Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 21)
Інколи в неділю вони бачилися з Адлерами, і в Нью-Йорку, і в Мейплвуді, і ці візити забезпечували малого Фергюсона додатковими піддослідними об’єктами в його лабораторії з дослідження чоловічої поведінки. Це були, зокрема, його дідо та чоловік тітки Мілдред, Дональд Маркс, хоча, мабуть, його діда можна було не враховувати, оскільки той належав до старшого покоління і був настільки несхожим на Фергюсонового батька, що важко навіть було навіть уявити їхні імена в одному реченні – наскільки химерно б це виглядало. В свої шістдесят три дідо був іще дужим мужчиною, він і досі займався операціями з нерухомістю і досі заробляв гроші, але, на думку малого Фергюсона, не стільки, скільки його батько, бо його квартира на Західній П’ятдесят восьмій вулиці була вельми тісною, з крихітною кухнею та вітальнею вдвічі меншою за їхню вітальню в Мейплвуді, а їздив дідо на химерному фіолетовому «плімуті», де передачі перемикалися кнопками, і виглядів той «плімут» кумедним цирковим механізмом у порівнянні з батьковим елегантним «олдсмобілем». Так, визнавав Фергюсон, було щось дивакувате в Бенджі Адлері з його картярськими фокусами, нарочито міцними рукостисканнями та високим хрипкуватим сміхом, але онук все одно любив його, любив за те, що той любив жити, і кожного разу, коли дідо був налаштованим на оповідальний лад, він видавав історії так швидко й так пікантно, що навколишній світ неначе перетворювався на стрімкий потік словесності, здебільшого – кумедних історій, оповідок про Адлерів минулого, всіляких близьких та далеких родичів, наприклад, про кузину дідової матері, жінку на цікаве ім’я Фагела Флегельман, яка була настільки здібною, що до двадцяти років встигла опанувати дев’ять іноземних мов, а коли її родина покинула Польщу і прибула до Нью-Йорка в 1891 році, то чиновники на Еліс-Айленд були настільки вражені її лінгвістичними здібностями, що відразу ж взяли її на роботу, і наступні тридцять з гаком років Фагела Флегельман пропрацювала перекладачем в Міністерстві імміграції, опитавши при цьому тисячі тисяч майбутніх американців, які щойно зійшли на берег, допоки установа не закрилася в 1924 році. Потім – довга пауза. Після паузи – дідова загадкова усмішка, а після усмішки – іще одна історія про чотирьох чоловіків Фагели Флегельман, про те, як вона пережила їх усіх, оселившись в результаті багатою вдовою в Парижі, у квартирі на Єлисейських Полях. Чи правдиві були ті історії? А яка різниця, були чи не були?
Так, його діда не можна було враховувати, бо він не поміщався в схему, і намагання зробити це було б «абсолютною безглуздістю», як сказав би дід, великий любитель каламбурів та хльостких фраз. Але дядько Дон був на два роки молодшим за Фергюсонового батька, і тому являв собою підходящу кандидатуру для дослідження, можливо, навіть кращу, аніж Сем Браунштайн та Макс Соломон, бо останні двоє, як і його батько, мешкали в передмістях Нью-Джерсі і належали до процвітаючого середнього класу (торговець та офісний клерк), але Дон Маркс був міським створінням, народженим і вихованим в Нью-Йорку, освіченим в Колумбії, хоча з якогось дива не мав роботи, принаймні такої, де є роботодавець та регулярна зарплата. Він днями сидів вдома за друкарською машинкою, яка виробляла книги та журнальні статті, він був чоловіком самодостатнім, і малий Фергюсон бачив такого вперше в житті. Він перебрався сюди разом з тіткою Мілдред три роки тому, залишивши свою дружину та сина в старій квартирі у Верхньому Вест-сайді, і це малий Фергюсон також бачив вперше у житті: розлучений чоловік, який знову одружився менш ніж рік тому, проживши в гріху з Фергюсоновою тіткою перші два роки їхнього співіснування (на що його батько та діди з бабусями, а надто двоюрідна тітка Перл дивилися скоса, і з чого сміялася його матір); в маленькій квартирі Дона Маркса та тітки Мілдред на Перрі-стріт в Грінвіч-Віллиджі було стільки книг, скільки Фергюсон не бачив у жодному книжковому магазині або бібліотеці, вони були повсюди: на полицях під стінами трьох кімнат, на столах та стільцях, на підлозі, на шафах, і це фантастичне скупчення книг в одній квартирі не лише зачаровувало Фергюсона, а й самим фактом свого існування вказувало на те, що були в цьому світі інші способи життя окрім тих, які він вже знав, і що стиль життя його батьків був не єдиним можливим. Тітка Мілдред була ад’юнкт-професором англійської мови в Бруклінському коледжі, дядько Дон був письменником, і хоча вони, напевне, отримували гроші за свою роботу, принаймні, достатньо грошей, аби нормально жити, Фергюсону було очевидно, що жили вони не лише для того, щоби заробляти гроші.
