Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 28)

Я дивився на блискучий аватар і думав про материне тіло, що лежало в чані глибоко під землею і всотувало поживні речовини.

— Як ти?

— Добре. Дуже добре. Звісно, треба трохи часу, аби звикнути до думки, що твоя свідомість більше не твоя, — Небеса не просто годують мізки своїх мешканців: вони їх відгодовують, щоб використовувати надлишкові потужності незайнятих синапсів для підтримання власної інфраструктури. — Ти маєш переїхати сюди, і що раніше, то краще. Тобі не захочеться звідси піти.

— Насправді, я лечу звідси, — відповів я. — Ми відбуваємо завтра.

— Відбуваєте?

— Койпер. Ти ж знаєш про Світляків?

— О, так. Здається, я щось таке чула. Знаєш, ми не отримуємо багато новин із зовнішнього світу.

— У будь-якому разі, я вирішив навідати тебе, аби попрощатися.

— Я рада, що ти це зробив. Я сподівалася побачити тебе без цього… ну ти розумієш.

— Без чого?

— Сам знаєш. Не хочу, щоб нас підслуховував твій батько.

Тільки не це.

— Тато на завданні. Міжпланетна криза. Ти мала чути про це.

— Звісно. Знаєш, я не завжди добре сприймала батькові тривалі відрядження, але нема лиха без добра. Що менше часу він був поряд, то менше міг зробити.

— Зробити?

— З тобою. — Примара на мить застила у нерішучості. — Я ніколи не говорила тобі цього раніше, але… ні. Мені не слід такого робити.

— Чого саме не слід робити?

— Плекати, так би мовити, старі образи.

— Які старі образи?

Наче на замовлення. Я нічого не міг вдіяти: звичка вкоренилася надто глибоко. Я завжди гавкав за командою.

— Що ж, — почала вона, — іноді ти повертався… Ти ще був таким маленьким, а личко мав дуже сумне й напружене. Я завжди запитувала себе: чому моя крихітка так гнівається? Як таке маля може так лютувати?

— Гелен, про що ти говориш? Повертався звідки?

— Звідти, куди він брав тебе, — щось схоже на брижі сколихнуло її грані. — Тоді ще твій батько був з нами. Він ще не став настільки важливою персоною, як зараз — звичайнісінький схиблений на карате бухгалтер, що любив навівати на всіх сон балачками про криміналістику, теорію ігор та астрономію.

Я спробував уявити: мій тато — базікало.

— Щось не дуже схоже на тата.

— Звісно, що ні. Ти був надто маленьким, щоб це запам’ятати. Тоді Джим був звичайною маленькою людиною. Хоча, відверто кажучи, він і зараз такий, попри всі свої таємні місії та конфіденційні інструкції. Я ніколи не розуміла, чому ніхто цього не помічає. Вже тоді він любив… Хоча, припускаю, це не його провина. Джим мав важке дитинство й так і не навчився вирішувати проблеми по-дорослому. Він намагався, я б сказала, тиснути на все своїм авторитетом. Певна річ, поки не одружилася з ним, я не знала цього. Якби знала, то… Але я взяла на себе обов’язки. Взяла на себе обов’язки і жодного разу не знехтувала ними.

— Ти маєш на увазі, що він тебе ображав? — «Звідти, куди він брав тебе». — Ти натякаєш, що він ображав і мене?

— Образи бувають різними, Сірі. Часом слова завдають більшого болю, ніж кулі. А покинути дитину — це…

— Він мене не покидав.

Він залишив мене з тобою.

— Сірі, він кидав нас напризволяще. Іноді на цілі місяці. Я ніколи не знала напевно, чи повернеться він. Джим сам вирішив зробити з нами таке, Сірі. Йому не потрібна була та робота. Він був фахівцем і в інших сферах. Сферах, які роками вже не були нікому потрібними.

Я скептично похитав головою. Мені було не до снаги запитати це вголос: вона ненавиділа його за те, що він не виявив такої люб’язності і сам не застарів?

— Він не винен, що планетарна служба безпеки досі не втратила актуальності, — відказав я.

Гелен продовжила, так наче й не чула мене:

— Колись не було іншої ради: люди нашого віку мусили працювати, щоб звести кінці з кінцями. Але навіть у ті дні вони хотіли проводити час з родинами. Навіть якщо не могли собі цього дозволити. Обрати роботу, коли вона навіть не необхідна, це… —

Матір розбилася на друзки і знову зібралася біля мого плеча.

— Так, Сірі. На мою думку, це одна з форм образи. І якби твій батько був бодай наполовину вірним мені, настільки ж, наскільки я була вірною йому всі ці роки…

Я пригадав Джима, останню нашу зустріч: як він втягував носом вазопресин під тривожними поглядами роботів-охоронців.

— Я не вважаю, що батько зрадив когось із нас.

Гелен зітхнула.

— Насправді я й не очікувала, що ти зрозумієш. Я не така вже й дурна. Бачила, як воно все вийшло. Усі ці роки я, по суті, мала тебе виховувати одна. Я завжди мусила грати роль поганого поліцейського, завжди мусила насаджувати дисципліну, бо твій батько постійно перебував на таємному завданні. А потім він повертався на тиждень або два, і ти бачив над його головою золотий німб тільки тому, що він вирішив об’явитися. Але я звинувачую тебе в цьому не більше, ніж його. Тепер вже докори не мають жодного сенсу. Я тільки подумала… Що ж, я просто вирішила, що ти маєш знати. Сприймай це як хочеш.

Мимовільній спогад: мені дев’ять, і Гелен просить лягти біля неї. Її рука гладить мій шрам, а несвіжий солодкуватий подих торкається щоки. Сірі, тепер ти господар у домі. Ми більше не можемо покладатися на твого батька. Тепер є тільки ми з тобою…

Трохи помовчавши, я зрештою запитав:

— Це тобі зовсім не допомогло?

— Про що ти?

Я обвів поглядом навколишню персоналізовану абстракцію: внутрішній зворотний зв’язок, свідоме сновидіння.

— Ти тут всемогутня. Хоч би що ти забажала, хоч би що уявила, все одразу тут з’явиться. Я думав, ти більше змінишся.

Веселкові вітражі затанцювали, вичавлюючи із себе смішок.

— Це недостатня зміна для тебе?

Насправді — ні.

Адже Рай виявився пасткою. Байдуже, скільки аватарів та конструкцій будувала Гелен, байдуже, скільки порожніх посудин співало їй осанни і співчувало через несправедливість, від якої мати страждала. Зрештою все зводилося до розмов із самою собою. Існувала інша реальність, над якою моя мати не мала влади, існували інші люди, які не грали за її правилами, — і навіть якщо вони й думали про Гелен, то тільки так, як самі того хотіли.

Вона могла провести решту свого життя, не зустрівшись з жодним із них. Але Гелен знала про їхнє існування, і це доводило її до сказу. Коли я покидав Рай, мені спало на думку, що, попри всю свою могутність, мама стала б по-справжньому щасливою у власному світі лише за однієї умови.

Якби решта світу зникла.

— Цього не повинно було трапитися, — сказала Бейтс. — Екранування було в нормі.

Банда обладнувала щось у своєму наметі на протилежному боці барабана. Сарасті сьогодні тримався за кулісами, відстежуючи ситуацію зі свого лігва. У конференц-залі сиділи тільки я, Шпіндель та Бейтс.

— Може, проти прямого ЕМ-поля, — Шпіндель потягнувся, тамуючи позіхання. — Принаймні в живих тканинах ультразвук часом проштовхує магнітні поля через оболонки. Могло щось подібне спіткати нашу електроніку?

Бейтс розвела руками.

— Хтозна! Це так само могли б бути ельфи чи чорна магія.

— Що ж, провал поки не остаточний. Ми ще здатні висловити кілька розумних припущень, еге ж?

— Це ж яких?

Шпіндель підняв догори палець.

— Шари, які ми прорізали, не могли виникнути внаслідок відомих мені метаболічних процесів. Отже, воно не «живе» — у біологічному сенсі. Якщо в наші дні це щось означає, — додав біолог, роззираючись нутрощами нашого чудовиська.

— А як щодо життя всередині структури?

— Безкиснева атмосфера. Припускаю, що можна виключити складне багатоклітинне життя. Імовірно, мікроби, хоча, якщо вони там є, я до поросячого вереску хочу їх побачити. Але будь-який достатньо складний організм, що здатен мислити, не кажучи вже про вміння збудувати ось це, — Шпіндель махнув рукою на зображення з КонСенсусу, — повинен мати високоенергетичний метаболізм. А отже, йому потрібен кисень.

— То ти вважаєш, що там порожньо?