Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 41)
Це було вже геть інше запитання. Тринадцять хвилин до апогею, і Бейтс хвилювалася через мешканців.
Звичайно, під час кожної експедиції ми незаконно вдиралися до чужої домівки. Це небагато що змінило. Але зламуючи замок, ми вважали, що плюндруємо порожню недобудовану дачу. Ми гадали, що власники ще довго не з’являтимуться. І, звісно, не сподівалися, що один із них вийде серед ночі відлити — і заскочить нас на гарячому. А він саме так і зробив, а тоді зник у лабіринті. Тож яка зброя ховається під його подушкою — над цим варто замислитися.
Ці мембрани можуть щомиті створити для нас проблему. Скільки їх там? Вони стаціонарні чи рухомі? Не можна просуватися вперед, не знаючи відповідей на ці запитання.
Спершу Бейтс здивувалася і зраділа, коли Сарасті з нею погодився.
Дванадцять хвилин до апогею. Звідси, з височини, куди не діставали перешкоди, «Тезей» вдивлявся у покорчені, ламані обриси «Роршаха», не відриваючи пильного погляду від крихітної ранки, яку ми пропалили в його боці. Наш причіпний намет закривав її, наче пухир; зсередини «чортик» постачав нам ще один погляд на розгортання експерименту.
— Сер, ми знаємо, що на «Роршаху» хтось живе. Чи наважимося ми й далі провокувати його мешканців? Чи наважимося вбивати їх?
Сарасті навіть не глянув на неї і тим паче нічого не відповів. Бо інакше його відповідь звучала б приблизно так: «Не розумію, як таке м’ясо дожило до дорослого віку».
Одинадцять хвилин до апогею, і Аманда Бейтс уже не вперше пошкодувала, що експедиція перебуває не у військовій юрисдикції.
Перш ніж розпочати експеримент, ми зачекали, доки опинимося на максимальній відстані. «Роршах» може сприйняти наші дії як ворожий акт, визнав Сарасті без тіні іронії в голосі. Зараз він стояв перед нами, спостерігаючи за діаграмами КонСенсуса на столі. Відблиски пробігали його не захищеними окулярами очима, не до кінця маскуючи їхнє природне мерехтіння.
Десять хвилин до апогею. Сьюзан Джеймс хотіла, щоб Каннінґем загасив ту бісову цигарку. Дим смердів, втягуючись у вентиляцію, і жодної потреби в ньому не було. Просто анахроністична примха, спосіб привернути увагу; якщо він аж так потребував нікотину, то пластир міг би пом’якшити його судоми не гірше, тільки без диму й смороду.
Але її думки були не тільки про це. Вона міркувала про те, чому на початку зміни Сарасті викликав до себе Каннінґема й чому біолог так дивно потім на неї дивився. Мене це також цікавило. Перевіривши часові відмітки в КонСенсусі, я побачив, що хтось нещодавно відкривав її історію хвороби. Ознайомившись зі статистикою, я дозволив даним посновигати між півкулями: частина мого мозку визначила, що імовірною причиною розмови був підвищений рівень окситоцину. На думку Сарасті, існує 82-відсоткова імовірність того, що Джеймс стала надто довірливою.
Гадки не маю, як я вирахував це. І ніколи не мав.
Дев’ять хвилин до апогею.
Поки що через нас «Роршах» не втратив жодної молекули своєї атмосфери. Але тепер усе зміниться. Зображення базового табору розділилося, наче бактерія: одне вікно зосередилося на наметі-молюску, а інше демонструвало покращену тактичну ширококутову панораму поверхні навколо неї.
Вісім хвилин до апогею. Сарасті витягнув корок.
Унизу, на «Роршаху», наш намет луснув, наче розчавлений чоботом жук. З рани вирвався гейзер; снігова буря вирувала по його краях, неначе химерне заряджене мереживо. Атмосфера ринула у вакуум, розсіювалася і кристалізувалася. Невдовзі простір навколо базового табору замерехтів. Це здавалося майже прекрасним.
Тільки не для Бейтс. Вона дивилася на криваву рану з таким самим застиглим обличчям, як і Каннінґем, але зі стиснутими зубами, наче від правця. Її очі металися між зображеннями — вона видивлялася в тінях істот, яким бракувало повітря.
«Роршах» забився в судомах.
Велетенські канали й артерії здригнулися. Всю структуру охопило сейсмічне тремтіння. Епіцентр почав вигинатися, величезний шмат обертався навколо своєї вісі з діркою посередині. Там, де краї рухомого шматка торкалися нерухомого, виникали зморшки. Здається, сама структура там пом’якшала і розтяглася, видовжилася, неначе повітряна кулька, яку скручували в низку сосисок.
Сарасті клацнув язиком. Схожий звук часом видають коти, коли помічають за вікном пташку.
КонСенсус застогнав від гуркоту світів, що зіштовхуються один з одним: це йшла телеметрія із сенсорів на місцях, що припали вухами до землі. Камера «чортика» знову заклякла. Зображення, яке він передавав, було перекошеним і зернистим. Камера тупо витріщалася на краї пробитої нами діри в пекло.
