Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 64)
— І ти йому віриш?
— Можливо. — Вона знизала плечима. — Хто знає? Він же вампір. Він… загадковий.
— Але його особова справа… Він же ніколи раніше не вдавався до відвертого насильства…
Вона похитала головою.
— А навіщо б йому це робити? Йому не потрібно ні в чому переконувати нас, решту. Ми й так мусимо беззастережно виконувати його накази.
— Я також, — нагадав я їй.
— Він не тебе намагався переконати, Сірі.
Он як.
Зрештою, я ж тільки провідник. Сарасті влаштував виставу не для мене, я був лише засобом, і…
…і він готувався до другого раунду. Але навіщо вдаватися до таких крайнощів, якщо Земля ніяк не могла вплинути на наші дії? Сарасті не вірив, що гра закінчиться тут. Він сподівався, що у світлі його бачення Земля зможе вжити певних заходів.
— Але яка тепер різниця? — вголос подумав я.
Вона поглянула на мене.
— Навіть якщо він має рацію, що це змінює? Як ось це… — я підняв підлатану руку — щось змінює? Шифратори розумні, байдуже, є у них свідомість чи ні. Вони в будь-якому разі становлять потенційну загрозу. Ми досі не знаємо про них нічого певного. Тож яка різниця? Навіщо він зробив це зі мною? Яке це має значення?
Сьюзан повернулася до Великого Бена й промовчала.
З її обличчя до мене звернулася Саша.
— Велике значення, — відповіла вона. — Бо це означає, що ми напали на них ще до відльоту «Тезея». Навіть до Вогнепаду.
— Ми напали на…
— Ти досі не розумієш, так? Не розумієш, — Саша тихенько пирхнула. — Бляха, це ж найкумедніша річ, яку я чула у своєму короткому житті.
Вона нахилилася вперед. Її очі палали.
— Уяви, що ти шифратор і вперше натрапляєш на людський радіосигнал.
Погляд Саші став майже хижим. Я стримав бажання відсахнутися.
— Це має бути легко для тебе, Кітоне. Найпростіший викрутас, до якого ти вдавався. Хіба ж ти не користувацький інтерфейс, не «китайська кімната»? Хіба тобі не потрібно зазирати всередину, не потрібно влазити в чиюсь шкуру, бо ти розгадуєш кожного, спираючись на його грані?
Вона дивилася на темне тління диску Бена.
— Ось воно, побачення твоєї мрії. Ціла раса, в якої немає нічого, крім граней. Немає середини, куди б доводилося зазирати. Усі правила заздалегідь відомі. Тож до роботи, Сірі Кітоне. Дай нам привід пишатися тобою.
У голосі Саші не було ні глуму, ні зневаги. І гніву не було — ні в її голосі, ні в очах.
Тільки благання. І сльози.
— Уяви, що ти шифратор, — прошепотіла вона. Сльозинки кружляли навколо її обличчя, наче крихітні намистинки.
Уяви, що ти шифратор.
Уяви, що маєш розум, але не маєш розуміння, маєш завдання, але не маєш свідомості. Твої мікросхеми дзеленчать від розумних, гнучких і навіть технологічних стратегій виживання й самозбереження — але немає жодної системи, яка б наглядала за ними. Ти можеш думати про будь-що, але нічого не усвідомлюєш.
Не можеш уявити такої істоти, так? Здається, навіть поняття «істота» тут використовувати недоречно, хоча в глобальному сенсі ти й сам не розумієш чому.
Спробуй.
Уяви, що ти натрапляєш на сигнал. Він структурований і насичений інформацією. Відповідає всім критеріям розумного повідомлення. Еволюція й досвід пропонують безліч шляхів і точок розгалуження блок-схеми для поводження з такими вхідними даними. Іноді ці сигнали надсилають одноплеменці, що діляться корисною інформацією, чиї життя ти захищатимеш згідно з правилами родинного відбору. Часом вони йдуть від конкурентів, хижаків або інших ворожих організмів, яких потрібно уникати чи знищувати. У такому разі інформація може становити тактичну цінність. Певні сигнали можуть надходити також від істот, які хоч і не є родичами, але здатні стати союзниками чи симбіонтами у досягненні взаємовигідних цілей. Ти можеш дати адекватну відповідь на такі й багато інших сигналів. Ти розшифровуєш сигнал — і бентежишся:
Немає смислового перекладу для цих понять. Вони безглуздо рекурсивні. Хоча ці сигнали й розумно структуровані, але не містять жодної корисної інформації; і виникнути випадково вони також не могли.
Єдине пояснення: хтось навмисне закодував безглузду інформацію, наче корисне повідомлення. Тільки витративши час і зусилля на розшифрування, ти починаєш усвідомлювати, що це обман. Сигнал надсилається для того, щоб поглинати ресурси реципієнта й не приносити жодної користі, а лише знижувати його ефективність. Сигнал — вірус.
