Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 76)

— Отже, люба родичко, ви подивилися Париж, побували в театрах...

— Нічого я не бачила в Парижі, — відповіла Маргарита. — Не розважатися їздила я туди. Мої дні минали там у печалі, бо дуже мені хотілося якнайшвидше повернутись у Дуе.

— Якби я не висварив Маргариту, вона й в Оперу не пішла б, та однаково вона там знудилася, — сказав старий Конінкс.

Вечір минав у напрузі, всі почували себе скуто, всміхалися недоречно або вдавали ту показну веселість, під якою завжди криється тривога. Маргариту й Валтасара опанував глухий, жорстокий неспокій, і це впливало на всіх. З кожною годиною батькові було все важче стримувати свої почуття. Іноді Маргарита вимучено посміхалася, проте її рухи, погляд, звук голосу видавали глибоку стурбованість. Старий Конінкс і молодий де Соліс, здавалося, знали причину неспокою, що бентежив благородну дівчину, й намагалися підбадьорити її виразними поглядами. Зачеплений за живе тим, що його не втаємничили в рішення, прийняте внаслідок дій, проведених у його ж таки інтересах, Валтасар помалу ніби відокремився від своїх дітей та друзів, замкнувшись у демонстративній мовчанці. Незабаром Маргарита мала оголосити йому свій вирок. Для чоловіка непересічного і для батька родини таке становище було нестерпне. Він уже дожив до віку, коли від дітей нічого не приховують, коли думка живить почуття, і тепер ставав усе серйознішим, замис-ленішим та сумнішим, у міру того як наближалася мить його громадянської смерті. Цей вечір віддзеркалив ту напругу у внутрішньому житті родини, яку можна описати лише за допомогою образних порівнянь: у небі скупчувалися хмари й палахкотіли блискавки, але на полях лунав сміх; стояла задушлива спека; кожен передчував грозу, підводив голову, проте далі йшов своєю дорогою. Старий Конінкс перший захотів лягти спати, й Валтасар провів гостя в кімнату, яку для нього відвели. Хазяїн дому ще не повернувся, коли П’єркен і де Соліс теж зібралися йти. Маргарита вельми приязно попрощалася з нотарем і нічого не сказала Еммануелеві, тільки міцно потисла йому руку, глянувши на нього зволоженими очима. Вона відпровадила Фелісію, і коли Клаас повернувся до вітальні, то застав там лише свою старшу дочку.

— Тату, — сказала вона з тремтінням у голосі, — лише тяжкі обставини, в яких ми опинилися, приневолили мене поїхати з дому. Але після багатьох тривог, здолавши нечувані труднощі, я повернулася з деякою надією на порятунок для нас усіх. Завдяки славі вашого імені, дідусевому впливу та протекції пана де Соліса ми виклопотали для вас посаду збирача податків у Бретані; кажуть, вона дає вісімнадцять-двадцять тисяч франків на рік. Дідусь вніс заставу... Ось ваше призначення, — сказала вона, дістаючи із сумки листа. — Нас чекають роки жертв та нестатків, і для вас було б нестерпно жити протягом цього часу тут. Наш батько повинен лишитися принаймні в тому становищі, яке він завжди посідав. З вашої платні я нічого у вас не проситиму, витрачайте її на свій розсуд. Прошу тільки пам’ятати, що в нас немає жодного су прибутку, й усі ми житимемо тільки на те, що нам виділить Габрієль. У місті про наше монастирське життя нічого не знатимуть. Якби ви жили вдома, ви стали б перешкодою для тих засобів, до яких я і сестра вдамося, щоб повернути родині достаток. Чи зловжила я владою, яку ви мені відступили, надавши вам змогу самому полагодити свої справи? Через кілька років, якщо захочете, ви станете головним збирачем податків.

— Отже, Маргарито, — лагідно сказав Валтасар, — ти виганяєш мене з мого власного дому?

— Я не заслужила на такий суворий докір, — відповіла дочка, стримуючи гучне калатання серця. — Ви повернетеся до нас, коли зможете жити у своєму рідному місті, як вам належить. Крім того, тату, хіба ви не дали слова? — провадила вона холодно. — Ви повинні мені підкоритися. Дідусь залишився, щоб ви могли поїхати у Бретань разом із ним і вам не довелося добиратися туди самому.

— Нікуди я не поїду! — заявив Валтасар, підводячись. — Я не потребую нічиєї допомоги, щоб полагодити свої справи й виплатити дітям борг.

— Поїхати — для вас найкращий вихід, — незворушно провадила Маргарита. — І прошу вас тверезо поміркувати про наші з вами взаємини, які я вам поясню кількома словами: якщо ви залишитеся в цьому домі, ваші діти звідси поїдуть, надавши вам змогу бути в ньому хазяїном.

— Маргарито! — заволав Валтасар.

— Крім того, — вела вона далі, ніби й не помічаючи батькового роздратування, — доведеться повідомити міністра про те, що ви відмовляєтеся від прибуткової й почесної посади, якої ми, незважаючи на свої клопотання й протекцію, ніколи не здобули б, якби дідусь вправно не підсунув кілька тисячо-франкових білетів у рукавичку однієї впливової дами.

— Покинути мене!

