Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 31)

Це не так вже і просто зробити, коли ти закутий у костюм повного захисту та феррокераміку. Шоломи колихалися і вдарялися. Піхотинці, розпластані на стелі, наче величезні смертоносні таргани, з гудінням повернулися до життя і відірвалися від поверхні. Протиснувшись крізь вузьку щілину над нашими головами, вони загадково кивнули своїй господині і тихо зникли.

Бейтс задраїла внутрішній люк. Замок клацнув туди-сюди, а коли відчинився, шлюз був уже порожній.

Прилади свідчили, що все було в нормі. Роботи терпляче чекали у вестибюлі. На них ніхто не нападав.

Бейтс пішла слідом за ними.

Ми цілу вічність чекали на зображення. Інформація просочувалася до нас тоненьким струмочком. Слова передавалися без проблем, але одне зображення вартувало мільйона слів.

— Поки що жодних сюрпризів, — доповіла Бейтс голосом розладнаного варгана.

Ось воно: очима другого піхотинця ми побачили першого у непорушному зернистому монохромі. Це було схоже на листівку з минулого: слух, перетворений на зір, відображення важких незграбних вібрацій метанової атмосфери. Потрібно було кілька секунд, щоб кожен помережаний перешкодами кадр виповз на внутрішній дисплей шолома: ось піхотинці спускаються вниз; ось вони вповзають у дванадцятипалу кишку «Роршаха»; просуваються ворожим печерним пейзажем. У нижньому лівому куті кожного знімка висвічувався час, а під ним — показник магнітної індукції.

Якщо не довіряєш ЕМ-спектру, багато чого втрачаєш.

— Схоже, все гаразд, — доповіла Бейтс. — Заходжу.

У привітнішому світі роботи котилися б бульваром і відсилали б нам ідеальні кришталево-чисті кадри. Шпіндель та Банда попивали б каву в барабані, наказуючи піхотинцям взяти зразок того чи наблизити он те. У привітнішому світі мене б навіть тут не було.

На наступній листівці з’явилася Бейтс: вона вилізла із фістули. На другій — повернулася спиною до камери — певно, вивчала периметр.

А на третій вже дивилася прямісінько на нас.

— Усе… о’кей, — промовила вона. — Спускайтеся… вниз…

— Не так швидко, — сказав Шпіндель. — Як ти почуваєшся?

— Добре. Трохи дивно, але…

— В якому сенсі дивно?

Променева хвороба дає про себе знати нудотою, але якщо ми не припустилися жахливої помилки у своїх розрахунках, вона мала проявитися тільки за годину чи дві. Лише після того, як нас добряче просмажить.

— Незначна дезорієнтація, — доповіла Бейтс. — Тут трохи моторошно, певно, це «Сірий синдром[76]». Терпимо.

Я поглянув на Банду. Банда поглянула на Шпінделя. Шпіндель знизав плечима.

— Краще вже не стане, — гукнула здалеку Бейтс. — Годинник… годинник цокає, народ. Спускайтеся.

Ми так і зробили.

«Роршах» зовсім не скидався на обжите місце.

Дім з привидами.

Навіть, коли стіни завмирали, вони все одно рухалися: краєм ока ти завжди помічав скрадливе ворушіння. Постійно на периферії свідомості виникало відчуття, наче за тобою стежать; страхітлива упевненість, що гидкі чужинні тобі спостерігачі причаїлися відразу за рогом. Я повсякчас озирався, сподіваючись заскочити одну з тих примар на гарячому. Однак я бачив лише або напівсліпого піхотинця, що плив коридором внизу, або наляканого, знервованого колегу, який витріщався на мене. Стіни із блискучої лави повнилися тисячами очей, які заплющувалися за мить до того, як на них звертали увагу. Наші ліхтарі розсіювали темряву метрів на двадцять в усіх напрямках; а далі панували тумани і тіні. А ще звуки — «Роршах» скрипів навколо нас, наче старий дерев’яний корабель у пастці пакового льоду. Електричні розряди шипіли, як гримучі змії.

Переконуєш себе, що все це лише у твоїй голові. Нагадуєш, що всі симптоми детально вивчені: неминучий наслідок надто тісного контакту плоті з магнітним полем, що випускає привидів та звірів зі скроневих доль мозку і пробуджує паралізуючий страх із середнього мозку, аби наповнити ним свідомість. Воно трахає твої рухові нерви і змушує навіть вимкнуті імплантати співати, наче дрібні крихкі кристали.

