Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 34)

— З ким? Ви маєте на увазі дружину вашого колишнього?

— Так.

— Ні. Я хочу сказати, особисто ні. Меґан… Меґан минулого року сиділа з їхньою дитиною. А навіщо ви питаєте?

Не знаю, чому питаю. Не знаю.

— Ми можемо зустрітися? — запитала я. — Хочу про дещо з вами поговорити.

— Про що саме? — в його голосі пролунало роздратування. — Зараз насправді не ліпший час.

Його сарказм боляче жалив мене, я вже готова була натиснути відбій, коли він промовив:

— У мене сьогодні повний дім людей. Як щодо завтра? Приходьте до мене завтра вдень.

Він порізався, коли голився: на щоці та на комірці кров. Волосся вологе, від нього пахне милом та лосьйоном після гоління. Він киває на знак привітання й відступає, жестом запрошуючи мене ввійти, але все мовчки. У будинку темно, задушливо, фіранки у вітальні запнуті, завіси на дверях, що ведуть у сад, спущені. На кухонному столі пластикові контейнери.

— Усі приносять їжу, — пояснює Скотт. Жестом пропонує сідати за стіл, але сам залишається стояти, руки безвільно звисають уздовж тіла. — Ви хотіли мені щось розповісти? — Він усе робить на автопілоті, не дивлячись мені в очі. Має розчавлений вигляд.

— Я воліла запитати вас про Анну Ватсон, про те, чи… не знаю. Які в них були відносини з Меґан? Вони подобалися одна одній?

Він насуплюється, кладе руки на спинку стільця, що стоїть перед ним.

— Ні. Я маю на увазі… вони одна одній були не до вподоби. Вони навіть добре не були знайомі. Між ними не було жодних відносин. — Його плечі, здається, ще більше опустилися; йому набридли ці питання. — Навіщо ви мене про це розпитуєте?

Маю бути відвертою.

— Я бачила її. Мені здається, що я її бачила біля переходу на станцію. Бачила її того вечора… коли зникла Меґан.

Він хитає головою, намагаючись усвідомити те, що я кажу.

— Перепрошую! Ви бачили її. Тобто… тобто ви самі були там?

— Була. Я намагалася побачитися… побачитися з Томом, моїм колишнім чоловіком, проте я…

Він заплющує очі, потирає лоба.

— Заждіть хвилинку… ви також там були… і бачили Анну Ватсон? То що? Зрозуміло, що Анна була тут. Вона мешкає за кілька будинків. Вона повідомила поліції, що близько сьомої була на вокзалі, проте не пам’ятає, щоб бачила там Меґан. — Він міцніше стискає спинку стільця, я бачу, його терпець уривається. — На що саме ви натякаєте?

— Я добре випила, — зізнаюся я, обличчя червоніє від сорому. — Не пам’ятаю достеменно, однак у мене таке відчуття…

Скотт здіймає руку вгору.

— Досить. Не хочу цього чути. У вас проблеми з колишнім чоловіком, з новою дружиною колишнього чоловіка — це очевидно. І це не має жодного відношення ані до мене, ані до Меґан, чи не так? Господи, вам не соромно? Ви хоча б уявляєте, що мені довелося пережити? Вам відомо, що сьогодні вранці мене допитувала поліція? — Він настільки сильно тисне на стілець, що я побоююся, він зламається, я готуюся почути тріск. — І ви з’являєтеся тут з усім цим лайном. Мені дуже шкода, що ваше життя — суцільне кляте нещастя, але можете мені повірити — воно квіточки порівняно з моїм життям. Тож, якщо ви не заперечуєте… — Він різким кивком указує мені на двері.

Я підводжуся. Відчуваю себе безглуздо, смішною. Мені соромно.

— Я хотіла допомогти. Хотіла…

— Вам несила, зрозуміло? Вам несила мені допомогти. Мені ніхто не допоможе. Моя дружина загинула, поліція вважає, що я її вбив. — Він говорить дедалі голосніше, на щоках червоніють плями обурення. — Вони вважають, що я вбивця.

— Але… Камаль Абдик…

Стілець розтрощується об стіну кухні з такою силою, що одна ніжка відлітає. Я з переляку відскакую назад, однак Скотт майже не рухається. Його руки знову звисають уздовж тіла, стиснуті в кулаки. Під шкірою проступили вени.

— Камаль Абдик, — відповідає він, стиснувши зуби, — більше не підозрюваний. — Тон його залишається рівним, проте йому ледь вдається стримуватися. Я так і відчуваю, як він випромінює гнів. Хочу дістатися вхідних дверей, проте він встає мені на заваді, затуливши собою єдине невеличке джерело світла.

— Вам відомо, що він наговорив? — запитує він, відвертаючись від мене, щоб підняти стілець. Певна річ, що ні, але я вкотре усвідомлюю, що насправді він звертається не до мене. — У Камаля багато цікавих історій. Камаль стверджує, що Меґан була нещаслива, що я ревнивий чоловік, постійно контролював її, до того ж… як вони там говорили? Емоційний ґвалтівник. — Він з відразою промовляє останні слова. — Камаль свідчить, що Меґан мене боялася.

— Але ж він…

- І не лише він. Її подружка, Тара… вона стверджує, що Меґан благала її іноді прикрити, Меґан просила її збрехати мені про те, де вона насправді, чим займається.

Він ставить стілець назад до столу, але той завалюється. Я роблю крок у бік коридору, він дивиться на мене.

— Тож я винний, — промовляє він, обличчя скривлене від страждання. — А це все одно, що засуджений.

