Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 11)

Гіганти впевнено перемогли Індіанців у другій, третій та четвертій іграх. Для семирічного Фергюсона то стало справжнісіньким чудом, але найбільше радості результати Світової серії 1954 року принесли дядькові Лью. Старший брат його батька роками страждав від примх мінливої долі азартного гравця, програючи частіше, ніж виграючи, але виграючи якраз достатньо, щоби триматися на поверхні. Всі розумники завбачливо поставили гроші на Клівлендських Індіанців, тож він мав би керуватися груповим інстинктом і зробити так, як зробили всі, але Гіганти були його улюбленою командою, за яку він вболівав іще з двадцятих років і під час вдалих сезонів, і під час невдалих. Тому він вирішив проігнорувати несприятливий прогноз і зробити ставку, керуючись власним серцем, а не розумом. Він не лише поставив на завідомих невдах, а й передрік їм чотири перемоги поспіль. То була ставка настільки сміховинна й нереальна, що його букмекер дав йому шанси триста до одного, а це означало, що, вклавши скромну суму в двісті доларів, стиляга Лью Фергюсон зірвав джек-пот в шістдесят тисяч доларів завбільшки, що в ті роки було величезною сумою, справжнісіньким статком. Здобич була такою видовищною і такою приголомшливою у своїх наслідках, що дядько Лью та тітка Міллі запросили всіх до свого помешкання на гулянку – помпезне святкування з шампанським, омарами та товстими ресторанними біфштексами, на якому Міллі виставила напоказ свою нову норкову шубу і катала гостей довкола кварталу в новому білому «кадилаці», який придбав собі Лью. Фергюсон того дня був не в формі (Френсі на гулянці не було, у нього болів живіт, а інші його двоюрідні брати та сестри з ним майже не розмовляли), але все одно він виснував, що всім решта було дуже весело. Однак коли святкування скінчилося, і малий з батьками їхав додому в голубому авто, він дуже здивувався, коли матір почала гудити дядька Лью перед батьком. Не все, що вона говорила, було йому зрозумілим, але гнів у її голосі був незвично сильним, то був гіркий лемент, який, схоже, мав якийсь стосунок до того, що дядько був винен батьку гроші, тому як він смів розщедрюватися на «кадилак» та норкові шуби, не повернувши батьку боргу. Спершу батько сприймав це спокійно, а потім сталося те, чого не було ніколи раніше: він підвищив голос і раптом мало не загавкав на матір, мовляв, замовкни, нічого він мені не винен і взагалі – то його гроші і він вільний робити з ними все, що йому, чорт забирай, заманеться. Фергюсон вже чув раніше, як його батьки інколи сперечалися (їхні голоси проникали до нього крізь стінку їхньої спальні), але свідком такої сильної сварки він став вперше, а оскільки це було вперше, то він відчув, що у світі щось фундаментальним чином змінилося.

Наступного року, щойно після Дня подяки, складське приміщення його батька дощенту вичистили якісь нічні грабіжники. Той склад був одноповерховою блочною спорудою з шлакобетону, розташованою якраз за магазином «Домашній Світ Трьох Братів», за всі роки Фергюсон бував там декілька разів. То було сире приміщення з численними рядами картонних ящиків з телевізорами, холодильниками, пральними машинами та іншими товарами, що їх брати продавали у своєму магазині. Те, що стояло на вітрині, слугувало для приваблення покупців, а коли ж хтось висловлював бажання придбати якийсь товар, то його привозив зі складу чоловік на ім’я Ед, кремезний дядько з витатуюваною на правому передпліччі русалкою, який під час війни служив на авіаносці. Якщо то було щось маленьке на кшталт тостера, лампи, чи кавоварки, Ед віддавав його покупцеві, і той відвозив товар додому у власному авто, але коли то було щось велике, типу пральної машини чи холодильника, то Ед з іншим кремезним ветераном на ім’я Філ вантажили товар у спеціальний пікап і відвозили його клієнту додому. Отак вели бізнес у «Домашньому Світі», і Фергюсон, вже знайомий з цією системою, був достатньо дорослим, аби розуміти, що склад являв собою серце всього підприємства. Тож коли вранці у неділю після Дня Подяки мати розбудила його і сказала, що склад пограбували, малий враз збагнув всю моторошну значущість цього злочину. Порожній склад означав відсутність бізнесу; відсутність бізнесу означала відсутність грошей, відсутність грошей означала біду: Притулок для бідних! Голод! Смерть! Матір зазначила однак, що ситуація не була настільки безнадійною, бо всі товари були застрахованими, але все одно це був сильний удар, особливо напередодні різдвяного сезону покупок, а оскільки страхова компанія спроможеться виплатити кошти через кілька тижнів, а то й місяців, то універмаг не зможе вижити без термінового банківського кредиту. Тим часом, сказала вона, його батько свідчив у поліції Ньюарку, а завдяки тому, що кожен товар мав серійний номер, то зберігався шанс, маленький шанс, що грабіжників все ж таки вислідять і спіймають.