На жаль, йому нечасто доводилося бувати в тій квартирі, лише три рази за останні три роки, одного разу – прийшовши на вечерю зі своїми батьками, а двічі – прийшовши з матір’ю у гості. Фергюсон приязно ставився до тітки та свого нового дядька, але з якоїсь причини його матір та її сестра не були близькими людьми, але іще сумнішою та іще очевиднішою обставиною було те, що його батько та Дон Маркс не мали що сказати один одному. Фергюсон завжди відчував, що його батько добре ладить з тіткою, а тепер, коли тітка вийшла заміж, він не сумнівався, що це ж саме стосувалося і його матері та нового дядька. Проблема полягала в спілкуванні двох жінок та двох чоловіків, оскільки його матір, будучи молодшою з двох сестер, завжди рівнялася на Мілдред, а Мілдред, будучи старшою з двох сестер, завжди дивилася на його матір зневажливо; що ж стосувалося чоловіків, то кожен з них був абсолютно байдужим до роботи свого візаві та його поглядів на життя, з одного боку були долари, з другого – слова, і ситуація, можливо, ускладнювалася ще й тим, що дядько Дон під час війни воював у Європі, тоді як батько залишався дома, хоча, можливо, це було безпідставне припущення, оскільки Макс Соломон також брав участь у війні, але вони з батьком завжди нормально спілкувалися, принаймні, тою мірою, якою батько був здатен спілкуватися взагалі.
Проте, взаємні візити до квартири його діда й бабусі тривали і на День Подяки, і на день юдейської Пасхи, інколи траплялися й недільні зустрічі; бувало також, що в неділю тітка Мілдред та дядько Дон вмощувалися на заднє сидіння фіолетового «плімута» й супроводжували його бабусю з дідусем в їхній денній поїздці до Нью-Джерсі. Тому малий Фергюсон мав багато нагод спостерігати свого дядька Дона, і той приголомшливий висновок, який він зробив, ішов у розріз з тою величезною різницею, яка існувала між його батьком та дядьком у їхньому походженні, їхній освіті, роботі, та способі життя; вони були більше схожими, аніж несхожими, більш подібними один до одного, аніж його батько був подібним до Сема Браунштайна та Макса Соломона, бо, незалежно від того, чим вони займалися – заробляли гроші чи писали книжки, кожен з них керувався своєю роботою, звертаючи мало уваги на все інше, що робило їх напруженими й відстороненими тоді, коли вони не працювали, стримано-обмеженими та зануреними в самих себе, фактично напівсліпими. Поза всяким сумнівом, дядько Дон міг бути балакучішим, ніж його батько, забавнішим, ніж його батько, цікавішим, ніж його батько,
Саме в цім і полягала реальна відмінність, виснував Фергюсон. Значення мала не кількість грошей, не те, що людина могла чи не могла робити, могла чи не могла придбати більший будинок чи дорожчий автомобіль, значення мала амбіція. Саме цим і пояснювалося, чому Браунштайн та Соломон пливли рікою життя у відносному спокої – бо їх не терзало прокляття амбіцій. На відміну від них, його батька та дядька Дона поглинали амбіції, що, як це не дивно, робило їхні світи вужчими й менш комфортними, аніж ті світи, які були неуражені цим прокляттям, бо амбіції означають постійну відсутність задоволеності, постійне прагнення чогось більшого, постійну борню, порив уперед, бо жоднен успіх ніколи не буде достатньо великим, щоби задовольнити потребу в нових і ще більших успіхах, амбіції означають примус з одного магазину зробити два, а потім з двох зробити три, чотири і п’ять, так само, як одна книга є лише першим кроком до іще одної, а потім – до довічного написання все нових і нових книжок, яке потребувало не меншої концентрації зусиль і цілеспрямованості, аніж тої, якої потребував бізнесмен для того, щоби розбагатіти. Олександр Македонський завойовує світ – а що далі? А далі будує космічну ракету й вторгається на Марс.
Фергюсон перебував у першому десятиріччі свого життя, і це означало, що книги, як він читав, і досі обмежувалися цариною дитячої літератури, пригодницьких книжок, романів про шкільних гравців у футбол та міжгалактичних мандрівників, спрощених біографій видатних чоловіків та жінок, таких як Авраам Лінкольн та Жанна Д’Арк, але тепер, почавши досліджувати душевні порухи дядька Дона, він подумав, що не завадило б прочитати щось із ним написаного, або, принаймні, спробувати прочитати, тому одного дня він спитався у матері, чи немає у них вдома якоїсь із дядькових книжок. Так, відповіла матір. Ми маємо обидві.