Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 22)
«Феодора нікого не любить і не відштовхує, — кричав у мені голос софіста. — Вона вільна, а колись продалася за золото. Як коханець чи як законний чоловік, російський граф володів нею! Вона ще матиме спокуси! Чекай». Ні праведниця, ні грішниця, ця жінка жила далеко від людства у власному світі, чи то був рай, чи пекло. Жіноча таємниця, вбрана в кашемір, мережива, гралася в моєму серці всіма людськими почуттями: гордістю, честолюбством, любов’ю, цікавістю... Через примху моди чи з прагнення здаватись оригінальними, властивим нам усім, багатьох тоді охопила манія вихваляти один театрик на бульварі. Графиня виявила бажання побачити обсипаного борошном актора, що тішив деяких недурних людей, і мені припала честь супроводити її на прем’єру якогось поганого фарсу. Ложа коштувала всього сто су, але я не мав ані мідяка в кишені. Не дописавши ще півтома мемуарів, я не важився канючити грошей у Фіно, а Растіньяк, мій добродійник, десь поїхав. Безгрошів’я весь час отруювало мені життя. Якось ми вийшли з Італійського театру під зливу, і Феодора примусила мене їхати додому екіпажем; я ніяк не міг ухилитись від її вдаваної турботи, вона не слухала ніяких відмовок, що я люблю дощ і що я хочу ще до казино. Вона не здогадувалась про моє безгрошів’я ні з мого збентеження, ні з силуваних жартів. Очі в мене налилися кров’ю, та чи розуміла вона хоч один мій погляд? Життя молодих людей підлягає дивним випадковостям! У дорозі кожен поворот будив у мені думки, що краяли серце; я пробував відірвати дошку ззаду екіпажу, щоб вислизнути на вулицю, але не спромігся, і я істерично зареготав, а тоді запав у похмурий тупий спокій, мов людина біля ганебного стовпа. Коли я приїхав додому, на перших словах Поліна мене перебила:
«Якщо в вас нема грошей...»
Ох! Музика Россіні — ніщо проти цих слів. Та вернімось до театру. Щоб мати змогу водити графиню туди, я вже хотів був заставити золотий обідок від материного портрета. Хоча ломбард завжди уявлявся мені брамою до каторги, все ж краще самому віднести туди своє ліжко, ніж просити милостині. Погляд людини, в якої ви просите грошей, завдає стільки болю! Позичити в декого — означає позбутися честі, а відмова з дружніх уст відбирає останню ілюзію. Поліна працювала, мати вже лягла. Кинувши побіжний погляд на ліжко, запона на якому була ледь відгорнута, я побачив, що пані Годен спить глибоким сном; у затінку виразно виднів її спокійний жовтий профіль на тлі подушки.
«У вас якийсь клопіт», — сказала Поліна, поклавши пензлика на віяло, яке саме розмальовувала.
«Дитя моє, ви можете зробити мені велику послугу», — відповів я.
Вона глянула на мене так ущасливлено, що я аж здригнувся. «Невже вона кохає мене?» — подумав я. Тоді сказав:
«Поліно!»
І сів коло неї, щоб краще бачити її. Вона зрозуміла мене, — такий допитливий був мій тон, — і опустила очі, а я розглядав її, гадаючи, ніби читаю в її серці, як у своєму, таке невинне й чисте було її лице.
«Ви мене любите?» — спитав я.
«Трошечки!» — вигукнула вона.
Не кохає... Насмішкуватий тон і чарівний жест виявляли тільки вдячність юної жартунки. Я розповів їй про свої труднощі з грошима й попросив допомогти мені.
«Як! — вигукнула вона. — Ви, пане Рафаелю, не хочете йти до ломбарду, а посилаєте мене?»
Я почервонів, збентежений логікою дитини. Тоді вона взяла мене за руку, ніби хотіла пестощами зм’якшити мимовільний докір.
«О, я б пішла, звісно, — додала вона, — але це непотрібне. Вранці я знайшла за фортеп’яно дві монети по сто су, видно, закотились туди, а ви й не побачили. Я вам на стіл поклала».
«Скоро у вас буде багато грошей, пане Рафаелю, — озвалась і матінка, вистромивши голову з-за опони. — А поки що я можу вам позичити кілька екю...»
«Ох Поліно! — вигукнув я, стиснувши їй руку. — Як я хочу бути багатим!»
«Ет! А нащо?» — жартівливо спитала вона.
Її рука в моїй тремтіла в такт із ударами мого серця, вона висмикнула пальці й почала роздивлятись мою долоню.
«Ви одружитеся з багатою, — сказала, — але вона вам завдасть клопоту! Ой Господи! Вона вас зі світу зведе! Я знаю!»
В голосі її звучала забобонна віра в материну ворожбу.
«Яка ви легковірна, Поліно!»
«Так, так, та жінка, що ви покохаєте, занапастить вас!» — повторила вона, з жахом дивлячись на мене.
Взяла знову пензлика, вмочила в фарбу, вкрай схвильована, і вже не дивилась на мене. В ту мить я ладен був повірити в ці химери. Забобонна людина не може бути зовсім нещасною! Забобон часто подає надію. Зайшовши до своєї кімнати, я справді побачив на столі двоє блискучих екю, поява яких видалась мені незбагненною. Засинаючи, я все думав, думав, підраховував свої видатки, щоб пояснити цю несподівану знахідку, але так і заснув, не додумавшись. Уранці Поліна перестріла мене, коли я виходив замовити ложу.
«Може, вам мало десяти франків? — спитала мене добросерда, мила дівчина, вся зашарівшись. — Мама дала мені оце для вас. Беріть, беріть!»
Вона кинула на мій стіл три екю й хотіла вийти, але я затримав її. Захват висушив сльози, що виступили мені на очах.
