Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 58)

Коли цей великий нещасливець трохи заспокоївся, він сказав мені тоном зворушливої, майже братської приязні: «Якщо у мене виникне ідея потрібного досліду, я перед смертю заповім її вам».

— Ох, Пепіто, — сказав Валтасар, стискаючи руку дружини, — сльози розпачу текли по його запалих щоках у той час, як він обпалював мою душу вогнем думок, які вже боязко намацував Лавуазьє, не зважуючись, проте, віддатися їм цілком.

— Оце так? — вигукнула пані Клаас, яка не могла далі стримуватись і різко урвала свого чоловіка. — Якийсь чужинець, перебувши під нашим дахом лише одну ніч, зумів забрати в нас твою любов, однією фразою, одним словом зруйнував щастя цілої родини? О мій любий Валтасаре! Та чи він хоч перехрестився? Чи ти роздивився його як слід? Лише в Лукавого можуть бути такі жовті очі, звідки бризкає Прометеїв вогонь. Авжеж, тільки нечистий міг відірвати тебе від мене. Від того дня ти перестав бути батьком, чоловіком, головою родини...

— Он як! — вигукнув Валтасар, підхопившись на ноги і втупивши в дружину пильний погляд. — То ти звинувачуєш чоловіка за те, що він піднявся над людьми, аби кинути до твоїх ніг божественну багряницю слави — цю невеличку жертву порівняно до скарбів твого серця! То ти зовсім не уявляєш, чого я за ці три роки досяг? Я просувався вперед гігантськими кроками, Пепіто, — сказав він, запалюючись натхненням.

Дружина побачила, що його обличчя палахкотить вогнем генія куди яскравіше, ніж будь-коли палахкотіло вогнем кохання, і вона заплакала, слухаючи його.

— Я сполучив хлор і азот, я розклав деякі тіла, що 'їх раніше вважали простими, я відкрив нові метали. До речі, — провадив він, побачивши, що дружина плаче, — я розклав сльози на складові елементи. Сльози містять у собі трохи вапнистої фосфорнокислої солі, хлористий натр, слиз і воду.

Він говорив і говорив, навіть не помітивши, яка жахлива конвульсія спотворила обличчя Хосефіни, він осідлав свого крилатого коня — Науку, й вона несла його все далі й далі від світу матеріального.

— Цей аналіз, моя люба, — один з найпереконливіших доказів тієї істини, що в основі будь-якої природної системи лежить Абсолют. Передумова всякого життя — згорання. Чим яскравіше палахкотить вогнище, тим довше життя триває. Скажімо, мінерал руйнується повільно й до нескінченності або згорання в ньому приховане й невідчутне — можна сказати, потенційне. Скажімо, рослини, безперервно оновлюючись, завдяки певним сполукам, які дає вологість, живуть майже необмежений час, і навіть існують рослини — сучасники останнього катаклізму. Та щоразу, коли природа з невідомою нам метою вдосконалює живий організм, наділяючи його відчуттям, інстинктом, а то й розумом, тобто трьома найвищими ознаками органічного світу, в таких випадках кожен із цих досконалих організмів згорає тим активніше, чим складніша його будова. Людина являє собою найвищу точку, якої досяг розвиток розуму, а її складна система органів своєю діяльністю породжує майже творчу силу — думку! — і тому серед усіх живих створінь у ній згорання відбувається найінтенсивніше, призводячи до разючих наслідків, і недарма в людському тілі за допомогою хімічного аналізу можна виявити фосфорнокислу, сірчанокислу і вуглекислу солі. Ці субстанції вельми скидаються на сліди, залишені електричними струмами, що лежать в основі будь-якого процесу запліднення. А хіба в людському організмі комбінації електричних струмів не розмаїтіші, ніж у будь-якому іншому? Можливо, здатність засвоювати абсолютне начало у великих кількостях розвинена в людини дужче, ніж у всякої іншої тварі, й вона поглинає його, щоб за допомогою найдосконалішого у живому світі організму виробляти свою силу, свої думки! Мабуть, так воно і є. Людина — це така собі колба. Отже, згідно з моїми уявленнями, мозок ідіота містить у собі найменше фосфору та інших продуктів електромагнетизму, мозок божевільного містить його забагато, у людини звичайної його мало, в мозку генія — якраз стільки, скільки треба. Якщо людина тільки й знає, що закохується, переносить вантажі, танцює або прагне добре попоїсти, значить, у неї змістилася сила, спричинена діяльністю електричного апарата. Таким чином, наші почуття...

— Годі, Валтасаре! Ти жахаєш мене, ти говориш блюзнірства! Як ти можеш! Виходить, моя любов...

— ...це ефірна речовина, яка виділяється з організму, — сказав Клаас, — і саме вона, безперечно, є сутністю Абсолюту. Подумай лишень, що відкрию це я — я перший, я перший, я перший!..

Коли він вимовляв на три різні тони ці два слова, його обличчя поступово набувало виразу людини, натхненої вищою мудрістю.

— Тоді я створю метали, створю діаманти, я творитиму, як сама природа! — вигукнув він.

