Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 38)

І

«Мадемуазель, коли ви прочитаєте цього листа — якщо все-таки ви його прочитаєте, — моє життя буде у ваших руках, бо я вас кохаю; а сподіватися, що й ви мене покохаєте — це жити. Можливо, інші, говорячи про себе, уже багато разів вживали слова, якими я користуюся, щоб змалювати вам стан своєї душі; і все ж таки повірте у правдивість моїх запевнень, вони жалюгідні, але цілком щирі. Можливо, не годиться отак признаватися вам у коханні. Атож, моє серце радило мені мовчки ждати, поки ви помітите мою пристрасть, а тоді затамувати її, якщо ці німі ознаки вам не сподобаються; або виразити її ще цнотливіше, ніж у словах, якби я помітив милосердя у вашому погляді. Я довго скорявся голосу розважливості, який радив мені не тривожити ваше юне серце і, пишучи вам тепер, я скоряюся інстинкту, який зриває марні зойки з уст умирущого. Мені знадобилася вся моя мужність, щоб подолати гордість, притаманну людям нещасливої долі, і переступити через стіну, яку поставили між нами суспільні забобони. Мені довелося пригнітити в собі чимало застережливих думок, щоб покохати вас, незважаючи на ваше багатство. Осмілившись написати вам, хіба не ризикував я наразитися на зневагу, якою жінки часто зустрічають освідчення в коханні, сприймаючи його лише як зайвий комплімент. Воістину треба з усієї сили шарпнутися до щастя, потягтися до життя й кохання, як тягнеться до світла рослина, відчути себе глибоко нещасливим, щоб подолати муки і тривоги таємних вагань, коли тверезий розум у тисячу способів доводить марність наших жадань, схованих на самому дні серця, і все ж таки надія змушує ризикнути всім. Я був невимовно щасливий, мовчки спостерігаючи за вами, я забував про все на світі, споглядаючи вашу прекрасну душу. Ні, я все-таки не зважився б написати, якби не почув звістку про ваш від’їзд. Яких страждань завдало мені це одне слово! Моє горе змусило мене оцінити силу мого кохання — йому немає меж! Мадемуазель, ви ніколи не спізнаєте — принаймні я хочу, щоб ви ніколи не спізнали, — горя, що виникає від страху втратити єдине щастя, яке розквітло для тебе на землі, єдину радість, що кинула бодай промінчик світла в темряву безнадії. Учора я відчув, що відтепер моє життя не в мені, а у вас. У всьому світі для мене існує тепер одна тільки жінка, а в моїй душі жевріє одна лише думка. Я не смію признатися, перед яким вибором ставить мене моє кохання до вас. Прагнучи здобути вашу прихильність лише з вашої доброї волі, я не повинен показувати вам усю глибину свого безталання; адже горе впливає на благородні душі куди сильніше, аніж щастя. Отож я багато про що мовчатиму. Так, моє уявлення про любов надто прекрасне, щоб я затьмарив його невеселими думками. Якщо ваша душа гідна моєї, якщо життя моє чисте, ваше серце великодушно відчує це, і ви мене зрозумієте. Чоловікові судилося пропонувати себе тій, котра змусила його повірити в щастя; але ваше право відкинути це найщиріше почуття, якщо воно не узгоджується з неясними покликами вашого серця, — я знаю. Коли доля, яку ви мені готуєте, не виправдає моїх сподівань, я звертаюся до вашої ніжності, до вашої дівочої душі, до шляхетного милосердя, притаманного жінці, і благаю вас, благаю навколішках — спаліть мого листа, забудьте про все. Не смійтеся зі святого почуття, воно закарбувалося в моїй душі надто глибоко і зникнути не може. Розбийте моє серце, але не терзайте його. Хай признання в першому коханні, коханні юному й чистому, відгукнеться в серці, так само юному й чистому! Хай замре воно в ньому, як завмирає молитва в лоні Бога! Я дякую вам за радісні години, які я провів, милуючись вами, відда-ючись найсолодшим у моєму житті мріям; не гасіть же це тривале, але тимчасове щастя насмішкою, що так властиво молодій дівчині. Задовольніться тим, що залиште мене без відповіді. Я зумію правильно витлумачити вашу мовчанку, і ви мене більш не побачите. Якщо я приречений на те, щоб, зрозумівши, в чому моє щастя, відразу його втратити; якщо мені судилася доля грішного янгола, який зберіг спогад про небесне блаженство, але навічно прикутий до світу скорботи, то що ж, я збережу і таємниці свого кохання, і таємницю свого горя. Прощайте! Атож, я доручаю вас Богові, я молитимуся за вас, я проситиму, щоб Він дав вам прекрасне життя; бо навіть вигнаний із вашого серця, куди я проник крадькома, супроти вашого бажання, я вас не покину ніколи. Інакше яку вартість мали б святі слова цього листа, моє перше і, можливо, останнє прохання? Якби одного дня я перестав думати про вас, кохати вас, щасливий чи нещасливий, хіба це не означало б, що я негідний своїх страждань?

