Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 8)

Якщо «зразок інтелігентності» має таке потворне обличчя – можна собі уявити, якими була решта комісарів, до розмови про яких у нас за браком місця не дійшло. Та й чи може витримати нормальна людина в компанії моральних потвор, маніяків, фанатиків, садистів і лицемірів. Питання риторичне.

До оргій ми ще повернемося – в мене є що вам про них розповісти, а поки що подивимося, як власники лупанаріїв, фалоімітаторів та неповнолітніх наложниць комунізм в окремо взятій країні будували.

ГЛАВА ТРЕТЯ.

ЯК БІЛЬШОВИКИ БУДУВАЛИ КОМУНІЗМ, А ОТРИМАЛИ ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ

Схопивши й стрімко пережовуючи владу, більшовики та ліві есери, котрі в основних постулатах ідеології від більшовиків практично нічим не відрізнялися, з великим ентузіазмом взялися до будівництва комунізму.

У наступні часи радянська міфологія породила цілий лантух нахабної цинічної брехні. Мовляв, влада Леніну і компанії дісталася в країні, де панували голод і руїна, а навколо було повно контрреволюціонерів, які займалися саботажем і навіть замахами на Леніна, плюс громадянська війна та військова інтервенція, що їх затіяли проти молодої держави імперіалісти.

Тож хочеш не хочеш, довелося вдаватися до надзвичайних заходів, що називалися «Воєнним комунізмом». Насправді «воєнним» Ленін обізвав свій комунізм уже в 1921 році. Аби виправдати свій провал. Комунізм більшовики почали будувати не «вимушений» і не «воєнний», а найсправжнісінький, у відповідності до свого примітивного розуміння марксизму. На момент захоплення влади Леніним, Троцьким та компанією, жодної руїни ще не було, а саботаж «контри» існував лише у більшовицькій пропаганді. Справді, внаслідок втрати Тимчасовим урядом керування країною погіршилася логістика й постачання продовольства у Петроград та Москву ускладнилося. Сталося це ще й «завдяки» самим революціонерам, які, маючи на залізниці сильні організації, шляхом страйків дезорганізували її нормальну роботу, але головне – хліб був. На Волзі та в інших регіонах Росії зберігалися великі запаси зерна, що вимірювалися мільйонами пудів. Треба було лиш налагодити логістику й харчі підвезти. А далі ринок сам би стабілізував продажі.

Натомість більшовики та ліві есери націоналізують буквально все: банки, заводи, фабрики, ту ж таки залізницю; не лише продовжують хлібну монополію, запроваджену Тимчасовим урядом, та продрозкладку, що її було введено ще царським урядом, але й монополізують усю торгівлю, в т. ч. зовнішню. Націоналізацію, щоправда, провели не одразу. Всупереч уже іншим міфам, заводи спочатку не було передано робітникам. Більшовики хоч і були малограмотними невігласами, але не закінченими кретинами, й розуміли, до чого призведе раптова зміна досвідченого керівництва підприємств на пролетарів з трьома класами освіти. А власних керівних кадрів держава, що її створили революціонери, не мала.

З іншого боку, більшовики все ще сподівалися на завоювання усілякими правдами і неправдами більшості в Установчих зборах і до часу намагалися бавитися у демократію та загравати із пролетарями – соціальною опорою радикалів.

Тому запропонували тимчасовий компроміс і 27 листопада 1917 року було прийнято Положення про робітничий контроль над підприємствами, що його підписали голова Совнаркому Ленін, нарком праці Шляпников, керуючий справами Совнаркому Бонч-Бруєвич та секретар Горбунов.

Перший же пункт цього Положення оголошував: «В інтересах планомірного регулювання народного господарства в усіх промислових, торгових, банкових, сільськогосподарських, транспортних, кооперативних, продуктивних товариствах та інших підприємствах, що мають найманих робітників або ж дають надомну роботу, вводиться робочий контроль над виробництвом, купівлею, продажем продуктів і сирих матеріалів, зберіганням їх, а також над фінансовою стороною підприємства» [16].

Що сталося далі, сподіваюся, уже всі зрозуміли. Саме так: перше і єдине, що пролетарі, дорвавшись до влади, зробили – підвищили собі зарплатню. Вони й так протягом останніх півроку «кошмарили» власників підприємств постійними страйками, вимагаючи усе нових і нових підвищень платні, а тут їм надали законний важіль тиску. Дозволили диктувати свої умови адміністраціям підприємств. Причому зарплатню підвищили не на проценти, а одразу утричі, а подекуди й уп’ятеро. Даремно дирекція і власники пояснювали усю згубність і безумство такого кроку. «Тєпєріча наш час прішол!» казали пролетарі – й у кращому випадку виливали на голову бідного «буржуя» чорнильницю з його столу. А бувало, що й голову йому знімали. Рішення органів робітничого контролю були обов’язкові для власників підприємств і могли бути скасованими лише постановою вищих органів робітничого контролю. Згідно з п. 9 цього Положення підприємець або адміністрація підприємства теоретично могли у триденний термін оскаржити такі рішення, але хто їх слухав, якщо у «вищих органах» сидів все той таки тупий пролетар, який мріяв менше працювати, але більше отримувати. Та й небезпечно було скаржитися, адже пролетарі обзавелися пістолетами системи Маузера, гвинтівками, а то й кулеметами Гочкіса.