Але ні родичі, ні симбіонти, ні союзники таких вірусів не створюють і не надсилають.
Отже, цей сигнал — напад.
І йде він ось звідси.
— Тепер ти розумієш, — сказала Саша.
Я похитав головою, намагаючись осягнути цей божевільний, неможливий висновок.
— Вони навіть не налаштовані вороже.
Вони не здатні на ворожнечу. Вони просто настільки чужі нам, що сприймають людську мову як вияв агресії, як напад.
Як сказати «Ми прийшли з миром», якщо самі слова є оголошенням війни?
— Саме тому вони не розмовлятимуть з нами, — збагнув я.
— Лише якщо Юкка має рацію. Він же може й помилятися, — знову Джеймс. Вона досі опиралися, досі відмовлялася пристати до думки, яку вже прийняли її інші «я». І я міг зрозуміти чому. Бо якщо Сарасті мав слушність, шифратори були нормальними: еволюція у всесвіті не приводить ні до чого, окрім як нескінченного розмноження автоматично налаштованого комплексу, безмежної машини Тьюрінга, повної самовідтворюваних механізмів, що ніколи не усвідомлюють власного існування. А ми, ми були диваками й реліктами. Безкрилі птахи, що вихваляються своїм пануванням над якимось віддаленим островом, доки змії й хижаки підповзають до наших берегів. Сьюзан Джеймс не могла змусити себе прийняти таку позицію, бо Сьюзан Джеймс і всі її множинні життя були засновані на вірі в те, що у спілкуванні можна вирішити будь-які конфлікти. А віра виявляється ілюзією. Якщо Сарасті мав рацію, шансу на примирення не було.
У пам’яті зринув один спогад: іде чоловік. Голова похилена, рот викривився в упертій гримасі. Погляд почергово зосереджується на одній стопі, потім на іншій. Ноги ступають невпевнено й обережно. Руки взагалі не рухаються. Він хитається, наче зомбі, скутий трупним заціпенінням.
Я знав, що це таке: пропріоцептивна полінейропатія. Історія хвороби, на яку я натрапив у КонСенсусі задовго до Шпінделевої смерті. З таким пацієнтом колись мене порівнював Паґ: людина, що втратила психіку. Лишилася тільки самосвідомість. Позбавлений підсвідомих відчуттів і підпрограм, які хворий завжди сприймав як належне, щоб перетнути кімнату він мусить зосереджуватися на кожному кроці. Тіло більше не пам’ятало, де його кінцівки і що вони роблять. Він мусить постійно концентрувати свою увагу щоб просто рухатися чи навіть стояти.
Коли я дивився запис, звуку не було. І зараз, у спогадах, панувала цілковита тиша. Але я ладен був заприсягтися, що відчуваю, як Сарасті зазирає мені через плече — у мої думки. Присягаюся, я чув, як він говорить у моїй голові, і це було схоже на марення шизофреніка:
«Це найкраще, на що здатна свідомість, залишена сама на себе».
— Правильна відповідь, — буркнув я. — Хибне запитання.
— Що?
— П’ятірня, пам’ятаєш? Коли ти запитала, які об’єкти зображені на екрані.
— Він тоді пропустив шифратора. — Джеймс кивнула. — І що?
— Він не пропустив шифратора. Ти думала, що запитуєш про речі, які він бачить, зображення на площині. А П’ятірня подумав, що ти питаєш про…
— Про те, що він сприймає, — закінчила вона.
— Сарасті мав рацію, — прошепотів я. — Господи, він мав рацію.
— Гей, — гукнула Джеймс. — Ти бачив те…
Але я так і не побачив, на що вона вказувала. «Тезей» заплющив повіки й заревів.
Випускний розпочався на дев’ять днів раніше.
Пострілу ми не помітили. Хоч би який би гарматний порт відкрив «Роршах», його було ідеально замасковано з трьох боків: зовнішня лабораторія приховувала його від «Тезея», а дві вигнуті кінцівки артефакта закривали від наших вогневих позицій. Куля розжареної плазми вдарила з цієї сліпої плями, наче грім. Вона розколола навпіл зовнішній модуль ще до того, як зазвучав перший сигнал тривоги.
Виття сирен гнало нас на корму. Ми мчали вниз по хребту через місток і саркофаг, крізь люки й напівпрохідні канали, тікали з поверхні й шукали будь-якого прихистку, де між шкірою і відкритим космосом залишалось би більше, ніж десять сантиметрів броні. Забивалися в нори. КонСенсус тікав разом з нами. Його вікна згорталися й ковзали по опорах, кабелях і ввігнутій поверхні самого хребтового тунелю. Я не зважав на нього, аж доки ми не опинились у барабані, в глибині «Тезеєвого» черева. Де можна було вдавати, що ми у безпеці.