Енергетичні артефакти — ось що це таке. Ти говориш це сам до себе, повторюєш так часто, що слова втрачають будь-який сенс і обертаються на механічну мантру, закляття від лихих сил. Вони не справжні — ці голоси, що шепочуть за межами твого шолому, ці ледь помітні істоти, які манячать на межі видимого світу. Вони — пастка для розуму, те саме неврологічне дурисвітство, що століттями переконувало людей, ніби їх переслідують привиди, викрадають прибульці та женуться за ними…

вампіри…

…і ти запитуєш себе, чи справді Сарасті зостався на «Тезеї». А що, як він весь цей час був поряд, чекав на тебе…

— Ще один стрибок, — попередила Бейтс, коли на моєму дисплеї стали зашкалювати тесли та зіверти. — Стережіться!

Я встановлював дзвін Фарадея. Намагався. Це мало бути доволі просто: я вже протягнув головну отосу від вестибюлю до обвислого мішка, що бовтався посеред проходу. Я ще мав… правильно, треба було щось зробити з поперечними канатами. Щоб… щоб відцентрувати дзвін. Стіна у світлі мого налобного ліхтаря виблискувала, наче мокра глина. У моїх очах іскрилися сатанинські руни.

Приліпив якірну пластину до стіни. Я міг заприсягтися, що основа здригнулася. Вистріливши з реактивного пістолета, я відступив до центру проходу.

— Вони тут, — прошепотіла Джеймс.

Щось було поряд. Я повсякчас відчував за спиною його присутність, хай би куди повертався. Безмежна ревуча пітьма клубочилася на краю поля зору — ненажерлива, розміром з тунель паща. Будь-якої миті вона могла зробити неймовірно швидкий випад і поглинути усіх нас.

— Вони прекрасні… — сказала Джеймс. У її голосі зовсім не було страху, він повнився побожністю.

— Що? Де? — Бейтс крутилася на місці, намагаючись охопити поглядом усі чотири сторони. Роботи, схожі на броньовані фігурні дужки, за її наказом занепокоєно хиталися від однієї стінки до іншої, тримаючи зброю напоготові. — Що ти побачила?

— Вони не там. Вони тут. Всюди. Невже ви їх не бачите?

— Я нічого не бачу, — сказав Шпіндель тремтячим голосом.

— Це все електромагнітні поля, — сказала Джеймс. — Ось як вони спілкуються. Уся конструкція переповнена мовами, вона…

— Я нічого не бачу, — повторив Шпіндель. Його дихання гулко і часто відлунювало в навушниках. — Я осліп.

— Бляха! — Бейтс повернулася до Шпінделя. — Як таке може бути… радіація?..

— Не д-думаю, що це вона.

Дев’ять тесла — і привиди були повсюди. Я відчув запах асфальту і жимолості.

— Кітоне! — крикнула Бейтс. — Ти з нами?

— Т-так.

Заледве. Я стояв біля дзвона і стискав у руках витяжний трос, намагаючись ігнорувати, те, що поплескувало мене по плечу.

— Облиш все! Витягни Шпінделя!

— Ні! — Шпіндель безпорадно висів у проході. Пістолет теліпався на ремінці. — Ні, кинь мені щось.

— Що?

Це все у твоїй голові. Це все у твоїй…

— Кинь мені щось. Та що завгодно!

Бейтс вагалася.

— Ти сказав, що осл…

— Просто зроби це!

Бейтс зірвала з пояса запасну батарею і кинула її Шпінделю. Він незграбно потягнувся за нею. Батарея вислизнула з його рук і вдарилася об стіну.

— Зі мною все буде гаразд, — прошепотів він. — Просто дотягніть мене до намету.

Я смикнув за шворку. Клітка надулася наче величезний бронзовий зефір.

— Усі всередину! — Бейтс однією рукою стріляла з пістолета, а іншою тягнула Шпінделя. Вона підштовхнула його до мене, а сама наліпила сенсор-сповіщувач на тканину намету. Я зірвав екранований клапан із входу, як струп з рани. Під ним звивалася й блищала, наче мильна бульбашка, самотня, безкінечно довга, накручена сама на себе молекула.

— Затягуй його всередину! Джеймс! Лізь сюди!

Я проштовхнув Шпінделя крізь мембрану. Вона обтискувала його непристойно туго, заповнюючи кожну тріщину та контур.

— Джеймс! Ти…

— Заберіть це від мене! — Різкий голос: грубий, наляканий і страшний, чоловічий настільки, наскільки взагалі так може говорити жінка. Дробар контролює тіло. — Заберіть це від мене!

Я озирнувся. Тіло Сьюзан Джеймс повільно перекидалося посеред тунелю, вчепившись обома руками у свою праву ногу.

— Джеймс, — підпливла до неї Бейтс. — Кітоне! Допоможи. — Вона схопила Банду за руку. — Дробар? У чому проблема?

— У цьому! Ти що, сліпа?

Опинившись біля них, я збагнув, що він не просто тримав себе за ногу. Він смикав за неї. Намагався відірвати.