Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 2)

У детективах любив щедрість і ощадність засобів. У доброму детективі немає зайвого — ​кожне речення, кожне слово невипадкове. Навіть випадкове потенційно може виявитися важливим, а це те ж саме. Світ книжки оживає, вирує можливостями, таємницями й суперечностями. Оскільки кожне слово чи вчинок, навіть найбанальніша дрібничка, може вказувати на розгадку, нічого не можна оминати увагою. Усе важливе; центр книжки зміщується з кожною подією, що штовхає сюжет уперед. Отже, центр повсюдний, і доки книжка не закінчиться, визначити його неможливо.

Слідчий просувається трясовиною речей і подій, виглядаючи та вишукуючи думку чи подробицю, яка все поєднає і прояснить. По суті, письменник і детектив узаємозамінні. Читач бачить світ очима детектива й мовби вперше відчуває, як множаться деталі. Він стає свідомий речей навколо, й ті починають промовляти до нього. Завдяки новонабутій уважності читач може надати їм сенсу, що не зводиться до самого факту їхнього існування. Невипадково слово «детектив» починається із частки «де?» — ​де ж у тілі живої особистості сховано зерня життя? Чи ось «нишпорка», «вивідач»: це письменник нишпорить у світі поглядом, вимагаючи, щоб той дав себе звідати. Уже п’ять років Квінн жив у лабетах цієї мовної гри.

Він, звичайно, уже давно не думав про себе як про справжню особу. Якщо він і існує у світі, то хіба що опосередковано, через уявну постать Макса Ворка. Ось детектив, звичайно, мусить бути справжнім. Цього вимагає жанр. Собі Квінн дозволив зникнути, сховатися у власному химерному замкненому житті, а ось Ворк продовжував існувати у світі інших, і що більше Квінн віддалявся від реальності, то наполегливішою виглядала присутність Ворка. Квінн навіть у власній шкурі почувався не у своїй тарілці, а зухвалець Ворк по слово в кишеню не ліз і тримався, як удома, хай би де опинився. Те, що насилу давалося Квіннові, Ворк приймав як належне і прямував крізь хаос пригод з легкістю, ба навіть легковажністю, які незмінно вражали його творця. Квінн не хотів бути Ворком чи навіть схожим на нього, але прикидався Ворком, коли писав книжки. Усвідомлення, що він здатен бути Ворком, бодай подумки, якби тільки цього схотів, додавало сили.

Тієї ночі Квінн, засинаючи, намагався уявити, що Ворк сказав би незнайомцеві по телефону. У сні, який згодом забув, він стріляв у голу білу стіну порожньої кімнати.

Наступної ночі дзвінок заскочив Квінна зненацька. Він вважав інцидент вичерпаним і не чекав, що незнайомець зателефонує ще раз. І то саме тоді, коли він пнувся на унітазі. Дзвінок пролунав трохи пізніше, ніж минулої ночі, десь хвилин за десять-дванадцять по першій. Квінн дочитав до розділу, де Марко Поло описував подорож від Пекіна до Амоя, й навіть у туалеті розкрита книжка лежала в нього на колінах. Дзвінок його роздратував. Щоб відповісти швидко, йому довелося б устати, не підтершись, а він не хотів розгулювати квартирою у такому вигляді. А з іншого боку, якщо він завершить почате у нормальному темпі, то не встигне взяти слухавку. Попри це, підводитися Квіннові не хотілося. Телефон не належав до його улюблених предметів, і він не раз подумував його позбутися. Понад усе він не любив його тиранію. Телефон не просто відривав від інших справ: Квінн ще й незмінно корився його наказам. Цього разу він вирішив затятися. До третього дзвінка його кишківник спорожнів. До четвертого він устиг підтертися. До п’ятого підтягнув штани, вийшов із туалету і спокійно перетнув квартиру. Він відповів на шостому дзвінку, але по той бік нікого не було. Незнайомець поклав слухавку.

Наступної ночі він підготувався: витягнувся на ліжку, розгорнув «Спортивні новини» і став чекати на третій дзвінок незнайомця. Час від часу нерви брали гору, він вставав і починав крокувати квартирою. Поставив платівку — ​Гайднову оперу «Il Mondo della Luna» — ​і прослухав від початку до кінця. Він чекав і чекав. О пів на третю нарешті здався і заснув.

Він чекав і наступної ночі, і наступної по тому. А коли вже вирішив, що помилявся у всіх припущеннях, і був готовий облишити цей задум, телефон задзвонив знову. Було 19 травня. Дату він запам’ятав, бо це річниця шлюбу його батьків, чи то пак, була б річниця, якби батьки досі жили. Мати колись сказала, що його зачато у першу шлюбну ніч. Цей факт — ​те, що він знає, коли почалося його існування — ​тішив Квінна, і врешті він потай почав святкувати день народження саме того дня. Година була раніша, ніж інших ночей — ​не пробило ще й одинадцятої — ​тож, тягнучись до слухавки, він думав, що дзвонить хтось інший.

— Алло? — ​сказав він.

Знов-таки, по той бік слухавки панувала тиша. Квінн одразу зрозумів, що це — ​той самий незнайомець.

— Алло? — ​повторив він. — ​Чим можу допомогти?

— Так, — ​нарешті сказав голос. Той же механічний шепіт, той же розпачливий тон. — ​Так. Зараз потрібно. Без зволікань.

