Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 46)

Другий будинок, у якому, власне, й жила родина (у всьому схожий на той, що виходив на вулицю), стояв у глибині двору — у Фландрії такі будівлі називають заднім помешканням. Перша кімната нижнього поверху там правила за вітальню, освітлювана двома вікнами з боку подвір’я і ще двома, які виходили в сад, такий самий завширшки, як і будинок. Одні скляні двері виводили в сад, другі — у двір, а що двері в сад були якраз навпроти дверей на вулицю, то гість, який прийшов сюди вперше, міг уже на порозі охопити поглядом і внутрішню обставу цієї оселі, й зелені хащі в глибині саду. Передній дім, призначений для прийомів, — там, на третьому поверсі, були й покої для приїжджих гостей, — звичайно, містив у собі предмети мистецтва та розкоші, нагромаджені протягом віків; але ні в очах Кла-асів, ні з погляду знавця ніщо не зрівнялося б зі скарбами, які прикрашали помешкання, де впродовж двох сторіч минало життя родини. Клаас, який помер за свободу Гента, ремісник, про котрого читач дістав би надто слабке уявлення, якби історик забув відзначити, що він нажив на виготовленні вітрил для всемогутнього венеційського флоту близько сорока тисяч срібних марок — цей Клаас мав другом знаменитого різьбяра по дереву Ван-Гуїзія з Брюгге. Не раз митцеві доводилося черпати з ремісникового гаманця. Незадовго перед повстанням Гента Ван-Гуїзій, що на той час забагатів, приготував для свого друга несподіваний подарунок: вирізьбив для нього з великого шматка чорного дерева грандіозний барельєф, де було подано головні сцени з життя Артевелде, пивовара, який свого часу був правителем обох Фландрій. Ця дерев’яна панель складалася з шістдесяти окремих панно, на яких було зображено близько тисячі чотирьохсот тільки головних персонажів, і її вважали за найви-датніше творіння Ван-Гуїзія. Капітан, що стеріг городян, яких Карл V звелів повісити у день свого в’їзду в рідне місто, кажуть, пообіцяв влаштувати Клаасові втечу, якщо той подарує йому шедевр Ван-Гуїзія; але ткач уже відіслав панно до Франції. Вся вітальня оздоблена цими панно, що їх, із глибокої пошани до страченого мученика, Ван-Гуїзій власноруч повставляв у дерев’яні рами, пофарбовані ультрамарином із золотими прожилками, і сьогодні найменші клаптики найдосконалішого творіння великого майстра цінуються на вагу золота. Сам Ван-Клаас, якого Тиціан намалював у костюмі голови суду в справах розділу майна, дивився з простінка над каміном і, здавалося, досі керував родиною, яка шанувала в ньому великого предка. Високий камін, змурований з простого каменю, в минулому столітті обличкували білим мармуром; на ньому стояли старовинні дзиґарі та два свічники, виготовлені з масивного срібла, кожен з п’ятьма крученими відгалуженнями досить поганого смаку. Чотири вікна були задраповані широкими шторами з червоної в чорну квітку камки, підбитої білим шовком; такою самою тканиною було обтягнуто й меблі, якими залу обставили наново за часів Людовіка XIV. Явно сучасний паркет складався з білих дерев’яних плиток великого розміру, облямованих дубом. Стелю, поділену на кілька картушів з вирізьбленим у центрі маска-роном роботи Ван-Гуїзія, залишили в первісному вигляді, й вона зберегла темні тони голландського дуба. В чотирьох кутках зали височіли зрізані колони зі свічниками, такими, як і на каміні; посередині стояв круглий стіл. Обабіч зали, уздовж стін, були розставлені картярські столи. В ті часи, коли починається наша повість, на двох мармурових поличках, підтримуваних позолоченими консолями, стояли дві наповнені водою скляні кулі, де над піском та мушлями плавали червоні, золоті і сріблясті рибки. Зала здавалася водночас осяйною й похмурою. Стеля звичайно поглинала промені, нічого не віддзеркалюючи. Хоча з боку саду вливалося щедре світло, виблискуючи на чорному дереві різьблених панно, але крізь вікна, які виходили у двір, його соталося так мало, що на протилежній стіні тільки ледь-ледь зблискували золоті прожилки. Тому у вітальні, де все сяяло в сонячний день, здебільшого панували темні барви, червонясті, меланхолійні тони, такі, як ото осіннє сонце сипле на верховіття дерев. Немає потреби далі описувати дім Клаасів, хоча різні сцени нашої історії відбуватимуться, звичайно, і в інших кімнатах, поки що вистачить загального погляду.

