Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 112)
— А ми собі сидимо, — досі безтурботно каже мер, — просто сидимо посеред усього цього, — він плечем чухає носа. — І мені цікаво, що зараз думають оті бідолахи на кораблі-розвідувачі?
Ні.
Ні.
Я знову розвертаюся, ніби й справді можу побачити, як вони йдуть. По мене.
Мозок закипає.
Що робити.
Що
Мер починає насвистувати, ніби має весь на світі час.
А Віола там…
О Господи, вона там…
— Армія, — кажу, — битиметься із ними.
— На дозвіллі? — питає мер, здіймаючи брови. — Ну, хіба що випаде кілька вільних хвилин від війни з Відповіддю.
— Відповідь до нас приєднається.
— До нас? — питає мер.
— Вони повинні битися разом з армією. Вони
— Ти дійсно думаєш, що нянечка Койл так і вчинить? — він усміхаєцця, але я бачу, шо він аж підплигує на сидінні, у ньому — надлишок енергії. — Вона побачить, що в них із нею спільний ворог, чому ні? Пом’яни мої слова. Вона спробує домовитися, — він знову перехоплює мій погляд, — і як гадаєш, чим це обернеться для тебе, Тодде?
Я важко дихаю. Відповіді немає.
— А ще ж Віола там, — нагадує він, — сама-самісінька.
Це правда.
Вона десь там.
І навіть
Ох, Віоло, шо ж я наробив?
— І за цих обставин, любий хлопче, ти дійсно гадаєш, що армія візьме тебе за лідера? — він регоче, ніби це завжди було найтупішою у світі думкою. — Гадаєш, вони довірять тобі вести їх у бій?
Я обертаюсь, прикладаючи до очей бінокулі. Новий Прентісстаун у хаосі. На сході палають будинки. Люди біжать вулицями, тікають від Відповіді, тікають від армії мера, а тепер тікають іще й від Спеклів, тікають урозтіч, хоча насправді тікати особливо і нема куди.
Ріг знову трубить, вибиваючи з деяких вікон скло.
Я стежу в бінокулі.
Велетенська і довга сурма, довша за чотирьох Спеклів разом, їде на спинах двох роганів, а дме в неї найбільший Спекл, якого я лише бачив.
І вони вже дійшли до підніжжя.
— Думаю, час тобі мене розв’язати, Тодде, — каже мер, його голос тихо бринить у повітрі.
Я озираюсь на нього, знову націлююсь.
— Ти мене не контролюєш, — кажу я, — уже ні.
— Я й не пробую, — відповідає він, — але ж, видається, ми обоє знаємо, що це добра думка, ні?
Я вагаюсь, важко дихаю.
— Хай би там що, а я вже бив Спеклів раніше, — каже він, — місто це знає. Армія також. Не думаю, що вони аж так радо погодяться викинути мене й об’єднатись навколо тебе тепер, коли знають, хто наш ворог.
Я досі мовчу.
— Навіть після всіх цих твоїх зрад, Тодде, — він дивиться просто на мене, — я
— Я не хочу перемагати разом із тобою, — кажу, дивлячись уздовж стволу, — я тебе здолав.
Він киває, ніби погоджуючись, але тоді знову заговорює:
— Часи змінюються, але дещо незмінне.
Я чую, як марш наближається до церкви. Солдати в армії нарешті зібрались достатньо, аби підійти до міста. Я вже чую, як вони йдуть бічною вуличкою, до площі.
Часу обмаль.
— Я навіть не проти того, що ти мене зв’язав, Тодде, — каже мер, — але ти мусиш мене відпустити. Бо тільки я можу їх побити.
Віола…
Віоло, шо робити?
— Віола, знову ти про неї, — каже він гладеньким і теплим тоном, — справді, Віола зараз серед них, сама-самісінька, — він чекає, коли я обернусь глянути йому у вічі, — вони її вб’ють, Тодде. Вб’ють. А ти знаєш, що ніхто, крім мене, її не врятує.
Ріг знову сурмить.
На сході черговий БАБАХ.
Солдати мера наближаються.
Я дивлюсь на нього.
— Я тебе переміг, — нагадую, — не забувай. Я побив тебе і поб’ю знову.
— Не сумніваюсь, — відповідає він.
Але всміхається.
ВІОЛА, думаю просто в нього, і він сахається. — Врятуєш її, — кажу я, — і тоді житимеш.
Помре вона — і тобі смерть.
Він киває.
Згода.
— Спробуєш контролювати мене — застрелю. Спробуєш напасти — застрелю. Втямив?
— Авжеж, — каже він.
Я вичікую ще секунду, але більше часу немає. Немає часу приймати ніякі рішеня.
Світ марширує назустріч просто тут, просто зараз.
А вона там.
А я ніколи більше її не покину, навіть коли ми не разом.
Тоді заходжу за спину мера і розв’язую мотузку.
Він поволі підводиться, потирає зап’ястки. Повертається на ще один звук рога.