Він відштовхує ногою зламаний стілець, сідає на один із трьох цілих. Я невпевнено чекаю поблизу. Залишитися або розвернутися та піти? Він знову починає говорити, однак так тихо, що я ледь його чую.

— У кишені в неї знайшли телефон, — додає він. Я трохи наближаюся. — На ньому повідомлення від мене. Останнє, що я їй надіслав, останні слова, які вона прочитала: «Йди до чорта, брехлива стерво!»

Він опускає підборіддя на груди, плечі починають здригатися. Я достатньо близько до нього, можу торкнутися. Підіймаю руку й тремтячими пальцями злегка торкаюся його шиї. Він мене не відштовхує.

— Мені дуже шкода, — співчуваю я, роблю це щиро, попри те що я шокована його словами, тим, що він міг так із нею поводитися, мені надто добре відомо, як можна кохати людину та казати їй найжахливіші слова через лють або душевний біль. — Одне повідомлення, — кажу я. — Цього недостатньо. Якщо в них є тільки повідомлення…

— Кажете, повідомлення недостатньо? — Він розправляє плечі, скидає мою руку. Я оминаю стіл, сідаю навпроти нього. Він навіть не дивиться на мене. — У мене є мотив. Я не відреагував… Повівся неправильно, коли вона пішла. Не запанікував. Не одразу ж зателефонував. — Він гірко посміхається. — Судячи зі слів Камаля Абдика, існує певна модель поведінки насильника. — І тут він підводить голову, бачить мене, і очі загораються. Надією. — Ви… ви можете поговорити з поліцією. Ви можете переконати їх, що це брехня. Принаймні ви могли б висвітлити історію з іншого боку, розказати, що я її кохав, що ми були щасливі.

Відчуваю, як у грудях росте паніка. Він уважає, що я можу допомогти. Він покладає всі свої сподівання саме на мене, проте єдине, що в мене є для нього, — омана, клята омана.

— Мені ніхто не повірить, — слабко заперечую я. — Поліція мені не вірить. Для них я ненадійний свідок.

Мовчання надимається, заповнює собою всю кімнату; у скляні двері в сад сердито б’ється муха. Скотт придивляється до висохлої крові на щоці. Я чую, як він нігтями шкрябає шкіру. Відсуваю стілець, ногами шаркаю по кахлю, він здіймає голову.

— Ви ж там були, — промовляє він, ніби ця інформація, яку я повідомила п’ятнадцять хвилин тому, тільки-но дісталася до нього. — Ви були у Вітні ввечері, коли зникла Меґан?

Я майже не чую його через гук у власних вухах. Я киваю.

— Чому ви не зізналися в цьому поліції? — питає він. Помічаю, як від нервового тику в нього смикається щелепа.

— Я розповідала. Я розповіла в поліції про це. Однак я нічого… я нічого не бачила. Нічого не пам’ятаю.

Він підводиться, прямує до скляних дверей у сад, відсмикає завісу. Одразу ж засліплює сонце. Скотт стоїть до мене спиною, схрестивши руки.

— Ви були п’яні, - спокійно зазначає він. — Проте ви повинні хоч щось пам’ятати. Повинні! Саме через це ви постійно сюди повертаєтесь, я правий? — Він повертається до мене обличчям. — Ось у чому річ, так? Ось чому ви продовжуєте телефонувати та заходити до мене. Вам щось відомо. — Він заявляє про це як про доведений факт: ні питання, ні звинувачення, ні теорія. — Ви помітили його автівку? — цікавиться він. — Пригадуйте. Блакитну «Воксголл- Корса». Бачили її? — Я хитаю головою, він розчаровано скидає руки. — Не відкидайте цю думку. По- справжньому напружуйте пам’ять. Що ви бачили? Ви бачили Анну Ватсон, проте це нічого не значить. Ви бачили… ну ж бо! Кого ви бачили?

Я щулюся через яскраве сонце, відчайдушно намагаюся скласти в єдину картину уламки спогадів, але нічого не виходить. Нічого схожого на дійсність, нічого, що стало б у пригоді. Нічого, про що я могла би зізнатися вголос. Я сварилася. Чи то була свідком чвари. Спіткнулася на сходах вокзалу, мені допоміг рудоволосий чоловік — мені здається, він добре до мене поставився, однак тепер я його чомусь злякалася. Мені відомо, що на обличчі в мене поріз, розбита губа, на руках синці. Гадаю, що пам’ятаю, як була в підземці. Темно. Я налякана, спантеличена. Чула голоси. Я чула, як хтось окликає Меґан на ім’я. Ні, то був сон. Не по-справжньому. Пам’ятаю кров. Кров на голові, на руках. Пригадую Анну. Тома не пригадую. Не пам’ятаю ані Камаля, ані Скотта, ані Меґан.

Скотт дивиться на мене, очікуючи, що зараз я щось скажу, запропоную хоча б крихітку спокою, але мені нічим його потішити.

— Той вечір, — каже він, — вся річ у тому вечорі. — Він сідає за стіл, цього разу ближче до мене, спиною до вікна. На чолі та верхній губі — краплі поту, він весь тремтить, мов у гарячці. — Тоді все й сталося. Так вважає поліція. Вони не знають достеменно… — голос його обривається. — Вони не можуть бути певні. Через стан… стан тіла. — Він глибоко зітхає. — Однак поліція вважає, що смерть настала суботнього вечора. Або невдовзі після нього. — Він знов умикає автопілот, розмовляє з кімнатою, а не зі мною. Я мовчки слухаю, як він розповідає кімнаті, що смерть настала внаслідок черепно-мозкової травми, їй розбили голову. Жодних слідів сексуального насильства або принаймні таких, що можна було б підтвердити. Усе через стан тіла. Її тіло майже розклалося.