Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 15)
Хоч би ти замовкла, думала Нікі.
Усі думали, що Нікі — паршива вівця в сім’ї, але насправді такою була її сестра Джин. Усе дитинство всі говорили, яка Джинні хороша дівчинка: як скажуть, так і зробить. А потім стукнуло їй сімнадцять років, і — що ви думаєте! — вона йде служити в поліцію. У поліцію! І це шахтарська дочка, Господи Ісусе! Це була зрада, ось що її мати про це казала — зрада всієї родини, всіх навколо! Батьки тоді перестали розмовляти із Джин, Нікі мала б її відцуратися теж. Тільки вона не могла, хіба вона могла? Джинні ж її молодша сестричка.
І довгий же збіса в неї язик, це була її біда — не знала, де притримати. Після того, як вона пішла в поліцію і до того, як вона залишила Бекфорд, Джин розповіла Нікі таку історію, від якої в тієї волосся стало сторч, і відтоді Нікі, бува, кусає себе за язик, спльовує, й промовляє захисні заклинання щоразу, коли зустрічає де-небудь Патріка Таунсенда.
Поки що це допомагало. Її захищало. А от Джинні — ні. Після цієї історії з Патріком, його дружиною і всіх неприємностей, які врешті виникли потім, Джинні переїхала до Единбурга, вийшла за нікудишнього чоловіка, і за наступні п’ятнадцять років обоє на смерть спилися. Але Нікі все ще бачила її вряди-годи, говорила з нею, як і раніше. Останнім часом частіше. Джинні знову розбалакалася. Гучно, надокучливо. Наполегливо.
Останні кілька ночей — відтоді, як відійшла Нел Ебботт — сестриця розмовляла більше, ніж будь-коли. Джинні сподобалася б Нел, щось у них було спільне. Нікі теж вона була до душі, вона любила з Нел розмовляти, її тішило, що Нел дійсно
Іноді, скажімо, буває, що після сильного дощу річка піднімається. Вона, бурхлива, злизує землю, перевертає її й показує щось загублене: кістки ягняти, дитячий гумовий чобіток, золотий годинник, огорнутий мулом, окуляри на срібному ланцюжку. Браслет з розбитою застібкою. Ніж, рибальський гачок, грузило. Консервні бляшанки й візки з супермаркету. Мотлох. Речі важливі й неважливі. І все це нормально, це так воно є, така у річки вдача. Річка може повернутися в минуле, принести його й виплюнути на берег на очах у всіх, а люди так не можуть. Жінки не можуть. Коли починаєш ставити запитання і розклеювати маленькі оголошення в крамницях і барах, коли починаєш фотографувати, розмовляти з газетярами й ставити запитання про відьом, жінок і пропащі душі, то ти знаходиш не історію, а неприємності на свою голову.
Кому, як не Нікі, це знати.
Коли вона вже обсушила ноги, взула сандалі й пішла — ну дуже повільно — назад стежкою, вгору сходами, через міст, минула десята, і майже настав час. Вона пішла до крамниці й купила собі бляшанку кока-коли, сіла на лаву через дорогу від церковного двору. Вона не збиралася заходити — у церкві було їй не місце — але вона хотіла подивитися на них. Вона хотіла подивитися звіддаля на тих, хто в жалобі, роззяв і безсоромних лицемірів.
Вона всілася і заплющила очі — тільки на мить, подумала вона, — але коли розплющила їх знову, як воно почалося. Вона дивилася, як молода поліціянтка, новенька, поважно походжає серед люду, крутячи головою, як суриката. Вона теж спостерігала. Вона бачила народ із пабу, господаря пабу, його дружину й молоду дівчину, яка працювала за шинквасом, кількох учителів зі школи: один товстий і бридкий, другий — красень у сонячних окулярах. Вона побачила Віттекерів, усіх трьох, і страждання здіймалося над ними, як пара над казаном: батько згорблений від горя, синок, котрий боїться власної тіні, тільки мати з гордо піднятою головою. Зграйка дівчат, що ґелґочуть, як гуси, а за ними — чоловік з минулого, потворне обличчя. Нікі знала його, але не могла знайти для нього визначене місце, зафіксувати його у своїй голові. Її увагу відвернула синя машина, яка заїжджала на стоянку, поколювання шкіри, відчуття холодного повітря на потилиці. Вона спочатку побачила жінку, Гелен Таунсенд, сіреньку, як горобець, яка встала з заднього сидіння автомобіля. Її чоловік вийшов з водійського боку, а з пасажирського — старий, Патрік, з прямою спиною, майор. Патрік Таунсенд: сім’янин, стовп суспільства, колишній коп. Мерзотник. Нікі плюнула на землю і промовила заклинання. Вона відчула погляд старого і шепіт Джинні: Відвернися, Нікі!
Нікі порахувала тих, хто заходив, а через півгодини — тих, хто виходив. Біля дверей була якась колотнеча, люди натикалися одне на одного, проштовхувалися одне повз одного, а потім щось сталося між красивим учителем і Ліною Ебботт — якесь різке слово проскочило. Нікі, спостерігаючи, помітила: поліціянтка дивилась на них теж, Шон Таунсенд визирав поверх голів над юрбою. Дбають про порядок. Але щось таки пропустили, чи не так? Як у тих штукарів, у яких «спритність рук і жодного шахрайства»: на мить відведеш очі — а вже вся гра і змінилася.
Гелен Таунсенд сиділа за кухонним столом і безгучно плакала, склавши руки на колінах, її плечі тремтіли. Шон геть не розумів, що це означає.
— Ти не мусиш іти, — сказав він, лагідно поклавши руку їй на плече. — У тебе немає жодних конкретних причин туди йти.
— Ні, вона повинна піти, — сказав Патрік. — І Гелен, і ти — і всі ми. Ми — частина цієї громади. — Гелен кивнула, витираючи сльози тильним боком руки.
— Звичайно, я піду, — сказала вона, прокашлюючись. — Звичайно.
Її засмучував не похорон. Вона плакала, бо Патрік вранці втопив кицьку в річці. Вона була вагітна, сказав він їй, а куди нам стільки котів? Тільки морока буде. Він мав рацію, звісно, але це не допомогло. Та смугаста дика кішка для Гелен уже стала ніби домашня тварина. Вона любила дивитись, як та щоранку йде через двір, нюшкує біля вхідних дверей, шукаючи частування, ліниво махає лапкою на бджіл, що гудуть навколо розмарину. Від думки про це вона знову розплакалася.
Коли Шон пішов нагору, вона сказала:
— Не треба було
Патрік мотнув головою.
— Немає необхідності, — сказав він хрипко. — Це найкращий спосіб. Усе скінчилося дуже швидко.
Але Гелен побачила глибокі подряпини на його руках — ознаку того, наскільки відчайдушно боролася кішка.
— Щось треба з цим зробити, — мовила вона, показуючи на подряпини.
Він похитав головою.
— Та нехай!
— Ні, так просто це лишати не можна, може бути інфекція. І кров буде на сорочці.
Вона посадила його за кухонний стіл, промила подряпини, натерла їх антисептиком, а найбільші заліпила пластирем. Він весь час дивився на її обличчя, і їй здавалося, що він трохи кається у своєму вчинку, бо, коли вона скінчила, він поцілував їй руку і сказав:
— Хороша дівчинка. Ти гарна дівчинка.
Вона встала й відійшла від нього, стала біля раковини, поклавши руки на стіл, подивилася на залите сонцем каміння. Закусила губу.
Патрік зітхнув, знизивши голос до шепоту:
— Дивись, люба, я знаю: тобі це важко. Я знаю. Але ми повинні йти як сім’я, правильно? Нам потрібно підтримати Шона. Не йдеться про те, щоб ми її оплакували. Ідеться про те, щоб лишити всю цю справу позаду.
Гелен не могла сказати, від чого саме волосся в неї стало сторч: чи від цих слів, чи від його дихання в потилицю.
— Патріку, — сказала вона, розвертаючись до нього. —
Шон тупав униз, перестрибуючи через сходинку.
— Про що?
— Та нехай, — сказала вона, і він насупився. Вона похитала головою. — Не важливо.
Вона пішла нагору, вмилася, вдягла темно-сірий брючний костюм, який зазвичай тримала для шкільних зборів. Провела гребінцем по волоссю, намагаючись не дивитися у вічі своєму відображенню. Гелен не хотіла зізнатися навіть самій собі, що їй страшно, що вона не хоче стикатися з тим, чого боїться. Вона знайшла дещо в бардачку своєї машини — і не розуміла, що це означає, та й не була певна, чи дійсно хоче це знати. Гелен зібрала оте все і сховала — по-дурному, по-дитячому — під ліжко.
— Готова? — гукнув Шон знизу. Вона глибоко вдихнула, змусивши себе глянути у дзеркало, на своє бліде, чисте обличчя з ясними, мов із сірого скла, очима.
— Готова, — сказала вона до себе.
Гелен сиділа на задньому сидінні Шонового автомобіля, Патрік вмостився попереду поруч із сином. Усі мовчали, але вона помітила, що її чоловік тре долонею зап’ястя: отже, нервує. Йому буде боляче, звичайно. Усе це — ці смерті в річці — викликає болючі спогади і в нього, і в його батька.
Коли вони переїздили перший міст, Гелен подивилася вниз на зелену воду й постаралася не думати про ту, яка під водою бореться за своє життя. Про кішку. Кішка не йшла їй з голови.
Я трохи посварився з мамою перед виїздом на похорон. Я спустився, а вона вже була в коридорі, фарбувала губи перед дзеркалом. На ній був червоний топ. Я сказав: не можна таке вдягати на похорон, це неповага до людей. Мама тільки якось дивно розсміялася, пішла на кухню й стала фарбуватися далі, ніби нічого й не сталося. Я не збирався цим легковажити, бо нам зовсім не треба, щоб на нас усі звертали увагу. Там мають бути поліцейські — поліція завжди з’являється на похоронах людей, які вмирають за підозрілих обставин. Уже досить погано, що я їм збрехав, і мама теж — то що ж вони собі подумають, коли побачать її там убрану, як на вечірку?