Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 29)
— Заповітів складати не доведеться, хіба що шлюбні контракти, — сказав учений, що рік тому одружився вперше і дуже вдало.
— Oгo!
— Ага!
— Хвилиночку, — сказав Кардо, оглушений хором пласких жартів, — я прийшов у важливій справі. Я приніс одному з вас шість мільйонів. — (Глибока мовчанка). — Ласкавий пане, — сказав він, звертаючись до Рафаеля, який саме безцеремонно протирав очі ріжком серветки. — Ваша мати — з дому О’Флаерті?
— Так, — машинально відповів Рафаель. — Барбара-Марі.
— Чи маєте ви документи про народження — ваші й пані де Валантен? — провадив Кардо.
— Звичайно.
— Так ось, ласкавий пане, ви єдиний і повноправний спадкоємець майора О’Флаерті, що помер у серпні тисяча вісімсот двадцять восьмого року в Калькутті.
— Калькуттського багатства не скалькулюєш! — вигукнув знавець.
— Майор у своєму заповіті відписав великі суми деяким громадським установам, і французький уряд виклопотав спадщину в Ост-Індської компанії, — провадив нотаріус. — У дану хвилину вона облікована і вільна від боргів. Я два тижні марно розшукував осіб, зацікавлених у спадщині пані Барбари-Марі О’Флаерті, коли раптом учора за столом...
І враз Рафаель підхопився так рвучко, ніби його поранено. Присутні немовби скрикнули нечутно; першою реакцією гостей була глуха заздрість. Усі звернули на Рафаеля вогнисті погляди. Потім знявся гамір, як буває в роздратованому партері, хвилювання наростало, кожному хотілося сказати щось ніби привітання величезному багатству, принесеному нотаріусом. Умить протверезівши від раптової послужливості долі, Рафаель квапливо розстелив на столі серветку, на якій недавно позначив розміри шагреневої шкіри. Не слухаючи нікого, він поклав на серветку талісман і мимоволі здригнувся, помітивши невеликий просвіт між краями шкіри й контурами, накресленими на серветці.
— Що з ним? — вигукнув Тайфер. — Багатство дісталось йому дешево.
— Н
Жахлива блідість вирізнила кожний м’яз на помертвілому обличчі спадкоємця, риси спотворились, опуклості побіліли, западини потемніли, обличчя набуло свинцевої барви, погляд застиг. Він побачив перед собою смерть. Пишний банкір, оточений прив’ялими куртизанками, пересиченими співбенкетниками, — вся ця агонія радості була втіленням його життя. Рафаель тричі глянув на талісман, що вільно вклався серед невблаганних ліній, накреслених на серветці, він намагався сумніватись, але якесь невиразне передчуття гамувало його недовірливість. Світ належав йому, він усе міг — і не хотів уже нічого. Як у мандрівця в пустелі, в нього лишилося зовсім мало води, щоб угамувати спрагу, і життя його вимірялось кількістю ковтків. Він бачив, скількох днів коштуватиме йому кожне бажання. Він починав вірити в шагреневу шкіру, прислухався до свого віддиху, він уже почував себе хворим і думав: «А може, в мене сухоти? Хіба не від хвороби легенів померла моя мати?»
— Ох Рафаелю, отепер ви повеселитеся! Що ви мені подаруєте? — спитала Акіліна.
— Вип’ємо за смерть його дядечка, майора О’Флаерті! Оце людина так людина!
— Рафаель буде пером Франції.
— Ет, що таке пер Франції після липневих подій! — зауважив знавець.
— Ти матимеш ложу в Італійському театрі?
— Сподіваюсь, ви влаштуєте всім нам бенкет? — спитав Бісіу.
— В такої людини все буде розкішне! — запевнив Еміль.
Привітання цього насмішкуватого товариства лунали у вухах Валантена, але він не розбирав жодного слова. В голові у нього мелькала невиразна думка про машинальне, безцільне існування бретонського селянина, що обробляє своє поле, живиться гречаною кашею, п’є сидр усе з того самого глека, шанує Матір Божу й короля, причащається на Великдень, у неділю танцює на зеленому лужку й не розуміє казань свого кюре. Від видовища, яке являли його очам золочені панелі, куртизанки, страви, розкіш, йому забивало дух, дерло в горлі.
— Хочете спаржі? — гукнув йому банкір.
— Я нічого не хочу! — громовим голосом крикнув Рафаель.
— Браво! — вигукнув Тайфер. — Ви розумієтесь на багатстві. Це право на зухвальство. Ви наш! Панове, випиймо за могутність золота. Ставши шестиразовим мільйонером, пан де Валантен досягає влади. Він король, він усе може, він стоїть над усім, як кожен багатій. Слова: «Французи рівні перед законом» — віднині для нього брехня, з якої починається хартія. Не він буде підлягати законам, а закони — йому. Для мільйонерів нема ні ешафота, ні катів.
— Так, — озвався Рафаель, — вони самі собі кати.
— Ось іще один забобон! — вигукнув банкір.
— Випиймо! — сказав Рафаель, ховаючи шагреневу шкіру в кишеню.
— Що ти там ховаєш? — вигукнув Еміль, хапаючи його за руку. — Панове, — провадив він, звертаючись до збориська, якому Рафаелева поведінка здавалась трохи загадковою, — знайте, що наш приятель де Валантен — та що я кажу! — пан маркіз де Валантен володіє таємницею збагачення. Досить йому задумати якесь бажання, і воно вмить справджується. Щоб не видатись лакеєм або людиною безсердою, він повинен зараз збагатити всіх нас.