Пройшов час, грабіжників не спіймали, але його батьку вдалося взяти в банку позику, а це означало, що родині Фергюсонів вдалося уникнути ганьби – перебратися до притулку для бідних. Життя тривало так само, як протягом останніх кількох років, але Фергюсон відчув у домі нову атмосферу: у повітрі довкола нього зависло щось зловісне й похмуре. Не відразу вдалося йому виявити причину такого барометричного зсуву, але споглядаючи матір і батька кожного разу, коли він був з ними двома або поодинці, малий виснував, що його мати залишилася, в основному, такою ж, як і була – і досі розповідала багацько історій про свою роботу в студії, і досі видавала свою щоденну норму посмішок та жартів, і досі, розмовляючи з ним, дивилася йому прямо у вічі, і досі залюбки грала в настільний теніс на утепленому задньому ганку, і досі уважно вислуховувала його кожного разу, коли він приходив до неї зі своїми проблемами. Хто змінився, так це батько, його й без того неговіркий батько, який тепер майже зовсім не розмовляв за столом під час сніданку, який мав відсторонений вигляд, наче його думки були деінде, зосереджені на чомусь моторошному й таємничому, про що він ні з ким не хотів говорити. Десь на початку нового 1956 року Фергюсон набрався мужності й спитав у матері, що було не так, аби та пояснила, чому його батько виглядає таким сумним та відстороненим. Грабунок, відповіла матір. Отой грабунок його буквально живцем з’їдав, і чим більше він думав про нього, тим менше міг думати про щось інше. Фергюсон її не зрозумів. Крадії залізли до складу місяць чи півтора тому, страхова компанія збиралася компенсувати втрати, банк погодився надати позику, а універмаг міцно тримався на ногах. Який же був сенс його батьку сумувати, якщо сумувати не було жодної причини? Малий помітив, як матір завагалася, немовби вирішуючи, довіритися йому чи ні, не будучи впевненою, що він є достатньо дорослим, щоби вірно осмислити факти цієї історії. Втім, сумнів, хоча й помітний, блиснув у її очах лише на якусь хвилю; вона погладила малого по голові, пильно поглянула в його майже дев’ятирічне обличчя – і з головою кинулася у воду, відкрившись перед ним так, як ніколи раніше, повідавши йому про ту таємницю, яка буквально розривала його батька на шматки. Поліція та страхова компанія, пояснила вона, і досі працювали над цією справою, і обидві прийшли до висновку, що це була крадіжка, здійснена своїми ж людьми, тобто не сторонніми грабіжниками, а тими, хто працював у магазині. Фергюсон, який добре знав кожного з персоналу «Домашнього Світу Трьох Братів» – від складських вантажників Еда і Філа й до бухгалтерки Адель Розен, ремонтера Чарлі Сайкса та сторожа Боба Докінса, відчув, як м’язи в його грудях стиснулися в маленький болючий кулачок. Видавалося просто неможливим, щоби хтось із цих добрих людей міг вчинити такий злочин проти його батько, жоден з них не був здатним на таку підлість, а отже поліція та страховики явно помилялися. Ні, Арчі, мовила матір. Я не думаю, що вони помиляються. Але людина, яка скоїла злочин, не належить до тих, кого ти щойно перелічив.

Що вона хотіла цим сказати? – здивувався Фергюсон. Єдиними іншими людьми, пов’язаними з магазином, були дядько Лью та дядько Арнольд, брати його батька, а хіба ж брати грабують один одного? Такого просто не може бути.

Твоєму батьку довелося приймати жахливе рішення, сказала матір. Або забрати з поліції заяву про пограбування, а зі страхової компанії – заяву про виплату страхової суми, або відправити дядька Арнольда до в’язниці. І, як ти гадаєш, що він зробив?

Він забрав заяви і не відправив дядька Арнольда до в’язниці.

Звісно, не відправив. У нього й думки такої не було. Але тепер ти розумієш, чому батько такий сумний.

Через тиждень після цієї розмови матір сказала Фергюсону, що дядько Арнольд та тітка Джоан перебираються до Лос-Анджелесу, але так, мабуть, буде краще, оскільки шкоду, якої він завдав, виправити було неможливо. А через два місяці після того, як Арнольд з Джоан вирушили до Каліфорнії, дядько Лью розтрощив свій білий «кадилак» на швидкісному шосе Гарден-Стейт-Парквей і помер в кареті «швидкої допомоги» на шляху до шпиталю. І перш ніж хтось встиг помітити, як швидко боги виконують свої обов’язки, коли їм більше немає чого робити, клан Фергюсонів вибухнув і розлетівся на шматки.