— Що потрібно?

— Поговорити. Просто зараз. Поговорити просто зараз. Так.

— І з ким ви хочете поговорити?

— Незмінно з тим же чоловіком. Із Остером. Тим, хто називається Полом Остером.

Цього разу Квінн відповів без вагань. Він знав, що робити, й коли час настав, так і зробив.

— Слухаю, — ​сказав він. — ​Остер вас слухає.

— Ну нарешті. Нарешті ви знайшлися.

У голосі вчувалася полегша, його раптом затопив спокій.

— Точно, — ​сказав Квінн. — ​Нарешті.

І, помовчавши мить, щоб співрозмовник осмислив перші слова, радше задля себе, ніж заради нього, додав:

— Чим я можу вам допомогти?

— Допомога мені потрібна, — ​сказав той. — ​Існує велика небезпека. А ви, кажуть, у таких випадках найкращий.

— Залежить від того, про що ви.

— Я про смерть. Про смерть і вбивства.

— Це не зовсім моя спеціалізація, — ​сказав Квінн. — ​Я не вбиваю направо і наліво.

— Ні, — ​вередливо сказав голос, — ​я маю на увазі, навпаки.

— Хтось хоче вас убити?

— Так, убити мене. Точно. Мене вб’ють.

— Ви хочете, щоб я вас захистив?

— Захистив мене, так. І знайшов чоловіка, який хоче це зробити.

— Ви не знаєте, хто це?

— Я знаю, звісно. Звичайно, знаю. Але я не знаю, де він.

— Можете розповісти більше?

— Не зараз. Не по телефону. Існує велика небезпека. Ви маєте прийти.

— Як щодо завтра?

— Добре. Завтра. Завтра зранечку. Вранці.

— О десятій?

— Добре. О десятій. — ​Голос продиктував адресу на Іст 69-й вулиці. — ​Не забудьте, пане Остер. Ви мусите прийти.

— Не хвилюйтеся, — ​сказав Квінн. — ​Прийду.

2

Наступного дня Квінн прокинувся так рано, як не прокидався вже кілька тижнів. Він випив кави, намастив маслом грінку і прочитав у газеті бейсбольні результати («Метс» знову програли два до одного через помилку в дев’ятому інінґу). Весь цей час він навіть не думав, що може прийти на призначену йому зустріч. Навіть сама формула «призначена йому зустріч» видавалася дивною. Це ж не йому призначили зустріч, а Полу Остерові. А він поняття не мав, хто це.

Попри це, з часом він піймав себе на тому, що переконливо імітує дії особи, яка готується вийти в місто. Він прибрав начиння після сніданку, пожбурив газету на диван, пішов у ванну, прийняв душ, поголився, перейшов у спальню, загорнувшись у два рушники, відкрив шафу і вибрав, що вдягнути. Піймав себе на тому, що схиляється до піджака і краватки. Квінн не носив краваток, відколи поховав дружину та сина, й навіть не міг згадати, чи краватки в нього ще лишилися. Але краватка була тут як тут, висіла серед різного мотлоху в гардеробі. Він відмовився від білої сорочки (занадто формально) й натомість підібрав сіро-червону картату до сірої краватки. Одягнувся, мов у трансі.

Він зрозумів, що робить, аж коли взявся за клямку.

— Я, здається, виходжу, — ​сказав він собі. — ​Але якщо я виходжу, то куди?

За годину по тому, зійшовши з четвертого автобуса на розі 70-ї вулиці та 5-ї авеню, він так і не знайшов відповіді на це питання. По ліву руку зеленів у ранковому сонці тінистий парк, а по праву суворо білів музей Фріка, ніби полишений там помирати. Квінну мимохідь згадалися «Офіцер і розсміяна дівчина» Вермера — ​він спробував згадати, який у дівчини вираз, як вона тримає чашку, червону спину безликого чоловіка. Перед очима промайнули блакитна карта на стіні та сонячне світло, що лилося з вікна, — ​дуже схоже на те, яке умивало його зараз. Він рушив, перетнув вулицю і попрямував на схід. На Медісон-авеню звернув направо і пройшов квартал на південь, а тоді повернув ліворуч і зрозумів, де опинився.

— Ось я, здається, і прийшов, — ​сказав він собі.

Він завмер перед будинком. Раптом стало байдуже. Його оповив дивний спокій, ніби все, що мало статися, уже сталося. Відкриваючи двері, дав собі останню настанову:

— Раз я справді у це вліз, то треба все вивідати.

Двері квартири відчинила жінка. Квінн цього чомусь не чекав, це збило його з пантелику. Події вже завертілися надто швидко. Не встиг він її роздивитися, подумки описати і скласти враження, як вона заговорила, змушуючи його відповідати. Отже, він втратив рівновагу на першій же хвилині й почав відставати від самого себе. Пізніше, коли вже мав час усе обдумати, йому вдалося скласти цілісне враження про цю зустріч. Але то — ​витвір пам’яті, а спогади, як він знав, схильні видозмінювати події. Унаслідок цього він ні в чому не міг бути певним.

Жінці було років тридцять, можливо, тридцять п’ять; середнього зросту, як не нижча; стегна трошки заширокі чи, може, чуттєві, залежно від вашої точки зору; темне волосся, темні очі й незалежний і водночас злегка звабливий вираз очей. На ній були чорна сукня і зухвало-червона помада.