Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 3)

— Дивіться, пане, дивіться! Тут у нас нема нічого цікавого, але звольте піднятись нагору, і я покажу вам прегарні каїрські мумії, кілька інкрустованих ваз, різьблене ебенове дерево, справжній Ренесанс, недавно одержали, все найвищої якості.

Незнайомець був у такому жахливому становищі, що ця балаканина торговця — чічероне, його дурні гендлярські слова дратували його, немов банальні причіпки, якими обмежені уми вбивають геній. Та наважившись нести свій хрест до кінця, він удавав, ніби слухає свого провідника, й відповідав йому жестами чи односкладовими словами; але помалу повернув собі право мовчати і без страху заглибився у свої останні жахливі думки. Він був поет, і його душа знайшла тут щедру поживу: ще за життя він мав побачити останки двох десятків світів.

На перший погляд зали крамниці являли собою безладну картину, в якій тислись усі творіння людські й божественні. Опудала крокодилів, мавп, удавів шкірились до церковних вітрин, ніби хотіли вкусити мармурові погруддя, погнатися за лаковими шкатулками або видертись на люстри. Севрська ваза, на якій пані Жакото намалювала Наполеона, стояла поруч сфінкса, присвяченого Сезострісу[11]. Події часів створення світу й учорашнього дня сусідили тут у гротескній згоді. Кухонний рожен лежав на ковчежці для мощей, шабля часів Республіки — на середньовічному аркебузі. Пані Дюбаррі[12] з пастельного портрету роботи Латура[13], з зіркою на голові, оповита замість одягу хмарою, жадібно дивилась на індійський кальян, намагаючись розгадати призначення трубок, що зміїлись, тягнучись до неї. Знаряддя смерті: кинджали, химерні пістолети, шпаги-ціпки — були перемішані зі знаряддями життя: порцеляновими супницями, саксонськими тарілками, напівпрозорими китайськими чашками, античними солянками, середньовічними цукерницями. Кораблик зі слонової кістки на всіх вітрилах плив по спині нерухомої черепахи. Якась пневматична машина увіткнулась у саме око імператорові Августу, велично незворушному. Кілька портретів французьких синдиків, голландських бургомістрів, так само байдужих, як і за життя, підносились над цим хаосом старожитностей, і очі їхні були холодні й безбарвні. Здавалося, наче всі краї землі прислали сюди якісь уламки своїх наук, зразки мистецтв. То було своєрідне філософське звалище, де не бракувало нічого — ні «люльки миру» дикуна, ні зеленої з золотом пантофлі з сералю, ні маврського ятагана, ні татарського ідола. Були там і солдатські капшуки з тютюном, і церковні дароносиці, і пишні пір’їни з оздоб чийогось трону. Ця потворна картина була ще оживлена примхливим освітленням, химерними рефлексами, в яких змішувалися всі відтінки, різким контрастом світла й тіні. Слух неначе вловлював уривані крики, розум — незакінчені драми, зір — не зовсім згаслі вогні. А на додачу на всі ці предмети наклала свій легкий покров пилюга, і всі їхні розмаїті вигини та ребра справляли незвичайно мальовничий ефект.

Незнайомець спочатку порівнював ці три кімнати, захаращені уламками цивілізацій, релігій, зображеннями божеств, шедеврами, пам’ятками царської величі, бенкетів, розуму й безуму, з гранчастим дзеркалом, кожна грань якого відображала цілий окремий світ. Після цього загального враження він захотів вибрати щось найприємніше; але, стільки часу розглядаючи все навкруги, думаючи, мріючи, він підпав під владу гарячки — можливо, й через те, що в нього бурчало в кишках від голоду. Видовище стількох народних чи особистих доль, засвідчених стількома матеріальними свідоцтвами, що пережили їх, отуманило чуття юнака; бажання, що штовхнуло його в двері крамниці, здійснилось: він покинув реальне життя, піднявся сходами до ідеального світу, потрапив у зачаровані палаци екстазу, звідки всесвіт явився перед ним уламками, відблисками, як колись очам святого Іоанна на Патмосі полум’яним видивом явилось Майбутнє.

