — та, де я колись спала: найменша в будинку, як і годиться кімнаті наймолодшої дитини. Вона здалася мені ще меншою, ніж я пам’ятала, темнішою, печальнішою. Вона була порожня — тільки й стояло в ній одинарне незастелене ліжко, і пахло вогкістю, наче землею. Я ніколи не спала тут добре, мені завжди було тут не по собі. Що й не дуже дивно, з огляду на те, як ти любила мене лякати. Сидячи за стінкою, ти шкребла по тиньку нігтями, малювала якісь знаки на другому боці дверей криваво-червоним лаком для нігтів, писала імена загиблих жінок пальцем на запітнілому вікні. А ще — ці всі історії, які ти розповідала, про відьом, яких тягли до води, чи про жінок, які у розпачі кидалися зі скелі на каміння, про переляканого маленького хлопчика, який сховався в лісі і побачив, як його мати стрибнула назустріч своїй смерті.

Я не пам’ятаю цього. Звичайно ж, не пам’ятаю. Коли я аналізую свій спогад про маленького хлопчика, який побачив смерть матері, то він геть безладний, непослідовний, як сон. Це все ти шепочеш мені на вухо — воно не сталося на моїх очах якоїсь пронизливо-холодної ночі біля води. Ми ніколи не були тут узимку, у нас не було холодних ночей над водою. Я ніколи не бачила наляканої дитини на мості посеред ночі — що би я, сама тоді зовсім мала, робила там? Ні, це була історія, яку ти розповіла, про те, як хлопчик зіщулився поміж деревами, підняв голову і побачив її — з обличчям блідим, як нічна сорочка при місяці; як він підняв голову і побачив: вона кинулася вниз, розкинувши руки, мов крила, у мовчазному повітрі, як згас крик на її губах, коли вона впала в чорну воду.

Я навіть не знаю, чи насправді був той хлопчик, який бачив загибель своєї матері, чи ти сама це все вигадала.

Я вийшла зі своєї колишньої кімнати й повернулася до тієї, що колись була твоєю, а зараз, схоже, тут мешкає твоя дочка. Хаотичне нагромадження одягу і книжок, мокрий рушник на підлозі, брудні чашки на тумбочці, накурена задуха в повітрі, нудотно-солодкий запах лілії, яка в’яне і гниє у вазі біля вікна.

Не замислюючись, я почала наводити лад. Я розправила постіль, повісила рушник у ванній на гачок. Я стояла на колінах, витягуючи брудну тарілку з-під ліжка, коли почула твій голос, який кинджалом ударив мене в груди.

— Ви, блядь, думаєте, що робите?!

Я зіп’ялася на ноги, переможно всміхаючись: адже я знала, я знала, що вони помилялися, я знала, що насправді ти не загинула. І ось ти стояла у дверях, кажучи мені забратися НА ХУЙ з твоєї кімнати. Шістнадцяти-сімнадцятирічна рука зараз учепиться в моє зап’ястя, нафарбовані нігті увіп’ються в тіло. Я сказала, пішла звідси, Джуліє. Жирна корово!

Усмішка померла, тому що, звичайно, це була зовсім не ти, а твоя дочка, на вигляд майже точнісінько така, як ти в підлітковому віці. Вона стала в дверях, упершись рукою в бік.

— Що ви робите? — знову запитала вона.

— Я… вибач, будь ласка, — сказала я. — Я Джулс. Ми не зустрічалися, але я ваша тітка.

— Я не питала, хто ви, — сказала вона, дивлячись на мене, як на дурепу. — Я питала, що ви робите. Що ви шукаєте? — Її очі ковзнули геть від мого обличчя, і вона озирнулася на двері у ванну. Перш ніж я встигла відповісти, вона сказала: «Поліція внизу», і вона пішла геть коридором: довгі ноги, лінива хода, капці хляпають по плитці підлоги.

Я поспішила за нею.