— Або ви нас покинете, або ми втечемо від вас, — відказала Маргарита. — Якби я була у вас одна, я вчинила б за прикладом матері, не нарікаючи на долю, яку ви мені приготували. Але моя сестра і брат не помруть із голоду й розпуки біля вас: так обіцяла я тій, що тут померла, — мовила вона, показуючи на місце, де стояло Хосефінине ліжко. — Ми приховували від вас свої прикрості, ми страждали мовчки, а тепер наші сили вичерпались. Ми вже не на краю прірви, ми на самому її дні, тату! Щоб вибратися звідти, мало однієї мужності, треба ще, аби безумна пристрасть не зводила нанівець усі наші зусилля...

— Мої любі діти! — вигукнув Валтасар, схопивши Маргаритину руку. — Я допоможу вам, я працюватиму, я...

— Ось засіб для цього, — відповіла Маргарита, простягши йому міністерського листа.

— Але ж, янголе мій, треба надто багато часу, щоб нажити багатство тими засобами, які ти мені пропонуєш! Через тебе я втрачу плоди десятирічної праці і величезні суми, вкладені в мою лабораторію. Отам, — мовив він, показуючи на горище, — єдине джерело нашого багатства.

Маргарита рушила до дверей зі словами:

— Вибирайте, тату!

— Ох, дочко, ви надто суворі! — відповів він, сідаючи в крісло й не намагаючись її втримати.

Вранці наступного дня Маргарита довідалася від Мюль-кіньє, що пана немає вдома. Почувши це просте повідомлення, вона зблідла, і вираз такого жахливого передчуття промайнув у неї на обличчі, що старий слуга сказав їй:

— Не тривожтеся, мадемуазель, пан сказав, що на одинадцяту повернеться до сніданку. Вчора вони так і не лягли спати.

О другій ночі ще стояли у вітальні й дивилися у вікно на дах лабораторії. Я був на кухні й бачив, як вони плакали. У них горе. Адже скоро липень, чудовий місяць липень, коли сонце зробить усіх нас багатими, і якби ви захотіли...

— Годі! — сказала Маргарита, легко собі уявивши, які думки, мабуть, обсідали батька.

І справді, Валтасара опанували почуття, притаманні всім, хто безвиїзно живе вдома. Йому здавалося, його життя цілком залежить від місця, з яким він себе ототожнював, його думка була настільки прикута до лабораторії та дому, що вони стали йому необхідні, як біржа гравцеві, для якого святкові дні — змарнований час. Тут були його надії, тут було небо, тут була єдина атмосфера, де його легені могли вдихати живодайне повітря. Ця залежність від місця та речей, така міцна для людей слабких, стає майже тиранічною у випадку з тими, хто присвятив своє життя науці. Покинути свій дім — для Валтасара означало відмовитися від науки, від свого пошуку, означало вмерти.

До самого сніданку Маргарита перебувала в крайній тривозі. Вона згадала про сцену, після якої Валтасар мало не наклав на себе руки, й боялася, що, опинившись у безвиході, він зважиться на трагічний крок. Вона ходила туди-сюди по вітальні, здригаючись щоразу, коли в дверях дзеленчав дзвінок. Нарешті Валтасар повернувся. Поки він ішов через двір, Маргарита, занепокоєно придивляючись до його обличчя, побачила на ньому лише вираз глибокого горя. Коли він увійшов до вітальні, вона рушила йому назустріч, щоб привітатися. Батько ніжно обняв її за стан, пригорнув до серця, поцілував у чоло

І сказав їй на вухо:

— Я ходив по паспорт.

Звук батькового голосу, його покірний погляд і рухи — все це шпигнуло бідолашну дівчину в саме серце, і вона відвернулася, щоб приховати сльози; та не можучи стримати їх, вийшла в сад і повернулася в дім, лише досхочу наплакавшись. Під час сніданку Валтасар мав вигляд людини, яка прийняла остаточне рішення.

— Отже, ми з вами їдемо до Бретані, дядечку, — сказав він, звертаючись до старого Конінкса. — Мені завжди кортіло подивитися ті краї.

— Жити там дешево, — відповів дядько.

— То тато від нас їде? — вигукнула Фелісія.

Прийшов Еммануель де Соліс, він привів Жана.

— Залиште його сьогодні на весь день, — сказав Валтасар, посадовивши сина поруч себе. — Завтра я від’їжджаю й хочу попрощатися з ним.

Еммануель подивився на Маргариту, й та опустила голову. Сумним був цей день, усі мали зажурений вигляд, усі намагалися відігнати від себе похмурі думки або стримували сльози. То був не просто від’їзд, а вигнання. Та й усі відчували інстинктивно, яким приниженням було для батька отак прилюдно визнати крах своїх задумів, влаштовуючись на службу і поки-даючи рідний дім у вже похилому віці. Але в його поведінці відчувалася велич, як у поведінці Маргарити — твердість; здавалося, з благородним смиренням відбуває він покуту за помилки, яких наробив, скоряючись своєму непогамовному генію. Наприкінці вечора, коли батько з дочкою лишилися наодинці, Валтасар, який весь день був ніжним і турботливим, ніби в найкращі дні свого патріархального життя, простяг Мар-гариті руку і сказав їй голосом лагідним і водночас сповненим невтішної туги: