Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 25)
«Можливо — якби він був герцог».
Я взяв капелюха й попрощався.
«Дозвольте провести вас до дверей», — сказала вона з нищівною іронією в тоні, в жесті, в нахилі голови.
«Пані...»
«Що, пане?»
«Я вас більше не побачу».
«Сподіваюся», — відповіла вона, гордовито мотнувши головою.
«Ви хочете стати герцогинею? — спитав я, охоплений шаленством, яке той рух збудив у мені. — Ви шалієте за титулами й почестями? Що ж, тільки дозвольте мені кохати вас, веліть моєму перу писати, а моїм устам говорити тільки ради вас, станьте таємною основою мого життя, моєю зіркою! Згодьтесь вийти за мене, тільки коли я стану міністром, пером Франції, герцогом. Я стану всім, чим тільки ви захочете».
«Ви недарма вчились у доброго адвоката, — усміхнулась вона, — у вашій промові є запал».
«За тобою — теперішнє, — вигукнув я, — а за мною — майбутнє! Я втрачаю тільки жінку, а ти — ім’я й родину. Час помститься за мене: тобі він принесе бридоту й смерть у самоті, а мені славу!»
«Дякую за ефектне закінчення!» — сказала вона, стримуючи позіх і виказуючи всім виглядом бажання більш не бачити мене. Я вмовк. Глянув на неї ненависно й пішов геть. Треба було забути Феодору, зцілитись від безумства, повернутись до праці в самоті або померти. І я поставив собі надзвичайне завдання: докінчити початі твори. П’ятнадцять днів я не виходив з мансарди, кожну ніч просиджував за роботою. Попри всю рішучість і натхнення розпачу, я працював важко, ривками. Муза відлетіла. Я не міг прогнати осяйного й глузливого привиду Феодори. Кожну думку здоганяла інша, хвороблива думка, якесь невиразне бажання, жахливе, ніби докір сумління. Я поводився, як фіваїдські самітники[85]. Хоча й не молився, як вони, але, як вони, жив у пустелі й розривав свою душу, як вони рили печери. Я ладен був підперезатися поясом з колючками, аби перебити фізичним болем біль душевний.
Одного вечора до мене в кімнату зайшла Поліна.
«Ви ж убиваєте себе, — благально мовила вона. — Треба виходити, бачитися з друзями».
«Ох, Поліно, ви правду сказали. Феодора мене вбиває, я хочу вмерти. Життя для мене нестерпне».
«Хіба на світі більш нема жінок? — відказала вона, всміхнувшись. — Нащо ви так себе мучите? Життя коротке!»
Я отупіло дивився на Поліну. Вона вийшла. Я й не помітив, як вона пішла, я чув її голос, але не розумів слів. Невдовзі я зібрався віднести рукопис спогадів своєму замовцеві. Поглинутий своєю пристрастю, я не думав про те, як можна жити без грошей, я тільки знав, що чотирьохсот п’ятдесяти франків, які я мав одержати, вистачить на сплату боргів; отож я пішов по платню й зустрів Растіньяка. Той сказав, що я змінився, схуд.
«З якої лікарні ти вийшов?» — спитав він.
«Ця жінка мене вбиває, — відповів я. — бо я не можу ні зневажати її, ні забути».
«Краще вже вбити, тоді ти перестанеш мріяти про неї», — сміючись, вигукнув він.
«Я вже думав і про це, — сказав я. — Не раз я тішив себе думкою про злочин — ґвалт, чи вбивство, чи й те й друге, але насправді я до цього не здатен. Графиня — чарівне страховище, вона благатиме милосердя, а не кожен з нас Отелло!»
«Вона така, як усі жінки, що їх ми не можемо здобути», — перебив мене Растіньяк.
«Я божеволію! — вигукнув я. — Інколи я чую, як божевілля виє в мене в голові. Думки мої — наче привиди, вони танцюють переді мною, а я не можу впіймати жодної. Краще вмерти, ніж так жити. І я сумлінно шукаю найкращого способу припинити цю боротьбу. Йдеться вже не про живу Феодору, Феодору з передмістя Сент-Оноре, а про оцю Феодору, що тут, — сказав я й постукав себе по лобі. — Якої ти думки про опій?»
«Ет! Жахливі муки», — відповів Растіньяк.
«А газ?»
«Паскудство!»
«А Сена?»
«І сітки, і морг занадто брудні».
«А куля з пістолета?»
«Не влучиш — тільки скалічишся. Слухай-но, — повів він далі, — я, як і всі юнаки, думав про самогубство. Хто з нас до тридцяти років не вбивав себе двічі-тричі? Я не знайшов нічого кращого, як витратити життя на втіхи. Поринай у глибоку розпусту, так ти вб’єш і свою жагу, і себе. Нездержливість, любий, цариця всіх смертей. Чи не призводить вона до раптової апоплексії? А це той постріл з пістолета без промаху. Оргії дають нам усі фізичні насолоди, це той самий опіум, тільки дрібняками. Силуючи нас пити понад міру, бенкет кидає нам виклик на смертний бій. Чи ж бочка мальвазії герцога Кларенса[86] не смачніша за намул у Сені? Коли ми чесно сповзаємо під стіл, чи це не та сама млость від чаду? А коли нас підбирає поліція і ми лежимо на холодних нарах у буцегарні, чи не зазнаємо тоді ми всіх утіх моргу, опріч хіба здутого, тугого, синього, зеленого живота, зате зі свідомістю кризи? Е, — провадив він, — це довге самогубство, не те що смерть збанкрутілого бакалійника. Гендлярі зганьбили річку — вони стрибають у воду, щоб розжалити кредиторів. Бувши тобою, я б умер вишуканіше. Коли хочеш створити новий вид смерті, то бийся з життям так, як я сказав, — я буду твоїм секундантом. Мені нудно, я розчарований. Та ельзаска, що її за мене сватають, має на лівій нозі шість пальців, я не можу жити з такою жінкою! Усі ж дізнаються й сміятимуться з мене. В неї всього вісімнадцять тисяч франків ренти, і статки її меншають, а пальців прибуває. Хай йому біс! Живімо, як шаленці, то, може, наскочимо зопалу на щастя!»
Растіньяк захопив мене. Його задум знадив мене дуже сильними спокусами, розпалив багато надій — барви цієї картини були занадто поетичні, щоб не зачарувати поета.
«А гроші?» — спитав я.
«В тебе ж є чотириста п’ятдесят франків!»
«Так, але я винен кравцеві й за помешкання».
«Ти платиш кравцеві? З тебе ніколи не вийде нічого, навіть міністра».
«Але що можна зробити з двадцятьма луїдорами?»
«Грати на них».
Я здригнувся.
«Ти що! — сказав він, побачивши мою нехіть. — Хочеш поринути в мою «систему розпусти», а боїшся зеленого сукна».
«Слухай, — відказав я, — Колись я пообіцяв батькові, що ноги моєї не буде в казино: не тільки ця обіцянка для мене священна, я ще відчуваю непереможну огиду, проходячи повз таке місце. Ось тобі сто екю, йди грай сам. Поки ти ризикуватимеш нашим капіталом, я дам лад своїм справам і прийду до тебе додому».
Оце так, друже, я й занапастив себе. Досить юнакові зустріти жінку, яка його не любить або любить його занадто сильно, й життя його поламане. Щастя поглинає наші сили, нещастя нищить чесноти. Повернувшись до свого, дому, я довго розглядав мансарду, де жив цнотливим життям ученого, життям, яке, може, принесло б мені шану й довгі літа і якого не слід було кидати ради пристрастей, що тягли мене в прірву. Поліна застала мене засмученого.
«Що з вами?» — спитала вона.
Я холодно підвівся, відрахував гроші, які був винен її матері, і додав піврічну плату за помешкання. Вона глянула на мене з якимось жахом.
«Я вибираюсь, люба Поліно».
«Я так і знала!» — вигукнула вона.
«Слухайте, дитино моя, я ще, може, й повернуся. Зоставте кімнату на півроку за мною. Якщо я не повернусь до п’ятнадцятого листопада, ви будете моєю спадкоємницею. Оце, — я показав їй пакунок, — запечатаний рукопис мого великого твору «Про волю», ви його здасте до Королівської бібліотеки. А з тим, що зостанеться тут, робіть що хочете».
Її погляд гнітив мені серце. Вона стояла переді мною, наче втілене сумління.
«То уроків більш не буде?» — спитала вона, показавши на фортепіано.
Я не відповів.
«А ви хоч писатимете мені?»
«Прощавайте, Поліно».
Я лагідно пригорнув її й по-братньому, ніби старий чоловік, поцілував у любе, чисте, як сніг, що не торкнувся землі, чоло.
Вона вибігла. Я не хотів бачити пані Годен. Поклав ключа на звичайне місце і вийшов. Повертаючи з вулиці Клюні, я почув за собою жіночу ходу.
«Я вам вишила гаманець, невже ви не візьмете?» — спитала Поліна.
При світлі ліхтаря мені здалось, наче в неї в очах блиснули сльози, і я зітхнув. Нас підганяла, видно, та сама думка, бо ми розпрощалися так поквапно, наче втікали від чуми. Безладне життя, яке я починав, явилось мені в химерній подобі — в усьому вигляді кімнати Растіньяка, де я дожидав його. На каміні висів годинник з Венерою, що сиділа на черепасі, а в обіймах держала недокурену сигару. Елегантні меблі, даровані від щирого серця, стояли як попало. Старі шкарпетки валялись на пишній м’якій канапі. Вигідне крісло на пружинах, у яке я сів, було все в шрамах, мов старий солдат, воно виставляло перед очі зранені руки та плями помади й оливи, зоставлені на спинці головами Растіньякових гостей. На ліжку, на стінах, повсюди видніло наївне сполучення розкоші й злиднів. То був ніби неаполітанський палац, де жили лаццароні[87]. Або кімната картяра, пройдисвіта, що має своє уявлення про розкіш, живе почуттями й не дбає про невідповідності. А втім, цій картині не бракувало поезії. Життя тут являло себе з усіма своїми блискітками й лахміттям, несподіване, недосконале, як і в дійсності, але живе, примхливе, як на біваку, куди мародер стягує все, що запопаде. Повидиравши сторінки з книжки Байрона, розпалив свій камін цей юнак, що ставив на карту тисячу франків, хоч не мав часом і поліна дров, а їздив у тільбюрі, не маючи цілої сорочки. Завтра якась графиня, артистка або карти нагородять його царською білизною. А он свічка, застромлена в зелену бляшанку від фосфорної запальнички; а он валяється жіночий портрет, видертий із золоченої рамки. Хіба ж може юнак, жадібний до відчуттів, зректися принад життя, такого багатого суперечностями, життя, що дарує йому насолоди війни в мирний час? Я аж задрімав, коли раптом Растіньяк штовхнув двері й гукнув: