Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 7)
5 травня 1945 року, за три дні до закінчення війни у Європі, дядько Арчі впав замертво від серцевого нападу. Йому було сорок дев’ять, гротескно молодий вік для будь-чиєї смерті, а найбільш гротескною обставиною було те, що ховали його на День перемоги, а це означало, що коли онімілі від горя члени родини Адлерів повернулися з цвинтаря до помешкання Арчі на Флетбуш-авеню в Брукліні, то люди на вулицях їхнього мікрорайону танцювали й шаленіли, гудучи клаксонами своїх авто, і гукали хрипкими голосами, радіючи з того, що перша половина війни скінчилася. Гармидер тривав багато годин, а тим часом дружина Арчі, Перл, та їхні дев’ятнадцятирічні двійнята-сестри, Бетті та Шарлотта, а також четверо вцілілих членів квінтету «Даунтаун» та ще й з десяток чи більше друзів, родичів та сусідів мовчки сиділи й стояли в квартирі з закритими портьєрами. Схоже, та добра новина, яку вони чекали так довго, збиткувалася над жахом смерті дядька Арчі, а радісні співучі голоси за вікном сприймалися як безсердечне блюзнірство, неначе на могилі Арчі танцював увесь район Бруклін. Той день залишився у пам’яті Рози назавжди. Не лише через її власне горе, яке було досить болючим, а через те, що Мілдред так розхвилювалася, що випила кілька чарок віскі й відключилася прямо на дивані, а також через те, що вона вперше в житті побачила, як її батько втратив самовладання й розплакався. А іще того дня Роза сказала собі, що коли їй посміхнеться удача і вона народить сина, то назве його Арчі на честь дядька.
В серпні на Хіросіму й Нагасакі впали потужні бомби, добігла кінця друга половина війни, а в середині 1946 року, через два місяці після другої роковини Розиного заміжжя, Шнайдерман сказав їй, що планує вийти на пенсію і збирається знайти покупця на свій бізнес. Зважаючи на прогрес, якого вона досягла за роки їхньої спільної праці, сказав старий, зважаючи на те, що вона перетворила себе на вмілого й компетентного фотографа, він хотів би знати, чи не має вона інтересу до того, аби перебрати на себе студію. То був найвищий комплімент з його боку на її адресу. Та хоч яку б втіху з цього приводу Роза не відчувала, вона розуміла, що зараз це не на часі, бо вони зі Стенлі вже цілий рік поспіль відкладали всі свої заощадження, щоби придбати будинок в передмісті, будинок на одну сім’ю з двором, деревами та подвійним гаражем, і тому не могли дозволити собі придбати і будинок, і студію. Роза відповіла Шнайдерману, що має обговорити це питання зі своїм чоловіком, що вона й зробила невідкладно після вечері, абсолютно не сумніваючись, що Стенлі однозначно заявить про цілковиту недоцільність такої купівлі, але Стенлі застукав її зненацька, сказавши Розі, що вирішення цього питання залежить від її вибору, і що коли вона воліє відмовитися від будинку, то зможе отримати студію, якщо її продадуть за ціну, яку вони зможуть собі дозволити. Роза була приголомшена. Вона знала, що Стенлі всім своїм серцем бажав придбати будинок, а тут раптом заявив, що їхня квартира його цілком влаштовує, і що він не проти прожити в ній іще кілька років, хоча, звісно, все це було неправдою, і він збрехав їй тому, що обожнював її й хотів, аби вона мала все, що забажає. Того вечора в душі Рози щось змінилося, і вона збагнула, що в ній прокидається любов до Стенлі, справжня любов, і якщо життя триватиме в такому ключі іще якийсь достатньо тривалий час, то вона, можливо, покохає його, впаде, вражена другим Великим Коханням, якого начебто не могло бути.
Давай не будемо поспішати, сказала вона. Я також давно мріяла про той будинок, а стрибнути з асистентів у начальники – це неабияка подія. Я не впевнена, що зможу з цим впоратися. Може, трохи подумаємо?
Стенлі погодився трохи подумати. Коли він зустрівся з Шнайдерманом у студії наступного ранку, той теж погодився, що Роза має трохи подумати, але десять днів потому, як процес роздумів почався, вона виявила, що завагітніла знову.