В один з останніх днів серпня 1812 року біля вікна, яке виходило в сад, сиділа у глибокому кріслі жінка, котра щойно повернулася з недільної вечерні. Навскісні промені вечірнього сонця падали на будинок, перетинали вітальню, химерними зблисками завмирали на різьблених дерев’яних панно, що прикрашали стіну з боку подвір’я й охоплювали жінку пурпуровим світінням, яке відкидала камкова штора на вікні. Навіть пересічний художник, просто змалювавши жінку цю так, як вона сиділа, либонь, створив би шедевр — таким глибоким смутком, такою скорботою було затьмарене її обличчя. Положення тіла й витягнутих ніг свідчило про пригнічений настрій людини, яка так зосереджено віддалася одній невідчепній думці, що навіть перестала усвідомлювати своє фізичне буття; її думка відкидала промінь у майбутнє — так іноді, сидячи на березі моря, можна бачити, як пробивається крізь хмари сонячний промінь і прокреслює на обрії світляну смугу. Руки в жінки звішувалися з підлокітників крісла, а голова відкинулася на спинку, мовби була занадто важка для неї. Дуже простора сукня з білого перкалю не давала змоги судити про форми тіла, а перса й стан ховалися під складками шарфа, зав’язаного на грудях. Навіть якби світло й не падало їй на обличчя, мовби умисне його вирізняючи, то й тоді кожен зосередив би увагу виключно на ньому; і най-безтурботнішу дитину вразила б глибока пригніченість, що проступала в його заціпенілому виразі, холодному, незважаючи на кілька гарячих сльозинок. Немає нічого страшнішого, як спостерігати таку безнадійну скорботу, що лише зрідка перехлюпує через край і знову застигає на обличчі, ніби лава навкруг вулкана. Можна було подумати — це мати, яка, помираючи, залишає своїх дітей у безодні вбогості, без найменшої надії, що якась людська душа прихистить 'їх і догляне. В обличчі цієї жінки — хоч їй було років сорок, але на той час вона виглядала гарнішою, ніж будь-коли в юності — не було жодної риси, характерної для фламандок. Густі чорні коси облямовували щоки і спадали на плечі. Чоло, опукле і звужене в скронях, було з жовтавим відтінком, але під ним сяяли чорні палахкотючі очі. Її суто іспанське обличчя, смугляве, майже без рум’янцю, подзьобане віспинками, приваблювало погляд бездоганним овалом своєї форми; незважаючи на трохи спотворені риси, його контури зберегли тонкість і величну вишуканість, що іноді проступали аж надто виразно, коли якийсь порух душі повертав їй її первісну чистоту. Найбільшого благородства надавав її мужньому обличчю орлиний ніс, і хоч через високу горбинку він здавався неправильним, усе ж у його будові переважала витонченість, яку годі описати; носова перегородка була тоненька, аж прозора, й відсвічувала рожевим. Широкі, густо покриті зморщечками губи виражали гордість, навіяну високим походженням, але разом із тим несли на собі відбиток природженої доброти й привітної вдачі. Можна було заперечувати красу цього обличчя, водночас рішучого й по-жіночому лагідного, але воно приковувало до себе увагу. Низенька на зріст, горбата й кульгава, ця жінка свого часу довго просиділа в дівках ще й тому, що їй уперто відмовляли в розумі; проте не один чоловік, глибоко зворушений виразом палкої пристрасті та невичерпної ніжності, що відбивався на її обличчі, свого часу підпадав під її чари, здава-лося б, несумісні зі стількома фізичними вадами. Вона багато в чому була схожа на свого діда, герцога де КасаРеаль, іспанського гранда. В цю мить чари, що колись так деспотично впливали на закохані в поезію душі, струменіли від її обличчя ще сильніше, ніж у будь-яку хвилину її минулого життя, але вони були спрямовані, так би мовити, в порожнечу, виражаючи чаклунську волю, всемогутню у стосунку до людей, але безпорадну перед фатальною долею. Раз у раз її погляд відривався від скляної кулі, від рибок, на яких вона дивилася, не бачачи їх, і тоді вона підводила очі вгору, ніби в розпачі волаючи до небес. Її страждання, здавалося, були з тих, про які признаються одному Богові. В глибокій тиші чутно було тільки, як стрекочуть і сюрчать коники та цвіркуни в саду, звідки пашіло жаром, мов із печі, як у суміжній із залою кімнаті, де слуга накривав на стіл, глухо подзенькують столове срібло й тарілки, як стукотять там стільці. Зненацька засмучена дама прислухалась і, здавалося, опанувала себе; вона взяла носовичок, утерла сльози, спробувала всміхнутися і з таким успіхом стерла з обличчя вираз скорботи, закарбований на всіх її рисах, що можна було подумати, ніби ніщо її не хвилює, ніби життя її позбавлене будь-яких тривог. Чи тому, що постійно сидячи вдома через свої недуги, вона звикла помічати деякі явища, непривітні для інших, але надзвичайно важливі для людей, охоплених неспокоєм або хвилюванням, чи тому, що природа винагородила її за фізичні вади, обдарувавши тоншими відчуттями, ніж у істот, зовні начебто куди досконаліших, — хай там як, але вона почула чоловічі кроки в галереї, збудованій над кухнями та службовими приміщеннями; та галерея сполучала передній будинок із заднім. Шарудіння кроків чулося все виразніше. Незабаром уже й людина стороння, не обдарована здатністю долати душею простір і возз’єднуватися зі своїм другим «я», що часто буває властиво палким натурам, подібним до цієї жінки, легко почула б чоловічі кроки — уже на сходах, які вели з галереї в залу. Почувши цю ходу, найнеуважніша людина стривожилася б, тому що неможливо було слухати її холоднокровно. Хода кваплива або уривчаста лякає. Коли людина підхоплюється на ноги з криком: «Пожежа!» — її кроки волають не менш красномовно, ніж голос.