Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 19)

Від Скотта відповіді немає. Прочесала Інтернет — жодних новин про арешт, і я роблю висновок, що він просто проігнорував моє послання. Я розчарована, проте, гадаю, такого варто було очікувати. Сьогодні вранці телефонував Ґаскілл, я саме стояла на порозі. Спитав мене, коли сьогодні я зможу завітати до відділку. На мить я злякалася, але потім він своїм негучним голосом м’яко повідомив, що лише хотів, щоб я переглянула декілька знімків. Я поцікавилася, чи поліція заарештувала Скотта Гіпвелла.

— Нікого ще не заарештовано, міс Ватсон, — відповів він.

— Проте людина, якій висунуто попередження…

— Я не маю права розголошувати інформацію.

Його манера розмовляти настільки спокійна та впевнена, що він знову починає мені подобатися.

Вчора я цілий день просиділа на дивані у спортивних штанах і футболці, складала перелік того, що потрібно зробити, розробляла можливі стратегії. Наприклад, я могла тинятися на вокзалі Вітні в годину пік, очікуючи рудоволосого, з яким зустрічалася в суботу ввечері. Могла б запросити його пропустити по чарці, подивитися, куди виверне розмова, чи не бачив він чогось цікавого? Що йому відомо про той вечір? Існує небезпека, що я можу зустріти Анну чи Тома, вони заявлять на мене в поліцію, і на мене очікуватимуть неприємності (ще більші неприємності). З іншого боку, я сама можу накликати на себе небезпеку, сама себе підставити. Досі в голові якісь уривки чвари, а на голові та губі — фізичні тому підтвердження. А якщо цей чоловік мене образив? Те, що він посміхається та махає мені, взагалі ні про що не свідчить. Звідки мені відомо, чи він не психопат. Проте я не можу уявити його психом. Не можу цього пояснити, але чомусь відчуваю до нього симпатію.

Я могла б ще раз зв’язатися зі Скоттом. Хоча мені потрібно надати йому привід задля нашої розмови, і я хвилююся, що хай там який привід — я однаково виглядатиму в його очах божевільною. Він може навіть запідозрити, що я маю якесь відношення до зникнення Меґан, тож може повідомити про мене поліцію. І тоді на мене чекатимуть справжні неприємності.

Я б могла спробувати гіпноз. Майже впевнена, що він мені не допоможе що-небудь пригадати, проте мені все одно цікаво. Гіпноз же не завадить, чи не так?

Я продовжувала сидіти, робити нотатки та перечитувати новини, які роздрукувала, коли додому повернулася Кеті. Вони з Демієном були в кіно. Вона приємно здивувалася, коли побачила мене тверезою, проте ставилася до мене з обережністю, оскільки в нас не було часу відверто поговорити після візиту поліції у вівторок. Я зізналася, що вже три дні не п’ю, вона мене обійняла.

— Я така щаслива, що ти повертаєшся до нормального життя! — зраділа вона, ніби знала, якою я була зазвичай.

— Останній візит поліції, - продовжувала я, — то непорозуміння. Між мною з Томом жодних проблем не існує. І мені нічого не відомо про зниклу дівчину. Не слід ні про що турбуватися. — Вона ще раз мене обійняла, зробила нам обом чаю. Я вирішила, що слід скористатися доброю волею, яка в мені пробудилася, та розповісти Кеті про моє звільнення, однак не хотіла псувати їй вечір.

Цього ранку вона завдяки мені залишалася у доброму гуморі. Знову мене обіймала, коли я виходила з дому.

— Я така рада за тебе, Рейч, — зізналася вона. — Що ти узяла себе в руки. Ти змусила мене похвилюватися. — Потім вона повідомила, що вихідні проведе у Демієна, і перше, про що я подумала: сьогодні повернуся додому й нап’юся, і ніхто мене не засудить.

Гіркуватий присмак хініну — ось за що я люблю прохолодний джин із тоніком. Тонік має бути обов’язково фірми «Швеппс» зі скляної, а не пластмасової пляшки. Ці заздалегідь приготовані суміші взагалі не те, проте у разі потреби й таке згодиться. Знаю, що не мала б пити, але ж я цілий день на це очікувала. І це не просто сподівання на самотність, це збудження, адреналін. У голові паморочиться, шкіра поколює. Гарний видався сьогодні день.

Уранці я цілу годину спілкувалася з детективом Ґаскіллом. Тільки-но я завітала до відділку, мене одразу ж до нього провели. Цього разу ми сиділи у нього в кабінеті, а не в кабінеті для допитів. Він запропонував каву, а коли я погодилася, здивувалася, що він підвівся і власноруч зробив мені каву. На холодильнику, в куточку, в нього стояли чайник та бляшанка з «Нескафе». Він вибачився за те, що цукру немає.

Мені сподобалося в його компанії. Подобалося дивитися на рухи його рук — він не надто експресивний, проте пересуває багато речей навколо. Раніше я цього не помічала, тому що в кабінеті для допитів нічого було пересувати. Тут, у власному кабінеті, він постійно пересував філіжанку з кавою, степлер, бляшанку з ручками, перекладав папери в акуратніші купки. В нього великі руки з довгими пальцями з акуратним манікюром. Обручки немає.

