Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 71)

— Тату, ви хазяїн у цьому домі й можете продати тут усе, навіть своїх дітей. Ми підкоримося вам безвідмовно, але все-таки я змушена повідомити вас, що грошей у нас немає, що ми навряд чи дотягнемо до кінця року. Мені й Фелісії доводиться працювати удень і вночі, щоб закінчити мереживну сукню, яку нам замовили, й на виторгувані гроші оплатити пансіон Жана. Богом заклинаю вас, любий тату, припиніть свої досліди!

— Ти маєш рацію, люба дитино, через півтора місяця все буде скінчено! Я або знайду Абсолют, або доведу, що Абсолюту не існує. Ви станете мільйонерами...

— Залиште нам поки бодай шматок хліба, — відповіла Маргарита.

— У нас нема хліба? — перелякано вигукнув Валтасар. — У Клаасів немає хліба? А наші маєтки?

— Ліс у Веньї ви зрубали, земля там не розчищена, і на ній нічого не росте. Що ж до оршійських ферм, то прибутків від них не вистачає на оплату відсотків із позичених вами сум.

— На що ж ми тоді живемо? — запитав він.

Маргарита показала на свою голку й додала:

— Габрієлева рента підтримує нас, але цього мало. До кінця року я як-небудь зведу кінці з кінцями, якщо тільки ви не засиплете мене несподіваними накладними, адже ви нічого не кажете про свої закупи в місті. Коли я вже певна, що грошей вистачить на три місяці, що я нібито розподілила їх на всі витрати в нашому невеличкому господарстві, надходить рахунок на соду, поташ, цинк, сірку і хтозна на що!

— Люба дитино, потерпи ще півтора місяця, й потім я поводитимуся розважливо. Ти побачиш тоді чудеса, дорога Марга-риточко.

— Пора вам подумати й про справи. Ви все продали — картини, тюльпани, срібло, у нас нічого не залишилося. То хоч не влазьте в нові борги.

— Більше не влізу, — сказав старий.

— Більше не влізу! — вигукнула Маргарита. — То у вас вони вже є?

— Ет, дрібнички, — відповів він, почервонівши й відводячи погляд.

Уперше Маргарита відчула глибокий сором, побачивши, до якого приниження дійшов батько, і так їй стало гірко, що вона не знайшла в собі мужності розпитати його. Через місяць після цієї сцени з’явився місцевий банкір і подав до сплати вексель на десять тисяч франків, підписаний Клаасом. Коли Маргарита попросила банкіра зачекати один день, висловивши жаль, що її заздалегідь не попередили про цей платіж, той визнав за потрібне повідомити її, що фірма Проте й Шіфревіля має ще дев’ять векселів по десять тисяч терміном на кожний наступний місяць.

— Усе ясно! — вигукнула Маргарита. — Час настав.

Вона послала покликати батька і, чекаючи його, ходила великими кроками по вітальні, розмовляючи сама із собою. «Треба знайти сто тисяч франків, — повторювала вона подумки, — інакше батька посадять до в’язниці! Що ж робити?»

Валтасар усе не приходив. Стомившись чекати його, Маргарита піднялася в лабораторію. Увійшовши туди, вона побачила батька посеред величезної яскраво освітленої кімнати, заставленої приладами та запорошеними скляними посудинами. Там і сям книжки, на столах — безліч хімікатів, усі з етикетками й номерами. Повсюди безлад, такий властивий для завжди заклопотаного вченого і такий суперечний фламандським звичаям. Над усім цим розмаїттям колб, реторт, металів, фантастично забарвлених кристалів, підвішених на стінах або розкиданих на печах проб царював Валтасар Клаас, без сурдута, із закасаними, як у чорнороба, рукавами і розхристаними грудьми, вкритими сивим, як і на голові, волоссям. У його погляді, що прикипів до пневматичної машини, було щось страшне. Над приймальним резервуаром цієї машини була закріплена двоопукла лінза, заповнена спиртом, що збирала сонячні промені, які проникали на горище крізь кругле слухове вікно. Приймальний резервуар стояв на ізольованій підставці і з’єднувався дротами з величезною батареєю Вольта. Мюлькіньє, який, обертаючи підставку машини, закріплену на рухомій осі, пильно стежив за тим, щоб лінза постійно була перпендикулярна сонячним променям, підвівся, весь чорний від пороху, й сказав:

— Стійте, панно, не підходьте!

Дивна поза батька, який, здавалося, уклякнув перед своєю машиною під прямовисними сонячними променями, що падали на нього, його рідке волосся, схоже на срібні ниті, його гулястий череп, риси обличчя, що застигли у схвильованому чеканні, незвичайність предметів, які оточували його, чудернацькі машини, обриси яких невиразно проступали із затоплених сутінню кутків просторого горища, — усе це разом приголомшило

Маргариту, її опанував моторошний жах, і вона подумала: «Мій батько збожеволів!»

Вона підійшла до нього й прошепотіла йому на вухо:

— Відішліть Мюлькіньє.