«Поліно, ви янгол! — сказав я. — Не так мені дорогі ці гроші, як ваша щирість, що з нею ви їх принесли мені. Я мріяв про дружину багату, елегантну, титуловану; але тепер я б хотів сам мати мільйони й зустріти молоду дівчину, як ви, й щедру серцем, як ви, і зректись фатальної пристрасті, що вб’є мене. Ви, мабуть, сказали правду».
«Годі!» — відказала вона й вибігла; на сходах залунали дзвінкі рулади її солов’їного голосу.
«Яка вона щаслива, що не кохає ще нікого!» — подумав я, згадавши свої муки за кілька місяців. П’ятнадцять франків від Поліни були для мене неоціненні. Феодора, зміркувавши, що в переповненому простолюдом залі, де ми мали пробути кілька годин, буде задуха, пошкодувала, що не взяла букет, я пішов по квіти і підніс їй, а водночас — своє щастя й усе своє багатство. Я й тішився, й мучився докорами сумління, подаючи їй букет, ціна якого показала мені, наскільки марнотратна ота узвичаєна в товаристві поверхова галантність. Скоро вона поскаржилась, що мексіканський жасмін надто сильно пахне, вигляд залу викликав у неї нестерпну відразу, а лава була тверда, і вона дорікнула мені, що я привів її сюди. Хоч вона сиділа коло мене, їй захотілось додому, і вона поїхала. Приректи себе на безсонні ночі, витратити два місяці життя — й не догодити їй! Ще ніколи цей демон не був такий чарівний і такий безсердий. Дорогою, сидячи поруч неї в тісному екіпажі, я вдихав її віддих, торкався напахченої рукавички, виразно бачив скарби її вроди, відчував запах, солодкий, мов від квіток ірису: наскрізь жінка й нічого жіночого. В ту мить наче спалах світла осяяв для мене таємничі глибини її життя. Враз я згадав книжку, недавно видану одним поетом; задум справжнього художника був виконаний досконало, як статуя роботи Поліклета[83]. Я неначе побачив цю потвору: то в подобі офіцера вона приборкує шаленого коня, то, як юна дівчина, чепуриться перед дзеркалом, щоб зводити з розуму закоханих, то, як коханець, зводить з розуму скромну милу дівчину. Неспроможний інакше витлумачити Феодору, я розповів їй цю фантастичну історію, та вона нічим не виявила, що вбачає в цій поемі про неможливе аналогію з власним життям; вона щиро потішилась, як дитина казкою з «Тисячі й однієї ночі».
«Певне, якась таємниця дає Феодорі силу встояти перед коханням юнака мого віку, перед заразливим жаром цієї прекрасної душевної недуги, — думав я, повертаючись додому. — Може, її пожирає рак, як леді Делакур? Вона, безперечно, живе штучним життям».
Від цієї думки я похолов. Потім у мене виник план, такий несамовитий і водночас такий розумний, який лишень може придумати коханець. Щоб вивчити цю жінку в її тілесній подобі, — так як я вивчив її душу, — я вирішив пробути ніч у її спальні потай від неї. Ось як я виконав цей задум, що пік мені душу, як жадання помсти пече серце корсіканського ченця. В приймальні години у Феодори збиралось товариство таке численне, що портьє навряд чи міг устежити, скільки гостей увійшло і скільки вийшло. Певний, що зможу зостатись у домі, не викликавши скандалу, я нетерпляче дожидав наступної вечірки у графині. Одягаючись, я поклав у жилетну кишеню англійського складаного ножика, бо кинджала не мав. Якби в мене його знайшли, це знаряддя літератора не викликало б підозри, а я, не знаючи, куди заведе мене мій романтичний задум, хотів бути озброєним.
Коли гості почали заповнювати кімнати, я зайшов до спальні оглянути, що там є, і побачив, що жалюзі й віконниці зачинені: це сприяло мені, а що покоївка могла прийти спустити завіси на вікнах, то я спустив їх сам. Я неабияк ризикував, наважившися зробити це раніш за покоївку, але я вже все вирішив і все холодно розрахував. Перед північчю я сховався в заглибині одного з вікон. Аби не видно було ніг, я вчепився в шпінгалет і зіп’явся підборами на плінтус, а спину притиснув до стіни. Пристосувавшися зберігати рівновагу тіла в тій позі, на таких опорах, прикинувши відстань до завіси, я освоївся з труднощами свого становища й певен був, що мене не викриють, якщо тільки я не чхну, не закашляюсь, або мене не схоплять корчі. Щоб не втомлюватись марно, я стояв на підлозі, дожидаючи критичної хвилини, коли доведеться повиснути, як павук на павутинні. Білий муар та муслін завіс звисав переді мною грубими складками, схожими на органні труби, і я ножиком прорізав у них дірочки, щоб визирати, немов крізь бійниці. Я невиразно чув гомін у салонах, сміх і вигуки гостей. Декотрі заходили взяти свої капелюхи, покладені на графининому комоді. Коли вони торкалися завіси, я здригався, думаючи про те, що ці люди в поспіху можуть зазирнути куди завгодно. Уникнувши цих небезпек, я вже вітав себе з успіхом свого задуму. Ось уже забрав свого капелюха останній гість — закоханий у Феодору стариган; вважаючи, що він тут сам, він подивився на ліжко й гучно зітхнув, тоді щось вигукнув досить енергійно. Графиня була в сусідньому будуарі, з нею там ще було п’ятеро чи шестеро найближчих приятелів, вона частувала їх чаєм. До всіх дотепів, епіграм, дзвону чашок та ложечок домішувалось лихослів’я — єдине, в що ще вірить нинішнє світське товариство. Не даючи пощади моїм суперникам, Растіньяк викликав регіт своїми шпильками.