Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 55)

Анна починає готувати обід дочці, ставить чайник, щоб нарешті зробити нам чаю. У цьому цілковито безглуздому варіанті реальності мені здається, що я могла б ввічливо попрощатися, перетнути кімнату й опинитися в безпеці на вулиці. Так спокусливо, що я навіть роблю кілька кроків до вхідних дверей, але Том стає на заваді. Кладе руку мені на плече, потім проводить пальцями по горлу, лише трохи натискаючи.

— Що ж мені з тобою робити, Рейч?

Мeґан

Субота, 13 липня 2013 року

Тільки коли ми сідаємо в автівку, я помічаю на його руці кров.

— Ти порізався, — кажу я.

Він не відповідає, стискаючи кермо так міцно, що суглоби пальців аж побіліли.

— Томе, мені потрібно з тобою поговорити, — промовляю я. Намагаюся розмовляти як доросла людина і щоб голос звучав примирливо, але, напевно, уже пізно вибачатися. — Пробач за те, що тобі надокучала. Але, заради бога, ти просто відрубав усі кінці. Ти…

— Не варто вибачатися, — м’яко відповідає він. — Я не… Я розлютився з іншого приводу. Не через тебе. — Він повертається, намагається посміхнутися, але в нього це не дуже виходить. — Проблеми з колишньою дружиною, — пояснює він. — Тобі відомо, як це буває.

— Що в тебе з рукою? — запитую я.

— Проблеми з колишньою, — повторює він, у голосі лунає погроза. Решту шляху ми проїжджаємо мовчки.

Зупиняємося в найвіддаленішому куті стоянки для автівок. Ми вже бували тут раніше. Вечорами тут безлюдно — іноді зустрінеш кілька підлітків із бляшанками пива, не більше. Сьогодні ми єдині відвідувачі.

Том вимикає двигун і обертається до мене.

— Гаразд. Про що ти хотіла поговорити? — Він досі сердиться, проте тепер кипить потроху, а не вирує. Однак після того, що тільки-но трапилось, я не хочу залишатися в замкненому просторі з розгніваним чоловіком і пропоную прогулятися. Він закочує очі, важко зітхає, але погоджується.

Досі ще тепло; під деревами купчаться комахи, крізь листя струменить сонячне світло, яке купає стежину в дивному таємничому сяйві. Над головами сердито стрекочуть сороки.

Ми недовго прогулюємося мовчки, я — попереду, Том — за кілька кроків позаду. Я намагаюся підібрати слова. Не хочу ще більше ускладнювати ситуацію. Мені доводиться нагадувати собі, що я намагаюся вчинити правильно.

Зупиняюся, повертаюся до нього обличчям — він стоїть до мене майже впритул.

Обіймає мене за стегна.

— Просто тут? — питає він. — Ти цього бажаєш? — помітно, що він нудьгує.

— Ні, - відповідаю я, відхиляючись від нього. — Не цього.

Стежина трохи сходить донизу. Я уповільнюю крок, він йде поруч.

— Тоді чого?

Глибокий вдих. Горло досі болить.

— Я вагітна.

Узагалі жодної реакції — цілком відсторонений погляд. З однаковим успіхом я б могла сказати йому, що на зворотному шляху мені потрібно заїхати до крамниці «Сейнсбері» чи що я записалася на прийом до стоматолога.

— Мої вітання, — спокійно озивається він.

Ще один глибокий вдих.

— Томе, я кажу тобі про це тому… Тому що існує вірогідність, що це твоя дитина.

Він кілька секунд витріщається на мене, потім починає сміятися.

— Невже? От мені пощастило. То й що? Маємо від усіх утекти? Втрьох? Ти, я й дитина? Куди ми збиралися? До Іспанії?

— Я гадала, ти маєш знати…

— Зроби аборт, — радить він. — Я маю на увазі, якщо це дитина від чоловіка — роби що завгодно. Але якщо це моя дитина — позбудься її. Без жартів, не накой дурниць. Мені ще одна дитина не потрібна. — Він проводить пальцями по моїй щоці. - І пробач мені, Меґ, але я вважаю, що ти не можеш стати матір’ю, бо ж не маєш грошей.

— Якщо хочеш, можеш взяти участь…

— Ти чула, що я щойно сказав? — огризається він, повертаючись до мене спиною, і крокує стежкою назад до автівки. — З тебе вийде жахлива мати. Просто позбудься дитини.

Я поспішаю за ним, спочатку швидко крокую, потім навіть доводиться бігти, а коли доганяю його, штовхаю в спину. Я волаю, кричу, намагаюся роздерти його самовдоволене обличчя. А він посміхається, з легкістю відганяє мене. Я починаю казати найбрудніші слова, які тільки спадають на думку. Принижую його чоловічу гідність, його нудну жінку, його бридку дитину.

Навіть не розумію, через що сказилася. А на що я очікувала? На злість, можливо, занепокоєння, смуток. Але не на це. Це навіть не відмова. Цілковита відставка. Єдине, чого він бажає, - щоб я пішла геть… я й моя дитина… А я кажу йому, кричу на нього: «Нікуди я не піду. Ти ще про це пошкодуєш. До останніх днів свого клятого життя ти про це шкодуватимеш!»

Він більше не сміється.

Він направляється до мене. Щось тримає в руці.

Я впала. Напевно, послизнулася. Ударилася головою. Мені здається, що зараз знудить. Усе стає червоним. Мені несила підвестися.

Одна — задля смутку, дві — задля радощів, три — задля дівчини. Три — задля дівчини. Я застрягла на трьох. Не можу рахувати далі. Голова гуде від звуків, у роті в’язко від крові. Три — задля дівчини. Я чую гомін сорок, вони сміються, дражнять мене, хрипло ґелґотять. Очікуй звістки. Сумної звістки. Тепер я бачу їх. Чорних на фоні блакитного неба. Не птахів. Щось інше. Щось наближається. До мене хтось звертається: «А зараз дивись. Подивись, до чого ти мене примусила».

Рейчел

Неділя, 18 серпня 2013 року

У вітальні ми сидимо невеличким трикутником: на дивані Том, ніжний батько та шанобливий чоловік, з дочкою на колінах, поряд з ним його дружина. Навпроти — колишня дружина, яка сьорбає чай. Дуже цивілізована розмова. Я розташувалася в шкіряному кріслі, яке ми придбали в «Гілз» одразу ж після весілля — це перший предмет меблів, який ми придбали як подружжя: шкіряне, м’яке, розкішне, коштовне, кольору пряженого молока. Пам’ятаю, як я раділа, коли крісло привезли до нас. Пам’ятаю, як згорталася в ньому клубочком, відчуваючи себе щасливою, в цілковитій безпеці, із думкою про те, що «ось це й є справжній шлюб — безпека, теплота, зручність».

Том похмуро спостерігає за мною, розмірковує, що робити далі, як усе владнати. Про Анну він не турбується, це я бачу. У нього зараз єдина проблема — я.

— Вона була дещо схожа на тебе, — раптом зізнається він. Відкидається на спинку дивана, зручніше влаштовує дочку в себе на колінах. — З одного боку, схожа, з іншого — ні. У неї була така риса… Ні, ти розумієш, якась безладна. Я не встояв. — Він посміхається до мене. — Я, лицар у білих латах.

— Який з тебе лицар! — неголосно заперечую я.

— Ох, Рейч, облиш. Невже не пам’ятаєш? Ти вся така сумна після смерті тата, тобі потрібно, щоб хтось повертався додому, хтось тебе кохав. Я дав тобі це. Дарував тобі відчуття безпеки. А потім ти вирішила на все начхати, але не потрібно в цьому звинувачувати мене.

— Я можу звинуватити тебе багато в чому, Томе.

— Ні, ні. — Він махає пальцем. — Не потрібно переписувати історію. Я добре до тебе ставився. Іноді… часом ти мене примушувала. Але я добре до тебе ставився. Я піклувався про тебе, — наполягає він, і лише тоді стає насправді зрозумілим: він ошукує себе так само, як ошукує мене. Він сам собі вірить. Він щиро вірить, що добре до мене ставився.

Раптом дитина починає голосити, Анна миттю підводиться.

- Її потрібно перевдягнути, — каже вона.

— Не зараз.

— Вона мокра, Томе. Її потрібно перевдягнути. Не будь жорстоким.

Він із підозрою дивиться на Анну, однак віддає їй доньку, яка не перестає кричати. Намагаюся зустрітися з Анною поглядом, але вона не дивиться на мене. Коли вона повертається й прямує нагору, моє серце підскакує до горла, але знову падає долу, тому що Том підхоплюється та притримує її за руку.

— Перевдягай тут, — наказує він. — Ти можеш тут її перевдягти.

Анна йде на кухню й просто на столі міняє дитині підгузок. Кімната наповнюється запахом лайна, у животі в мене все перевертається.

— Ти збираєшся розповісти нам чому? — питаю я його. Анна лишає своє заняття, дивиться на нас із протилежного кінця кімнати. У кімнаті спокійно, тихо, незважаючи на дитяче вередування.

Том хитає головою, майже не вірячи.

— Вона була схожа на тебе, Рейч. Нічого не залишала напризволяще. Не знала, коли слід зупинитися. Вона просто… просто не послухала. Пам’ятаєш наші постійні чвари? Як ти завжди воліла останнє слово залишити за собою? Меґан була такою самою. Вона не послухала.

Він совається на дивані, нахиляється вперед, спираючись ліктями в коліна, ніби розповідає мені цікаву історію.

— Усе починалося задля розваги, секс і нічого більше. Вона змусила мене повірити, що її цікавить тільки секс. Але потім передумала. Не знаю чому. Вона була всюди, ця дівчина. Посварилася зі Скоттом чи то засумувала — і почала говорити про те, як ми втечемо разом, усе почнемо спочатку, залишивши Анну з Еві. Ніби я погоджувався! А якщо я на перший поклик не з’являвся — вона скаженіла, телефонувала мені додому, погрожувала, обіцяла, що прийде сюди та все про нас розповість Анні. А потім усе припинилося. Я так зрадів! Вирішив, що їй урешті-решт удалося приборкати власний норов і я став для неї нецікавим. Але потім вона зателефонувала в суботу, сказала, що потрібно поговорити, вона має сказати мені дещо особливе. Я не звернув на неї уваги, і вона знову почала погрожувати — що завітає до мене додому й тому подібні речі. Спершу я не надто переймався, тому що Анни вдома не було. Ти ж пам’ятаєш, люба? Ви збиралися повечеряти з дівчатами, а я мав наглядати за донькою. Я вирішив, що нічого поганого не станеться, якщо вона прийде — ми все вирішимо. Я б змусив її зрозуміти. Але потім з’явилася ти, Рейчел, та все занапастила.