Стогін умовк. Остання слабка хмаринка кристалічного пилу розтанула у просторі, ледь помітна навіть з максимальним розділенням.
Жодних тіл. Принаймні, видимих.
Несподіваний рух у базовому таборі. Спершу я гадав, що це перешкоди впливають на зв’язок з «чортиком», погіршуючи контрастність, — але ні. Щось таки рухалося по краях діри, яку ми пропалили. Щось роїлося там, тисяча сірих міцеліїв, які виринали з пошкодженої поверхні й повільно повзли в темряву.
— Це… гм, — пробурмотіла Бейтс. — Гадаю, викликано падінням тиску. Ось такий спосіб залатати пробоїну.
«Роршах» почав зализувати рану через два тижні після того, як ми її завдали.
Тепер апогей позаду, звідси — тільки вниз. «Тезей» розпочав довге падіння на ворожу територію.
— Він не скористався мембраною, — зауважив Сарасті.
Секс від першої особи — справжній секс, як наполягала Челсі, — потребував звички: нерівне дихання, грубе ляскання і сморід спітнілої шкіри, вкритої порами й плямами, цілком інша людина з набором своїх запитів і преференцій. Не заперечуватиму, в цьому була певна тваринна привабливість. Зрештою, мільйони років ми саме так і робили. Але така архаїчна хіть завжди містила елементи боротьби, асинхронності і конфлікту. Тут не було гармонії. Тільки рух тіл, що зіштовхуються, борючись за панування, і кожен прагне змусити іншого підкоритися своєму ритму.
Челсі вважала секс найвищим виявом кохання. А я з часом почав сприймати його як рукопашний бій. Раніше, обираючи сексуальні об’єкти з мого власного меню чи позичаючи їх у когось іншого, я завжди зазначав контрастність, розподільчу здатність, текстуру й поведінку. Функції тіла, протидія несумісних бажань, нескінченна прелюдія, від якої у тебе болить язик аж до кореня, а обличчя стає липким і блискучим, — сьогодні просто примхи. Варіації для мазохістів.
Але з Челсі не було варіацій. Для неї це стало стандартом.
Я ставився до неї поблажливо. Гадаю, я був не набагато терплячішим до її збочень, ніж вона — до моєї незграбності в них. Мій інтерес був в іншому. Челсі ладна була сперечатися про все на світі. Суперечлива, розумна й допитлива, наче кошеня, вона нападала без попередження. Зведена до статусу надмірної більшості, вона досі просто насолоджувалася життям. Вона була імпульсивною і пристрасною. Небайдужою до людей. До Паґа. До мене. Вона хотіла пізнати мене. Проникнути всередину.
А це вже починало становити проблему.
— Ми могли б спробувати ще раз, — сказала вона якось, усе ще спітніла, огорнута феромонами. — І ти навіть не пригадаєш, що тебе так засмучувало. Якщо захочеш, то взагалі забудеш про те, що тебе щось засмучувало.
Я усміхнувся і відвів погляд. Раптом обриси її обличчя здались мені грубими й непривабливими.
— Це вже вкотре? Восьмий? Дев’ятий раз?
— Я лише хочу, щоб ти був щасливим, Лебедю. Справжнє щастя — неймовірний дар, і я зможу дати тобі його, якщо ти дозволиш.
— Ти не хочеш, щоб я був щасливим, — стиха відказав я. — Ти хочеш переналаштувати мене.
Вона щось мугикнула мені під кадик, а тоді схопилася:
— Що?
— Ти просто хочеш перетворити мене у щось комфортніше.
Челсі підвела голову.
— Поглянь на мене.
Я обернувся до неї. Вона вимкнула хроматофори на щоці, й татуювання тепер тріпотіло крильцями у неї на плечі.
— Поглянь мені у вічі, — попросила Челсі.
Я розглядав помережану дрібними зморшками шкіру навколо очей, сіточку капілярів на білках і дивувався сам собі, що такі недосконалі, приречені на старіння органи здатні час від часу мене зачаровувати.
— Так, — продовжила Челсі, — і що ти хотів цим сказати?
Я знизав плечима.
— Ти досі вдаєш, що це партнерство. Але ж ми обидва знаємо, що це конкуренція.
— Конкуренція.
— Ти намагаєшся маніпулювати мною, змусивши грати за твоїми правилами.
— Якими правилами?
— За якими ти хочеш, аби розвивалися наші стосунки. Я не дорікаю тобі, Челсі, зовсім ні. Ми намагаємося маніпулювати одне одним, відколи… Чорт, та це ж навіть у людській природі. Всі ссавці такі.
— Повірити не можу, — вона похитала головою. Пасма волосся спадали на її обличчя. — Ми живемо в середині двадцять першого століття, а ти впарюєш мені дурню про війну статей?
— Звісно ж, твої корекції — доволі радикальна ітерація. Увійдіть у свого партнера та перепрограмуйте його для максимальної покірності.
— Ти справді гадаєш, що я намагаюся хакнути тебе? Видресирувати, наче цуценя?