— Ох любенький Рафаелю, я хочу перлову діадему! — вигукнула Ефразія.
— Коли він людина шляхетна, то подарує мені дві карети й чудових баских коней, — сказала Акіліна.
— Побажайте мені сто тисяч ліврів ренти!
— Кашемірову шаль!
— Сплатіть мої борги!
— Нашліть апоплексію на мого дядька, жахливого скнару!
— Рафаелю, десять тисяч ліврів ренти — і ми з тобою сквитались!
— Скільки ж тут дарчих! — закричав нотар.
— Хай будь-що-будь вилікує мою подагру!
— Зробіть так, щоб рента впала! — гукнув банкір.
Мов іскри з вогненного фонтану, яким завершується фейєрверк, посипалися ці фрази. І всі ті несамовиті бажання висловлювалися скоріш поважно, ніж жартома.
— Любий мій друже, — з серйозним виглядом заговорив Еміль, — я задовольнюся двомастами тисяч ліврів ренти. Зроби мені таку ласку, прошу тебе.
— Емілю, — сказав Рафаель, — ти ж знаєш, якою ціною це дається.
— Що це за виправдання! — гукнув поет. — Хіба ми не повинні жертвувати собою задля друзів?
— Я ладен усім вам побажати смерті! — відповів Валантен, окинувши гостей поглядом похмурим і глибоким.
— Умирущі страшенно жорстокі, — засміявся Еміль. — Ось ти багатий, — додав він уже поважно, — і не мине й двох місяців, як ти станеш огидним егоїстом. Ти вже подурнішав, не розумієш жартів. Ще бракує, щоб ти повірив у свою шагреневу шкіру...
Рафаель, боячися глузів, мовчав серед того збориська, пив без міри й напився п’яний, щоб хоч на часину забути про свою згубну молодість.
III. Агонія
У перших числах грудня вулицею Варен ішов під зливою сімдесятирічний дід; піднімаючи голову біля кожного будинку, він наївно, мов дитина, і самозаглиблено, мов філософ, розшукував, де живе маркіз Рафаель де Валантен. Боротьба владної вдачі з тяжкою скорботою полишила виразний слід на його обличчі, облямованому довгими сивими пасмами, висохлому, як старий пергамент, що жолобиться над вогнем. Коли б якийсь художник зустрів цю дивну постать у чорному, худу, кощаву, то він би, прийшовши до своєї майстерні, відтворив би її в альбомі й підписав: «Поет-класик у пошуках рими». Знайшовши потрібний номер, цей воскреслий Ролен[94] тихо постукав у двері розкішного особняка.
— Пан Рафаель дома? — спитав старий у швейцара в лівреї.
— Маркіз нікого не приймає, — відповів швейцар, запихаючи в рот кусман хліба, спершу вмочивши його в велику чашку кави.
— Його карета тут, — заперечив старий, показуючи на пишний екіпаж, що стояв біля під’їзду, під різьбленим дерев’яним дашком у подобі шатра. — Він зараз виїздить, я його зачекаю.
— Ну, діду, так ви можете прождати до ранку, карета весь час стоїть напоготові для маркіза, — сказав швейцар. — Будь ласка, йдіть собі: адже я позбудуся шестисот франків довічної пенсії, коли хоч раз самовільно впущу в дім когось чужого.
В цю хвилину високий літний чоловік, убранням схожий на міністерського кур’єра, вийшов з передпокою й швидко збіг униз, змірявши поглядом сторопілого прохача.
— А втім, ось пан Жонатас, — сказав швейцар, — побалакайте з ним.
Двоє старих людей, скоряючись, мабуть, почуттю взаємної симпатії, а може, й цікавості, зійшлись посеред просторого подвір’я на круглій площинці, де між кам’яних плит пробивалася трава. В домі стояла жаска тиша. При погляді на Жонатаса мимоволі хотілось проникнути в таємницю, якою дихало його обличчя, таємницю, про яку промовляла кожна дрібничка в цьому похмурому домі. Першою турботою Рафаеля, після того як він отримав дядькову величезну спадщину, було відшукати свого старого відданого слугу, бо на нього можна було покластися. Жонатас заплакав від щастя, побачивши Рафаеля; адже він гадав, що розпрощався з молодим паном навіки; і як же зрадів він, коли маркіз поклав на нього високі обов’язки управителя! Старий Жонатас був посередником між Рафаелем і рештою світу. Верховний розпорядник маєтку свого пана, сліпий виконавець його невідомого задуму, він був ніби шостим чуттям, за допомогою якого життєві бурі доходили до Рафаеля.
— Мені треба поговорити з паном Рафаелем, — сказав старий Жонатасові, зійшовши на ґанок, щоб сховатись від дощу.
— Поговорити з паном маркізом? — вигукнув управитель. — Та він і зі мною майже не розмовляє, а я ж був його молочним батьком!
— Так і я ж його молочний батько! — закричав старий. — Ваша дружина колись годувала його груддю, а я вигодував його молоком муз. Він мій вихованець, моє дитя, carus alumnus[95]. Я сформував його розум, я викохав його мислення, розвинув його таланти — смію сказати, на власну честь і славу! Хіба це не один із найпримітніших людей нашої доби? Під моїм керівництвом він учився в шостому класі, в третьому і в класі риторики. Я його вчитель.