Сьогодні вранці все було інакше. Мені більше не здавалося, що я підозрювана, яку він намагається спіймати на гарячому. Я відчувала себе корисною. Ще більше відчула власну користь, коли він узяв одну з тек, поклав переді мною і продемонстрував кілька знімків. Скотта Гіпвелла, трьох незнайомих чоловіків, а потім «К».

Спершу я вагалася. Дивилася прискіпливо на фото, намагаючись пригадати чоловіка, якого того дня бачила з Меґан, він нахилив голову, коли обіймав її.

— Це він, — промовила я. — Вважаю, що це він.

— Ви певні?

— Гадаю, це він.

Він забрав знімок і кілька секунд сам прискіпливо його розглядав.

— Ви свідчили, що вони цілувалися, так ви сказали? То було минулої п’ятниці? Тиждень тому?

— Саме так. У п’ятницю, вранці. Вони були надворі.

— А ви не могли неправильно тлумачити побачене? То були не обійми, скажімо… чи то невинний поцілунок?

— Ні, не могла. То був справжній поцілунок. Сповнений… романтизму.

Мені здалося, що його губи затремтіли, готові розтягнутися в посмішці.

— А хто він? — поцікавилася я у Ґаскілла. — Він… Ви вважаєте, що вони разом? — Він нічого не відповів, лише похитав головою. — Це… Я чимось допомогла? Взагалі стала у пригоді?

— Так, міс Ватсон. Ви нам дуже допомогли. Дякую, що прийшли.

Ми потиснули руки, і на секунду він затримав свою ліву руку на моєму плечі. Мені захотілося озирнутися та її поцілувати. Уже надто давно до мене ніхто не торкався з почуттям, яке хоча б віддалено нагадувало ніжність. Окрім Кеті.

Ґаскілл провів мене через двері в головну, відкриту частину відділку. Там було близько десятка поліціянтів. Кілька з них скоса подивилися на мене, в їхніх поглядах промайнула цікавість або зневага — я не певна. Ми пройшли крізь контору до коридору, тут я його і побачила: він рухався назустріч у супроводі Райлі — Скотт Гіпвелл. Він увійшов через головний вхід. Скотт крокував, опустивши голову, проте я одразу ж його впізнала. Він підвів голову, кивнув привітно Ґаскіллу, потім подивився на мене. Лише на секунду наші погляди зустрілися, і я можу присягнути, що він мене впізнав. Я пригадала той ранок, коли побачила його на веранді, коли він дивився у бік залізничної колії, того дня, коли я відчула, що він дивиться на мене. Ми пройшли один повз одного в коридорі. Він опинився настільки близько, що я могла б його торкнутися — поблизу він виявився взагалі красенем, гнучким, мов пружина, тим, хто так і випромінює нервову енергію. Коли дісталася вестибюля, озирнулася на нього, певна, що він дивиться мені у спину, але насправді за мною спостерігала Райлі.

Я сіла на потяг до Лондона, завітала до бібліотеки. Прочитала всі статті, які спромоглася знайти з цієї справи, однак нічого нового не дізналася. Пошукала гіпнотерапевтів у Ешбері, але далі пошуків справа не пішла — надто дорого, до того ж незрозуміло, чи допоможуть сеанси відновленню пам’яті. Проте коли читала розповіді тих, хто запевняв, що гіпнотерапевти допомогли їм відновити пам’ять, усвідомила, що мене більше жахає успіх, ніж невдача. І страхаюся не того, що зможу дізнатися про суботній вечір, а набагато більшого. Не певна, що вистачить сил пережити ті безглузді, жахливі речі, що я зробила, почути сказані мною слова, пригадати вираз обличчя Тома, коли я їх промовляла. Я надто боюся наважитися ступити в цю темряву.

Розмірковую про те, чи не надіслати Скотту ще один лист електронною поштою, але насправді в тому немає потреби. Ранкова зустріч із детективом Ґаскіллом довела, що поліція сприймає мене серйозно. Мені більше не потрібно грати роль, маю з цим примиритися. Я відчуваю, що принаймні я допомогла, бо не може бути звичайним збігом обставин те, що Меґан зникла на другий день після того, як я бачила її з іншим чоловіком.

З радісним клацанням та шипінням я відчиняю другу бляшанку джину з тоніком і розумію, що цілий день не думала про Тома. У кожному разі до цієї миті. Думала про Скотта, Ґаскілла, «К», про чоловіка з потяга. Том посів лише п’яте місце. Я зробила невеличкий ковток і врешті-решт відчула, що маю, що святкувати. Знаю, що в мене все буде гаразд, що я буду щасливою. І вже невдовзі.

Субота, 20 липня 2013 року

Я ніколи не вчуся. Прокидаюся із відчуттям несправедливості, що розчавлює, з відчуттям сорому і одразу ж розумію, що зробила щось безглузде. Знову проходжу крізь свій жахливий, болюче знайомий ритуал, коли намагаюся пригадати, що саме накоїла. Відіслала листа електронною поштою. Ось що.