— А чи станеш ти від цього щасливіший? — в розпачі вигукнула вона. — Проклята наука! Проклятий демон! Ти забуваєш,

Клаасе, що впадаєш у гріх гордині, в якому завинив Сатана. Ти повстаєш проти Бога.

— Ет, Бог.

— О, він заперечує Бога! — вигукнула Хосефіна, заламуючи руки. — Не забувай, Клаасе, що Бог володіє могутністю, якою ти не володітимеш ніколи!

Почувши цей аргумент, який зводив до нуля таку любу для нього науку, Валтасар поглянув на дружину й здригнувся.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

— А те, що тільки Богові підвладний рух — єдина сила у всесвіті. Саме це я зрозуміла з книжок, які ти змусив мене прочитати. Ти, звичайно, можеш проаналізувати квіти, плоди чи вино з Малаги. І ти, звичайно, виявиш їхні складові елементи, котрі, як у випадку з твоєю хрінницею, виникають у, здавалося б, чужому для них середовищі. Припустімо, ти навіть знайдеш 'їх у природі. Але зібравши 'їх докупи, чи одержиш ти такі самі квіти, плоди і вино? Чи зможеш ти розпоряджатися незбагненною дією сонця та повітря Іспанії? Розкласти — не означає створити.

— Якщо я відкрию сполучну силу, я зможу творити.

— Ніщо його не зупинить! — вигукнула Хосефіна з розпачем у голосі. — О, моє кохання загинуло, я втратила його...

Вона заплакала, і її очі, натхнені смутком та святим почуттям, яке променилося з них, сяяли крізь сльози і здавалися прекраснішими, ніж будь-коли.

— Так, так, ти помер для всього, — провадила вона, похли-наючись риданнями. — Я бачу, наука убила в тобі всі почуття, і ти піднісся з нею надто високо, щоб коли-небудь спуститися вниз і знову стати супутником бідолашної жінки. Яке щастя можу я тепер тобі дати? О, я хотіла б вірити — сумна розрада! — що Бог створив тебе, аби ти возвеличив його творіння і проспівав йому хвалу, що він уклав у твої груди неподоланну силу, яка панує над тобою. Але ні, Бог добрий, і він залишив би в твоєму серці бодай трохи любові до жінки, яка тебе обожнює, бодай трохи уваги до дітей, котрі потребують твоєї опіки. Атож, тільки диявол може бути твоїм поводатарем, коли ти сам-один блукаєш у бездонних проваллях посеред мороку, куди не проникає небесне сяйво віри і куди тебе закинула фатальна впевненість у своїх силах! Інакше, друже, хіба ти не помітив би, що за три роки ти пустив на вітер дев’ятсот тисяч франків? О, постався до мене справедливо, я вважаю тебе своїм земним богом і не дорікаю тобі ні в чому. Якби ми були самі, я впала б перед тобою навколішки і віддала б тобі всі наші багатства, сказавши: «Бери їх, кидай у свою піч і розвій із димом!» І я сміялася б, дивлячись, як воно все летить за вітром. Якби ти був бідний, я не посоромилася б піти жебрати, щоб здобути вугілля, необхідне для твого горна. Та що там казати, Клаасе! Навіть якби мені самій треба було кинутися в піч, щоб допомогти тобі знайти твій клятий Абсолют, я стрибнула б туди з великою радістю, адже всю свою славу і щастя ти бачиш у відкритті цієї таємниці. Але подумай про дітей, про наших дітей, Клаасе! Що станеться з ними, якщо ти не розгадаєш своєї пекельної таємниці найближчим часом? Ти знаєш, чому приходив П’єркен? Він приходив сказати, що ти повинен заплатити тридцять тисяч франків боргу, а платити в тебе немає чим. Твоя власність більше тобі не належить. Я не хотіла, щоб П’єркен збентежив тебе своїми розпитуваннями, і сказала, що ти маєш ці тридцять тисяч; але роздобути їх ми зможемо, тільки продавши наше фамільне срібло — іншого виходу я не бачу.

Їй здалося, що на очах у чоловіка ось-ось заблищать сльози, і вона в розпачі припала йому до ніг, благально простягаючи руки.

— О мій друже, — вигукнула вона, — припини хоч ненадовго свої досліди, поки ми назбираємо грошей, і тоді ти їх продовжиш, якщо не можеш відмовитися від своєї праці! Повір, я тебе не осуджую, я сама роздуватиму вогонь у твоїх печах, якщо ти цього захочеш, але не доводь наших дітей до злиднів! Ти вже 'їх не любиш, як мав би любити, наука поглинула твоє серце, — так принаймні не прирікай їх на вбогість, якщо вже ти не зміг дати їм щастя, яке повинен був дати. Заради тебе я надто часто пригнічувала у своєму серці материнське почуття, атож, не раз я мріяла не бути матір’ю, щоб мати змогу тісніше поєднатися з твоєю душею, прилучитися до твого життя! І ось тепер мене мучать докори сумління, і я мушу захищати від тебе щастя своїх дітей, не думаючи про власне щастя.

Її коси розпустились і розсипались по плечах, тисяча почуттів, наче тисяча стріл, вилітали з її очей, і вона здобула тріумф над суперницею. Валтасар узяв її на руки, відніс на канапу й опустився перед нею навколішки.