— Ліно, — сказала я, поклавши руку їй на плече. Вона відсахнулася, як обпечена, вивернулася, люто зиркнувши на мене. — Я… співчуваю…

Вона опустила очі, розтираючи пальцями те місце, де я її торкнулася. На її нігтях залишалися сліди синього лаку, кінчики її пальців мали такий вигляд, мов у трупа. Вона кивнула, не зустрічаючись зі мною поглядом.

— З вами має поговорити поліція, — сказала вона.

Вона не така, як я очікувала. Напевно, мені уявлялася дитина, ошаліла, яка відчайдушно потребувала, щоб її втішили. Але вона не така, звичайно, вона не дитина, їй п’ятнадцять, майже доросла, а якщо її взагалі комусь треба втішати — то точно не мені. Вона твоя дочка врешті-решт.

Детективи чекали на кухні, стояли біля столу, дивились у бік мосту. Високий чоловік із сивуватою щетиною на обличчі, а біля нього жінка, приблизно на голову нижча.

Чоловік вийшов наперед, простягнув руку, блідо-сірі очі рішуче поглянули мені в лице.

— Детектив Шон Таунсенд, — сказав він.

Коли він простягнув руку, я помітила, що вона злегка затремтіла. Його шкіра була холодною й ніби паперовою на дотик, начебто рука належала комусь значно старшому.

— Я дуже співчуваю вашій втраті.

Так дивно було чути ці слова. Вони казали їх учора, коли прийшли розповісти мені, що сталося. Я їх сама ледь не сказала Ліні, але тепер вони відчувалися інакше. Вашій втраті. Я хотіла сказати їм, що вона не втрачена. Такого не може бути. Ви не знаєте Нел, ви не знаєте, яка вона.

Детектив Таунсенд роздивлявся моє обличчя, чекаючи, що я скажу. Він височів наді мною, стрункий, весь якийсь гострий — здавалося, якщо підійти до нього, то можна порізатися. Я й далі дивилася на нього, аж тут зрозуміла, що жінка дивиться на мене теж, і на її обличчі — етюд співчуття.

— Ерін Морґан, — сказала вона. — Співчуваю.

Вона була смаглява, темноока, мала волосся кольору воронячого крила — чорне з синім полиском. Вона збирала його позаду, але деякі хвилясті пасма вибилися із зачіски на скронях і за вухами, надаючи їй дещо розпатланого вигляду.

— Із поліцією будете зв’язуватися через сержанта Морґан, — сказав детектив Таунсенд. — Вона триматиме вас у курсі того, як просувається розслідування.

— Розслідування? — ледь чутно запитала я.

Жінка кивнула, усміхнулася й жестом запросила мене сісти за кухонний стіл; я сіла. Детективи влаштувалися навпроти мене. Інспектор Таунсенд опустив очі й потер правою долонею ліве зап’ястя швидкими, різкими рухами: один, два, три.

Детектив Морґан говорила зі мною — але її заспокійливий, переконливий тон зовсім не відповідав тим словам, що злітали з її вуст:

— Тіло вашої сестри побачив у річці чоловік, який гуляв із собакою вчора рано-вранці, — сказала вона. Лондонський акцент, голос м’який, як дим. — Попередні дані свідчать про те, що вона пробула в воді лише кілька годин.

Вона подивилася на інспектора, потім перевела погляд знову на мене.

— Вона була повністю вдягнена, і її травми відповідають падінню зі скель над затоном.

— Ви вважаєте, що вона впала? — спитала я. Я дивилася то на поліцейських детективів, то на Ліну, яка прийшла за мною вниз і прихилилася до столу на іншому кінці кухні. Боса, чорні легінси, сіра майка, натягнута на гострі ключиці й крихітні пуп’янки грудей. Дівчинка не звертала на нас уваги — неначе це все було звичайною, банальною справою. Неначе щось подібне траплялося щодня. Вона стискала у правій руці телефон, гортаючи щось на екрані великим пальцем; лівою рукою обхоплюючи своє худеньке тіло: передпліччя в Ліни завширшки було приблизно з моє зап’ястя. Широкий, похмурий рот, темні брови, брудне біляве волосся спадає на обличчя.