Орасио Кирога – Оповіді про кохання, божевілля та смерть (страница 2)

Загалом ідея брикливої цигарки полягала в тому, щоб у пачку цигарок, яку дядько Альфонсо завжди тримав на своєму нічному столику, бо курив їх під час сієсти, покласти петарду, загорнуту в цигарковий папір.

Один кінець було відрізано, аби цигарка не завдала надто сильної шкоди курцеві. Вулканічного фонтану іскор було б достатньо, і взагалі весь успіх нашої затії тримався на тому, що наш дядько в напівсонному стані не помітить особливої штивності своєї цигарки.

Іноді події розгортаються так стрімко, що немає ні часу, ні духу їх оповідати. Я знаю лише те, що дядько вилетів зі своєї кімнати, як бомба, знайшовши маму в їдальні.

— А, ти тут! Знаєш, що вони зробили? Присягаюся, цього разу вони мене запам’ятають!

— Альфонсо!

— Що? Ще бракувало, щоб ти також… Якщо ти не вмієш виховувати своїх дітей, то це зроблю я!

Почувши розлючений голос дядька, я, який досі невинно малював разом із сестрою рисочки на закрайку колодязя, забіг через другі двері в їдальню і став позаду мами. Дядько мене побачив і кинувся на мене.

— Я нічого не робив! — закричав я.

— Постривай! — ревів мій дядько, бігаючи за мною довкола столу.

— Альфонсо, облиш його!

— Потім я тобі його лишу!

— Я не хочу, щоб ти мене чіпав!

— Ну ж бо, Альфонсо. Ти сам, як дитина!

То було останнє, що можна було сказати дядькові. Він вилаявся і припустив за мною так, що ледь мене не наздогнав. Але тієї миті я вилетів, як з пращі, у розчинені двері й помчав у напрямку садиби, дядько біг за мною. За п’ять секунд ми, наче блискавка, проминули персикові, апельсинові й грушеві дерева, і саме в ту мить дуже чітко з’явилась ідея колодязя з його каменем.

— Я не хочу, щоб він мене чіпав! — закричав я знову.

— Постривай!

Тієї миті ми забігли в зарості тростини.

— Я скочу в колодязь! — зарепетував я, аби почула мама.

— Я сам тебе туди скину!

І тут я щез з його очей за тростиною; на бігу я штовхнув камінь для досліджень, який чекав дощу, і відскочив убік, зарившись в опале листя.

Одразу ж прибіг дядько: згубивши мене з очей, він водночас почув там, на дні колодязя, страшний удар розтрощеного тіла.

Дядько спинився, цілком змертвілий; розглянувся довкіл своїми розширеними очима і наблизився до колодязя. Спробував зазирнути всередину, але на перешкоді стала папороть. Тоді він, схоже, задумався і, оглянувши уважно колодязь і довкола нього, став мене шукати.

На жаль, минуло небагато часу відтоді, як дядько Альфонсо своєю чергою перестав ховатися від своїх батьків, тому відповідні стратегії були дуже свіжими в його пам’яті, і він зробив усе можливе, аби мене знайти.

Дядько відразу виявив мою схованку, вперто вертаючись до неї завдяки своєму дивовижному нюхові, та окрім того, що мене цілком і повністю ховало опале листя, його переслідував звук падіння мого тіла, тож він добре не шукав.

Тоді й вирішили, що я лежу розтрощений на дні колодязя, і це стало початком того, що ми назвемо моєю посмертною помстою. Справа була цілком зрозумілою. З яким лицем мій дядько розповів би мамі, що я наклав на себе руки, щоб запобігти тому, що він мене вдарить?

Минуло десять хвилин.

— Альфонсо! — почувся раптом голос мами на подвір’ї.

— Мерседес? — відповів той, сильно здригнувшись.

Мама явно щось відчула, бо знову зазвучав її схвильований голос.

— А Едуардо? Де він? — додала вона, наближаючись.

— Він тут, зі мною! — відповів дядько зі сміхом. — Ми вже помирилися.

Позаяк мама здалеку не могла побачити ані його блідості, ані дурнуватої гримаси, яка буцімто мала бути блаженною усмішкою, все зійшло добре.

— Ти ж його не бив? — дедалі наполягала мама.

— Ні. То був жарт!

— Жарт! — знову вступила мама.

Тепер уже я став жартувати з дядьком.

Селія, моя найстарша тітка, яка завершила пообідній відпочинок, проходила подвір’ям, і Альфонсо мовчки підізвав її помахом руки. Через кілька секунд Селія видала приглушене «Ох!», схопившись за голову руками.

— Але як? Який жах! Бідолашна Мерседес! Який удар!

