Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 10)
Іноді ти говорила загадками, іноді сердилася; знову згадувала колишні образи, витягала незгоди, які вже віддавна лежали на дні, лаялася на щось давноминуле. Бажання смерті! Одного разу, в запалі, коли я втомилися від твоїх хворобливих захоплень, я сказала, що в тебе бажання смерті, і як же ти потім довго й нудно це повторювала!
Іноді тебе кидало в сентименти, ти балакала про нашу матір, про наше дитинство, про щастя, яке було — і немає. Інші часи були ого-го які щасливі, супер.
Я тільки й хотіла, щоб мені дали спокій, забути Бекфорд, забути тебе. Я побудувала життя для себе — менше за твоє, звичайно, але як інакше? Зате моє власне! Хороші друзі, стосунки, крихітна квартира у прекрасному північному передмісті Лондона. Соціальна робота давала мені мету в житті; вона захоплювала мене і приносила задоволення, незважаючи на низьку зарплату і довгий робочий день.
Я хотіла спокою, але тебе це не влаштовувало. Іноді двічі на рік, іноді — на місяць ти телефонувала: підривала, нервувала, вибивала мене з рівноваги. Як і завжди — це в тебе була доросла версія всіх ігор, в які ти гралася зі мною. І весь цей час я чекала, чекала того єдиного дзвінка, на який я могла б насправді відповісти, в якому б ти пояснила, чому ти так поводилася зі мною в дитинстві, як ти могла мене так кривдити, не захищати мене, коли бачила, що мені робили боляче. Частина моєї душі хотіла поговорити з тобою, тільки після того, як ти попросиш пробачення. Але ти не вибачалася, а я — все чекала.
Я посунулася на край ліжка й висунула верхню шухляду тумбочки. Там лежали листівки, непідписані — фотографії місць, де ти, можливо, побувала — презервативи, лубрикант, старомодна срібна запальничка з вигравіруваними ініціалами «Л.С.» Л.С. Коханець? Я знову оглянула кімнату — і мене вразило: у цьому будинку не було жодних зображень чоловіків. Ні тут, угорі, ні внизу. Навіть на картинах майже всюди були жінки. А коли ти залишала свої повідомлення, ти говорила про роботу, дім, Ліну, але ніколи нічого не розповідала про чоловіків. Чоловіки, здавалося, ніколи не були тобі важливі.
Але ж був один, чи не так? Давно колись був хлопець, важливий для тебе. Коли ти була підлітком, ти тихцем вночі вислизала з дому крізь вікно пральні, стрибала на берег річки і скрадалася за будинок, по кісточки в грязюці. Ти лізла вгору бережком, тоді на доріжку, і він там на тебе чекав. Роббі.
Думати про Роббі, про тебе з Роббі, — це ніби швидко переїжджати горбатий міст — від цього паморочилося в голові. Роббі був високий, широкоплечий блондин, з його губ не сходила усмішка. Він так дивився на дівчат, що в них усе всередині переверталося. Роббі Кеннон. Альфа, вожак, завжди пахне парфумом «Lynx» і сексом, грубий, вульгарний. Ти любила його, казала ти, хоча ця любов була зовсім не така, як любов до мене. Ви з ним були або в усьому заодно, або закидали одне одного образами — третього не бувало. Ніколи не було миру, спокою. Я не пам’ятаю і особливого сміху. Але що мені пам’ятаю найчіткіше про вас обох — це як ви лежите на березі біля затону, сплівшись кінцівками, ногами у воді, він накочується на тебе, вдавлює тебе плечима в пісок.
Щось у цій картині мені різало око, змушувало відчувати щось таке, чого в мене давно не було. Сором. Брудний, потаємний сором вуаєриста, з домішкою ще чогось, чогось, що я не могла чітко окреслити — і не бажала. Я намагалася відвернутися від цього, але пам’ятала: я не єдиний раз спостерігала за тобою з ним.
Мені раптом стало ніяково, так що я встала з ліжка й заходила по кімнаті, дивлячись на фотографії. Фотографії були всюди. Звісно. У рамках на комоді — світлини тебе, засмаглої і усміхненої, в Токіо і Буенос-Айресі, на лижах і на пляжі, з донькою на руках. На стінах у рамках — копії обкладинок журналів із твоїми фото, матеріал на першій сторінці «New York Times», твої нагороди. Ось вони — всі докази твого успіху, докази того, що ти переплюнула мене в усьому. Робота, краса, діти, життя. А тепер ти знову мене обійшла. Навіть у цьому ти виграла.
Перед одним знімком я зупинилася. Це було фото з тобою і Ліною — вже не крихіткою, а дівчинкою років п’яти-шести, чи й старшою, я не вмію визначати вік дітей. Вона усміхається, показуючи крихітні білі зубки, і щось у цьому дивне, щось таке, від чого у мене волосся стає дибки; щось є від хижака в її очах, виразі обличчя…
Я відчула, як запульсувала жила в мене на шиї, з глибини здіймався давній страх. Я знову лягла в ліжко і спробувала не слухати воду, але навіть при зачинених вікнах, нагорі будинку, звук все одно не зникав. Я відчула, як вода штовхає в стіни, просочується в тріщини між цеглою, здіймається. Я відчувала її смак, каламутний і брудний, і сирість на шкірі.
Десь у будинку мені чувся чийсь сміх, точно як твій.
1993 рік
Серпень
Мама купила мені новий купальник, старомодний, в синьо-білу клітинку з «підтримкою». Він мав бути у стилі 1950-х років, щось таке, як носила Мерилін Монро. Товста і бліда, я зовсім не скидалася на Норму Джин, але я все одно вдягла його, бо мамі було непросто добути мені таку річ. Купальники на таку фігуру, як у мене, діставалися непросто.
Я вдягла сині трусики й білу футболку розміру XL на ліфчик. Коли Нел спустилася обідати у своїх обрізаних джинсах і бікіні з зав’язкою на шиї, вона глянула на мене і сказала:
— І ти що, так підеш на річку сьогодні? — таким тоном, з якого недвозначно випливало, що вона такого б не хотіла, а потім зустрілася поглядом з мамою і сказала:
— Я її сьогодні глядіти не буду, можна? Я хочу на річку з друзями.
Мама сказала:
— Будь чемною, Нел.
Мама була в стані ремісії, і її міг би збити з ніг навіть невеличкий вітер, її смаглява шкіра пожовтіла, як старі папери, тож нам з Нел батько суворо наказував ЖИТИ ДРУЖНО.
Частиною цього «жити дружно» було спільне ходіння на річку. Усі ходили на річку. Власне, більше там не було чого робити. Бекфорд не скидався на пляж, там не було ні атракціонів, ні ігрових автоматів, хіба що якийсь жалюгідний міні-гольф. Там була вода — і все.
Коли минуло вже кілька тижнів літа, життя усталилось, усі визначилися, з ким і проти кого дружать, приїжджі й місцеві познайомилися — і всі почали тусуватися понад річкою. Молодші діти зазвичай купалися південніше від Млина, де вода текла повільно й ловилася риба. Хулігани з хуліганками зависали в покинутому будинку Вордів, вживали наркотики, займалися сексом, приносили планшетки для спіритичних сеансів і намагалися викликати злих духів. (Нел казала мені, що, якщо придивилися, то можна досі помітити там на стінах сліди крові Роберта Ворда.) Але найбільший натовп збирався на Затоні Утоплениць. Хлопці стрибали зі скелі, дівчата засмагали, грала музика, смажилося барбекю. Хтось завжди приносив пиво.
Я воліла б залишитися вдома, в кімнаті, подалі від сонця. Мені дужче подобалося лежати й читати в ліжку чи грати в карти з мамою, але я не хотіла, щоб вона за мене турбувалася, бо в неї й без мене було чим перейматися. Я хотіла показати їй, що можу бути товариською, можу з кимось подружитися. Що можу гуляти з компанією.
Я знала, що Нел не хоче, щоб я йшла з нею. На її думку, чим більше часу я сиджу вдома, тим краще, і тим менша ймовірність того, що її друзі побачать мене — незручну, безформну Джулію, жирну, потворну і не круту. Вона щосили уникала мене, навіть перебуваючи поряд: завжди йшла на кілька кроків попереду, чи відставала на десять; те, як їй зі мною незручно, було абсолютно очевидно і всім помітно. Одного разу, коли ми удвох вийшли із сільської крамнички, я чула, як один із місцевих хлопчаків сказав: «Її, напевно, вдочерили. Не може бути, щоб ця товста жопа була рідною сестрою Нел Ебботт». Хлопці засміялися, а я поглянула на неї, шукаючи підтримки, а побачила тільки сором.
Того дня я пішла на річку сама. Я несла торбу з рушником, книжкою, бляшанку дієтичної кока-коли, а ще два «снікерси» на випадок, якщо зголоднію до вечері. Живіт і спина в мене боліли. Я хотіла повернути назад, до затишку моєї маленької, прохолодної, темної кімнати, де я могла би бути сама. Бути невидимою.
Друзі Нел вже були там. Вони колонізували пляж, маленький півмісяць піщаного берега понад затоном. Звідти був найкращий краєвид, зручно було лежати, так що ноги опинялись у воді. Там було три дівчини — дві місцеві й така собі Дженні, яка приїхала з Единбурга і мала чудову шкіру кольору слонової кістки й темне волосся, пострижене різким каре. Вона, хоч і з Шотландії, говорила такою красивою англійською, як королева, — і хлопці відчайдушно намагалися її закадрити, бо ходили чутки, що вона незаймана.
Усі хлопці, звичайно, крім Роббі, який не зводив очей з Нел. Вони зустрілися два роки тому, коли йому було сімнадцять, а їй п’ятнадцять, і в них був типовий канікулярний роман, незважаючи на те, що решту року вони бачилися з іншими людьми, адже було нереально очікувати, щоб він був їй вірним, коли вона не поряд. Роббі мав зріст шість футів один дюйм[3], він був гарний і популярний, багато грав у регбі, в його сім’ї водилися гроші.