— Е ні, дитино, він мені потрібен, я жду результату одного чудового досліду, до якого ніхто, крім мене, досі не додумався. Ось уже три дні ми чатуємо на достатньо яскравий сонячний промінь. Я маю можливість піддати метали дії сконцентрованого сонячного світла та електричного струму в порожньому просторі. Розумієш, зараз відбудеться найсильніша реакція, яку здатен улаштувати хімік, і тільки я...

— Ох, тату, замість випаровувати метал ви ліпше зберегли б його, щоб оплатити ваші векселі...

— Стривай, стривай!

— Приходив пан Мерсктус, тату. На четверту годину ми повинні заплатити йому десять тисяч франків.

— Так, так, одну хвилинку! Я справді підписав якийсь дріб’язковий вексель терміном на цей місяць. Я сподівався, що знайду Абсолют. Боже, Боже, якби мені липневе сонце, мій дослід уже вдався б!

Він схопив себе за волосся, сів у поганеньке плетене крісло, і сльози заблищали в нього на очах.

— Правду кажете, пане. Все лихо через це підле сонце, слабко світить ледача тварюка!

І пан, і слуга вже не звертали найменшої уваги на Маргариту.

— Залиште нас, Мюлькіньє, — сказала вона.

— О, я здійсню ще один дослід! — вигукнув Клаас.

— Забудьте про свої досліди, тату, — сказала дочка, коли вони залишилися вдвох. — Вам треба заплатити по векселях сто тисяч франків, а у нас немає ні лівра. Киньте свою лабораторію, бо вже йдеться про вашу честь. Що з вами станеться, якщо ви потрапите до в’язниці? Невже ви спаплюжите своє сиве волосся й ім’я Клаасів ганьбою банкрутства? Я до цього не допущу, в мене вистачить сили, щоб перебороти ваше божевілля, було б жахливо, якби на старість ви залишилися без шматка хліба.

Відкрийте ж нарешті очі, подивіться, в якому ми становищі, візьміться за розум!

— Моє божевілля? — закричав Валтасар, випростуючись, схрестивши на грудях руки і втупивши в дочку палахкотючий погляд. — Божевілля! — повторив він із такою величчю, що Маргарита здригнулася. — О, твоя мати так не сказала б! — нро-вадив він. — Вона розуміла, наскільки важливі мої дослідження, вона вивчила цілу науку, щоб зрозуміти мене, вона знала, що я труджуся заради людства, а не для власної корисливої вигоди. Я бачу, почуття люблячої дружини вище за дочірню прихильність. Атож, любов — найпрекрасніше з почуттів. Узятися за розум? — вигукнув він, ударивши себе в груди. — А хіба я втратив розум? Хіба перестав бути собою? Ми бідні, дочко, ну що ж — така моя воля! Я твій батько — підкоряйся ж мені! Коли захочу, я зроблю вас багатими. Ваше багатство — у ваших злиднях. Незабаром я розкладу вуглець і наповню нашу вітальню діамантами, і це сута дрібничка порівняно з тим, що я шукаю. Ви могли б і зачекати, поки я віддаю всі свої сили на титанічну працю.

— Тату, я не маю права вимагати у вас звіту про чотири мільйони, що розвіялися димом на цьому горищі. Я навіть не говоритиму про матір, яку ви вбили. Якби я мала чоловіка, я, звичайно, любила б його не менше, ніж любила вас моя мати, я була б готова усім задля нього пожертвувати, як вона принесла вам усе в жертву. За її велінням я присвятила себе вам, я довела це тим, що досі не виходжу заміж, аби звільнити вас від необхідності давати опікунський звіт. Та облишмо минуле, подумаймо про теперішнє. Моїми устами говорить необхідність, яку ви самі створили. Потрібні гроші для оплати ваших векселів, ви це розумієте? Взяти у нас більше нічого, крім портрета нашого предка Ван-Клааса. Отож я прийшла сюди в ім’я матері, яка виявилася надто слабкою, щоб захистити своїх дітей проти їхнього батька, й заповідала мені чинити вам опір, я прийшла в ім’я моїх братів і сестри, я прийшла, тату, в ім’я усіх Клаа-сів — і я вимагаю, щоб ви припинили досліди. Надбайте собі багатство, а тоді можете їх продовжувати. Ви опираєтеся на батьківські права, але застосовуєте їх лише для того, щоб зана-пастити нас, а на моєму боці ваші предки, ваша честь, і вони говорять гучнішим голосом, аніж хімія. Спершу родина, потім наука. Я надто довго була покірливою дочкою!

— А тепер хочеш стати моїм катом, — промовив він ослаблим голосом.

Маргарита врятувалася втечею, щоб не зрадити ролі, яку на себе взяла, їй почувся голос матері, коли та перед смертю просила: «Надто не супереч батькові, люби його».

— Ну й витівку утнула панна в нас у лабораторії! — сказав Мюлькіньє, спустившись на кухню снідати. — Ось-ось розгадали б ми таємницю, нам лишалося тільки дочекатися, щоб по-липневому пригріло сонце, й тоді б наш пан... О, що то за чоловік! Справжній чудотворець! Ось стілечки нам бракує, щоб довідатися, з чого все походить, — сказав він Жозетті, прикусивши ніготь великого пальця на правій руці зубом, який у народі називають «лопаткою». — І раптом трах-тарарах! Прибігла й зняла крик про якісь дурацькі векселі.