Необхідно було знайти якесь рішення, перед тим як Мерседес дізнається. Витягнути мене ще живого?.. Колодязь був завглибшки чотирнадцять метрів і на дні його лежало гостре каміння. Та хто його знає… Але для цього треба було принести мотузки, привести людей; а Мерседес…

— Бідна, бідна мати! — повторювала моя тітка.

Треба сказати, що наді мною, маленьким героєм, мучеником своєї тілесної гідності, не було пролито жодної сльози. Мама заволоділа всім пафосом їхнього болю, їй вони принесли в жертву мінімальну ймовірність того, що там, унизу, я й досі міг лишатися живим. А це, вразивши мою подвійну пиху мертвого й живого, оживило моє прагнення помсти.

Через півгодини мама знову спиталася про мене, і Селія відповіла їй з такою жалюгідною дипломатією, що мама відразу ж була певна, що сталася катастрофа.

— Едуардо, сину мій! — голосила вона, вириваючись із рук сестри, яка намагалась її тримати, і пориваючись бігти в садибу.

— Мерседес! Присягаюся тобі, що ні! Він кудись пішов!

— Сину! Сину мій! Альфонсо!

Альфонсо побіг їй назустріч і затримав її, побачивши, що вона прямує до колодязя. Мама не думала ні про що конкретне, але побачивши переляканий жест брата, згадала відтак те, що я вигукнув годиною раніше, і видала жахливий зойк.

— Ох! Мій син! Він убився! Лишіть мене! Лишіть мене! Мій син, Альфонсо! Через тебе він помер!

Непритомну маму віднесли геть. Мене аж ніяк не зворушив відчай мами, бо я, причина цього відчаю, насправді був живий і здоровий і попросту у свої вісім років бавився з емоціями так само, як дорослі, які вдаються до напівтрагічних несподіванок. Як же вона зрадіє, коли мене побачить!

А тим часом я насолоджувався сокровенною втіхою від поразки дядька.

— Хм!.. Бити мене! — бурчав я, і досі ховаючись під опалим листям. Тоді обережно підвівся, сів навпочіпки у своїй криївці і видобув добре сховану поміж листям файку. То був якраз той момент, аби з усією серйозністю її викурити.

Дим від того відсирілого, висохлого і знову безліч раз відсирілого й висохлого тютюну в ту мить мав присмак гострого перцю, розчину Куар і сульфату соди, значно ліпший, ніж першого разу. Утім за справу, яка, як я знав, є важкою, я взявся, насупивши брови і стиснувши зубами чубук люльки.

Я викурив, як хочеться мені думати, чотири файки. Пам’ятаю лише те, що зарості тростини зробилися цілком синіми і стали танцювати перед моїми очима. Два чи три молоточки з кожного боку голови почали цюкати мені в скроні, тимчасом як шлунок, опинившись у роті, напряму і сам по собі вдихав останні клуби диму.

Я отямився, коли мене на руках віднесли в дім. Попри те що, я почувався жахливо хворим, мені вистачило розуму продовжувати спати — про всяк випадок. Я відчув мамині руки, що торсали мене.

— Дорогий синочку! Едуардо, сину мій! Альфонсо, ніколи тобі не пробачу того болю, якого ти мені завдав!

— Припини! — казала їй моя найстарша тітка. — Не дурій, Мерседес! Ти ж бачиш, що з ним нічого не сталося!

— Ох! — заперечила мама, притискаючи руки до серця і глибоко зітхаючи. — Так, усе вже минулося… Але скажи мені, Альфонсо, як він міг нічого собі не зробити? Той колодязь, Боже мій!..

Надломлений дядько щось там торочив про обвал, м’яку землю, воліючи дати правдиву відповідь у спокійніший момент, а мама не зважала на жахливий запах тютюну, що його видавав її самогубця.

Нарешті я розплющив очі, усміхнувся і знову заснув — цього разу по-чесному і глибоко.

Було вже пізно, коли мене розбудив дядько Альфонсо.

— Начувайся! — сказав він зі свистячою злістю. — Завтра я все розповім твоїй матері, і ти побачиш, якою буде розплата!

Бачив я ще доволі погано, світ іще трохи крутився, а шлунок і далі був десь біля горла. Проте я відповів:

— Якщо ти розкажеш щось мамі, то присягаюся: цього разу я таки скочу вниз.

Може, очі молодого самогубця, який героїчно викурив свою файку, виражають відчайдушну сміливість? Мабуть, що так. У кожному разі, дядько пильно на мене подивився, стенув плечима й укрив мене по шию ковдрою, що трохи сповзла.

— Здається, ліпше подружитися з цим мікробом, — пробурмотів він.

— Я теж так думаю, — сказав я йому і заснув.