Власники фабрик і магазинів виявилися люди недурними й одразу зрозуміли, до чого це все призведе. А також і те, що у невідворотному розвалі звинуватять їх, записавши у саботажники, з усіма сумними наслідками. Тому власники збирали свої лахи і, як кажуть, «рвали кігті» доки не пізно. І раптом з’ясувалося, що без «буржуїв», які буцімто нічого не робили, а лише грабували пролетарів, визискуючи з них додану вартість товарів та послуг, робота не йшла. Заводи, причали, фабрики, магазини, аптеки, ресторани, гуральні та броварні почало «штормити». Усе більше підприємств зупинялося, магазини зачинялися, Почалися вимкнення електрики. Немає струму – не працюють насоси й у водогоні зникає вода. Без води пекарні не печуть хліб. Якось дезорганізувалося постачання дров, і до Петрограда увійшов злий дід Мороз.

Оте триразове підвищення зарплатні, а також фактичне встановлення диктатури люмпенів на підприємствах стало тим, чого не пережила й без того підірвана тривалим політичним безладом та війною економіка. Якщо у вас на складі дров робітникам утричі підвищили зарплатню, а візникам, які розвозять дрова замовникам, учетверо – ціна дров зростає. Відтак, клієнти не мають коштів, аби їх купити, і ви залишаєтеся з горою дров, але без грошей. Не маючи грошей, ви не можете купити ковбаси й розорюєте її виробника. І так по колу. Але більшовики в усьому вбачали злий умисел «контрреволюціонерів», тому ще більш прискорили курс на комунізм й одночасно посилили терор.

Лев Троцький згадував: «У Петрограді, а потім і в Москві, куди покотилася ця хвиля націоналізації, до нас прибули делегації з уральських заводів. У мене щеміло серце: «Що ми зробимо? – Взяти-то ми візьмемо, а що зробимо?» Але із розмов з цими делегаціями з’ясувалося, що заходи військові абсолютно необхідні. Адже директор фабрики з усім своїм апаратом, зв’язками, конторою і листуванням – це ж справжній осередок на тому чи іншому уральському або пітерському, або московському заводі, – осередок тієї самої контрреволюції, – осередок хазяйновитий, міцний, солідний, який зі зброєю в руках веде проти нас боротьбу» [17].

Стосовно головного бухгалтера Лікинської мануфактури, котрий, протерши окуляри, виступав проти влади Рад з гвинтівкою Мосіна-Нагана в руках, це Лев Давидович – як би висловитися цензурно… трохи прибрехав. Так само, як і власник підприємства С. О. Смирнов не міг йти на більшовиків з кулеметом Льюїса напереваги з дуже поважної причини – він разом з іншими кадетами вже сидів у Петропавлівській фортеці.

Причина швидкого краху економіки при більшовиках дуже проста: нею керували безграмотні особи. Народний комісар праці Олександр Гаврилович Шляпников закінчив аж три класи Муромського народного училища. Він був одним із найкращих токарів Петрограда, але для наркома (міністра) цього, погодьтеся, замало. До речі, пізніше він до посади наркома праці додасть ще й портфель наркома торгівлі і промисловості. Самородок просто…

Першим наркомом у справах торгівлі і промисловості був Віктор Павлович Ногін, який мав цілих 4 класи народного училища за плечима та посаду приймальника на механічному заводі. Загалом, перший Совнарком відрізнявся украй низьким освітнім рівнем. Нарком продовольства – польський дворянин Іван Теодорович закінчив 7 класів гімназії та менше року провчився на природничому факультеті Московського університету. Нарком пошт і телеграфів Микола Глєбов-Авілов мав початкову освіту. Нарком землеробства Володимир Мілютін – початкову вищу. Нарком фінансів Іван Скворцов-Степанов вивчав бухгалтерію в учительському інституті. До його честі, він «скромно» заявив що «є лише теоретиком» і від роботи відмовився, тож фінансами країни керував його заступник В’ячеслав Менжинський, юрист за освітою, котрий мав неабияку практику фінансиста – працював клерком у банку. Про наркома у справах національностей Йосипа Сталіна ми уже говорили. Наркоматом у військових і морських справах керували піхотний підпоручик (аналог сучасного звання лейтенанта), колишній дезертир Антонов-Овсієнко; Микола Криленко, який відучився аж один курс на історичному факультеті та матрос Павло Дибенко з трьома класами міського училища. Незабаром справу у свої руки взяв повноцінний нарком у військових справах – священник, позбавлений сану, Микола Ілліч Подвойський. Полководець…