Протягом останніх кількох місяців вона консультувалася в нового лікаря, якому повністю довіряла і якого звали Сеймур Якобс. То був хороший інтелігентний лікар, який ретельно її вислуховував і не поспішав з висновками. Зважаючи на історію з трьома попередніми спонтанними викиднями, Якобс настійно порекомендував їй не їздити кожного дня до Нью-Йорку, припинити роботу на час її вагітності і обмежити себе перебуванням в квартирі, якомога більше відпочиваючи в ліжку. Він розуміє, що ці заходи виглядають жорсткими та дещо старомодними, але турбується про неї, бо це може бути для неї останнім реальним шансом народити дитину. «Мій останній шанс», сказала Роза сама собі, слухаючи сорокадворічного лікаря з великим носом та співчутливими карими очима, який розповідав їй, що треба робити, аби стати матір’ю. Про паління та випивку навіть мови не може бути. Строга, багата білками дієта, щодня – вітамінні добавки, а також регулярні спеціальні вправи. Він заходитиме до неї регулярно раз на два тижні, а вона, щойно відчувши найменший дискомфорт чи біль, має підняти слухавку й зателефонувати йому. Він достатньо ясно все пояснив?
Так, достатньо ясно. Отак і розв’язалася дилема – купувати студію чи будинок, а це в свою чергу поклало край Розиній роботі у Шнайдермана, перервало її шлях до кар’єри фотографа і перевернуло її життя догори ногами.
Роза відчувала піднесення і водночас розгубленість. Піднесення тому, що у неї й досі зберігався шанс; розгубленість тому, що вона не знала, як пережити те, що, фактично, означало сім місяців домашнього арешту. Треба буде внести в життя нескінченну кількість поправок, і це стосувалося не лише її, а й Стенлі, оскільки йому доведеться ходити по магазинах і виконувати основну частину роботи на кухні. Бідолашний Стенлі, він так тяжко й подовгу працював! Окрім того, доведеться піти на додаткові витрати і найняти служницю прибирати в квартирі та прати білизну раз чи два на тиждень, кожен аспект щоденного життя доведеться скоригувати, відтепер її сон і час вставання з ліжка треба буде регулювати численними заборонами та обмеженнями, не можна буде піднімати важкого, пересувати меблі, натужуватися, відчиняючи вікно під час літньої спеки, їй доведеться пильнувати саму себе, усвідомлювати тисячі великих та малих речей, які Роза раніше сприймала підсвідомо, і, звісно, тенісу більше не буде (який вона встигла полюбити) та більше не буде плавання (яке вона любила з дитинства). Іншими словами, жвавій, спортивній, постійно рухливій Розі, яка почувалася найкомфортніше тоді, коли перебувала в лихоманці високої швидкості та всепоглинаючої діяльності, доведеться тепер навчитися сидіти й не рипатися.
Хто б міг подумати, що саме Мілдред судилося врятувати її від перспективи нескінченної нудоти? Старша сестра втрутилася в ситуацію і перетворила ці місяці нерухомості на те, що Роза згодом описала своєму сину як «велику пригоду».
Не можна цілий день стирчати у квартирі, слухаючи радіо та дивлячись всіляку дурню по телевізору, заявила Мілдред. Чом би, нарешті, не залучити твій мозок до роботи і не наздогнати згаяне?
«Наздогнати згаяне?», спитала Роза, не розуміючи, про що говорить Мілдред.
«Ти, може, сама не здогадуєшся», сказала сестра, «але твій лікар зробив тобі неоціненний подарунок. Він перетворив тебе на в’язня, а єдине, що мають в’язні і не мають інші люди, – це час, незліченна купа часу. Читай книги, Розо. Займись самоосвітою. Це – твій шанс, і якщо тобі знадобиться моя допомога, то я з радістю тобі допоможу».
Допомога від Мілдред надійшла у вигляді списку книжок, вірніше, кількох списків книжок протягом наступних місяців, і Роза вперше в житті вгамувала свою спрагу до історій за допомогою романів, якісних романів, а не кримінальних оповідок та всіляких бестселерів, до яких вона могла б пристраститися, якби складала ті списки самотужки; вона вгамувала свою спрагу за допомогою книг, які рекомендувала їй Мілдред (звісно, то була класика), завжди підбираючи їх так, щоби вони сподобалися Розі, а це означало, що в жодному з тих списків не було ані «Мобі Діка», ані «Улісса», ані «Зачарованої гори», оскільки ці книги для погано підготовленою Рози були б занадто складними. Але для вибору було дуже багато інших книжок, і в міру того, як спливали місяці, а немовля в її лоні зростало, Роза проводила дні, пливучи сторінками книжок, і хоча серед десятків прочитаних і трапилося кілька розчарувань (наприклад, роман «І сходить сонце» вразив її як ходульний та малозмістовний), майже всі решта захоплювали її й тримали в полоні від першої сторінки до останньої –