Безліч образів скорботних, граційних і жахливих, темних і осяйних, далеких і близьких, постало перед ним масами, міріадами, поколіннями. Єгипет, скам’янілий, таємничий Єгипет зринув зі своїх пісків у подобі мумії, сповитої в чорні завої; за нею — фараони, що вганяли в землю цілі народи, аби спорудити собі гробницю, і Мойсей, і іудеї, і пустеля — він прозирав цілий світ, стародавній і урочистий. Свіжа й принадна мармурова статуя, поставлена на виту колону, сяяла білістю й промовляла до нього про любострастні міфи Греції та Іонії[14]. О, хто б не всміхнувся, як він, побачивши на червоному тлі, на тонкій глині етруської вази смагляву дівчину, що танцює перед богом Пріапом[15] і вітає його веселою піснею? Навпроти неї римська цариця любовно пестила химеру! Примхами імператорського Риму віяло тут повсюди, і в уяві поставали ванна, ложе, туалет безтурботної замріяної Юлії, що дожидала свого Тібулла[16]. Наділена могутністю арабських талісманів, голова Ціцерона будила спогади про вільний Рим і розгортала перед юнаком сторінки Тіта Лівія. Він споглядав «Senatus populusque romanus»[17] консула, лікторів, тоги з червоною облямівкою, бої на форумі, розгніваний люд — усе це повільно пропливало перед ним, наче туманні марева. Врешті над усіма цими образами запанував християнський Рим. На одній з картин відкривалось небо, і на ньому видніла діва Марія в золотій хмарі, серед ангелів, оповита сонячним сяйвом; ця відроджена Єва слухала скарги нещасних і лагідно всміхалася до них. При погляді на мозаїку з різноколірної лави Везувія та Етни його душа переметнулась до жаркої, рудої Італії: він був присутній на оргіях Борджа, ходив по Абруццах, прагнув кохати італійок, захоплювався білими обличчями з довгастими чорними очима. Побачивши середньовічний кинджал з різьбленим руків’ям та лезом у схожій на кров іржі, він здригався, бо вгадував розв’язку нічної пригоди, перерваної холодною шпагою законного чоловіка. Індія та її вірування оживали в ідолі, вбраному в золото та шовк, у гостроверхій шапці, гаптованій ромбами, обвішаній дзвіночками. Поруч цього божка — мата, гарна, як баядерка, що колись спочивала на ній, ще пахтіла сандалом. Китайське страховище з косими очима, перекривленою пащею, покрученими лапами хвилювало душу вигадливістю народу, який, знудившись одноманітною красою, знаходив невичерпну втіху в розмаїтті бридоти. Солянка, що вийшла з майстерні Бенвенуто Челліні[18] на лоні Ренесансу, перенесла юнака в часи, коли процвітали ремесла й свавілля, коли владарі розважалися тортурами, коли прелати в обіймах куртизанок видавали приписи цнотливості для простих священиків. Камея нагадала йому про завоювання Александра, аркебуз із ґнотом, — різанину Пісарро[19], запеклі, жорстокі релігійні війни. Потім — веселі образи рицарства війнули від міланського панцеру, розкішно оздобленого золотою різьбою, начищеного до блиску, а з-під заборола ще блищали очі паладина.

Цей океан меблів, винаходів, мод, витворів мистецтва був для нього поемою без кінця. Форми, кольори, думки — все тут оживало, але нічого завершеного не відкрилося душі. Поет мав довершити ескіз великого живописця, що створив цю гігантську палітру, де незліченні випадковості людського життя були перемішані недбало й щедро. Захопившися цим світом, побачивши всі краї, епохи, царства, юнак повернувся до окремих життів. Він почав перевтілюватись у них, осягав деталі, відмежувавшись від життя цілих народів, яке не під силу осягти одній людині.

Он спить воскова дитина, що вціліла з анатомічного музею Руйша[20], і це чарівне створіння нагадало йому про радощі дитинства. Магічний дівочий фартушок якоїсь юної дівчини з Таїті викликав у його палкій уяві просте життя на лоні природи, чисту наготу справжньої цнотливості, лінивого дозвілля, такого природного для людини, спокійне існування над свіжим замріяним струмочком, під бананом, що задарма годує людину солодкою манною. Та враз, зваблений перламутровим блиском тисяч черепашок, збуджений виглядом коралів, що пахли морською травою, водоростями й атлантичними ураганами, він обертався в корсара й спізнавав жахливу поезію, втілену в образі Лари[21]. Далі, захопившись чудовими мініатюрами, арабесками з лазурі й золота, що оздоблювали коштовний рукописний середньовічний требник, він забув тривоги моря. Вколисуваний мирними думами, він прагнув заглибитися в науки, мріяв про сите монастирське життя, вільне від турбот і втіх, засинав у келії, дивлячись у стрільчасте вікно на луки, ліси, виноградники свого монастиря. Перед картинами Тенірса[22] він приміряв на себе солдатський камзол або дрантя робітника; йому хотілось носити брудну продимлену шапчину фламандців, упиватися пивом, грати з ними в карти, всміхатись до дебелої принадної селянки. Він тремтів, дивлячись на снігову завію Міріса, запалювався відвагою перед батальним полотном Сальватора Рози[23]. Він милувався іллінойським томагавком, відчував, як ніж ірокеза знімає з нього скальп. Зачарований виглядом старовинної лютні, він вкладав її в руки господині замку, втішався мелодійним романсом і вечірньої пори, перед готичним каміном, у сутіні, в якій губився її прихильний погляд, запевняв її у своєму коханні. Він зазнавав усіх насолод, відчував усі болі, опановував усі формули буття, розсіваючи так щедро своє життя перед цими примарами природи, яскравими й буйними, що власна хода відлунювала в його душі, як далекі звуки іншого світу, як ото гамір Парижа лунає на вежах собору Паризької богоматері.