II

Ви не від’їжджаєте! Отже, я вам любий! Я — бідолашне, нікому не відоме створіння! О кохана моя Поліно, ви не знаєте сили свого погляду, але я повірив йому, ви подарували його мені і сказали ним, що обрали мене — ви, молода і прекрасна, біля чиїх ніг лежить весь світ! Щоб ви зрозуміли, який я щасливий, я повинен розповісти вам про своє життя. Якби ви мене відштовхнули, для мене усе було б скінчено. Я страждав надто багато. Атож, моя любове, ця благодійна й чудесна любов була останнім поривом до щастя, якого прагнула моя душа, уже надломлена в марних зусиллях, змучена страхом, що змушував мене сумніватися в самому собі, роз’їдена розпачем, який уже не раз штовхав мене на самогубство. Ні, ніхто у світі не знає, який жах уселяє мені моя фатальна уява! Вона часто підносить мене до небес і раптово кидає на землю з величезної висоти. Внутрішні пориви сили, рідкісні й таємні свідчення особливого ясновидіння підказують мені іноді, що можливості мої необмежені. Тоді я охоплюю думкою світ, я виліплюю його, створюю, проникаю в нього, я розумію його чи думаю, що розумію; але несподівано прокидаюся сам-один, жалюгідний, оточений непроглядною ніччю; я забуваю про осяйні простори, що відкривалися моїм очам, я почуваю себе безпорадним, і немає серця, де я міг би знайти притулок! Знегоди життя духовного відбиваються і на моєму фізичному існуванні. Природа мого духу така, що я безоглядно віддаюся і радісним відчуттям щастя, і жахливому ясновидінню мислі, яке руйнує їх, піддаючи нещадному аналізу. Обдарований прикрою здатністю однаково ясно бачити перешкоди й успіхи, я щасливий або нещасливий, залежно від миттєвого настрою. Ось чому, зустрівши вас, я відчув у вас янгола, я вдихав повітря, що остуджувало мої розпалені груди, я слухав у собі той голос, який ніколи не обманює, і він провіщав мені щасливе життя; але я усвідомив також, який високий бар’єр нас розділяє, я вперше зрозумів, наскільки невблаганні забобони суспільства, я збагнув усю їхню дріб’язковість, і перешкоди почали тривожити мене дужче, аніж хвилювала можливість щастя. Відразу я пережив той жахливий стан, коли моя палка душа замикається в собі, усмішка, що завдяки вам розквітла на моїх устах, перетворилася на гірку гримасу, і я спробував напустити на себе байдужий вигляд, хоча кров моя кипіла, збуджена тисячею суперечливих почуттів. Одне слово, я знову спізнав болісне хвилювання, до якого мене досі не привчили мої двадцять три роки, повні стримуваних зітхань та признань, яких ніхто не хотів зрозуміти. А проте, Поліно, погляд, яким ви пообіцяли мені щастя, умить зігрів моє життя і перетворив моє горе на радість. Тепер я шкодую, що страждав надто мало. Моє кохання несподівано набуло величі. Моя душа досі була неозорим краєм, якому бракувало благодійних променів сонця, а ваш погляд зненацька осяяв її світлом. Дорогоцінне провидіння! Ви будете всім для мене, бідолашного сироти, який не має іншої рідні, крім старого дядька. Ви мій єдиний скарб, ви станете для мене сім’єю, ви — мій всесвіт. Хіба не обдарували ви мене всіма багатствами світу, подивившись на мене своїм цнотливим, щедрим і сором’язливим поглядом? Атож, ви вселили мені віру в себе, ви пробудили в мені неймовірну сміливість. Я здатний тепер на будь-який подвиг. Адже в Блуа я повернувся зневірений. П’ять років навчання в Парижі вселили у мене переконаність, що світ — в’язниця. Я осягав науки й не зважувався заговорити про них. Слава здавалася мені шарлатанством, якому не повинна піддаватися істинно висока душа. Отож мої ідеї могли здобути розголос тільки в тому випадку, коли б ними зацікавилася людина, достатньо смілива, щоб піднятися на кін преси й громовим голосом звернутися до йолопів, яких вона зневажає. Мені самому такої хоробрості бракувало. Я жив, надломлений осудом юрби, не сподіваючись, що коли-небудь вона захоче вислухати мене. Я був водночас і на вершині, й на самому дні. Я ковтав свої думки, як інші ковтають приниження. Я дійшов до того, що став зневажати науку, докоряючи їй за те, що вона нічим не може сприяти істинному щастю. Але від учора у мені все змінилося. Заради вас я тепер палко прагну пальмового вінка слави і всіх тріумфів таланту. Я хочу, щоб погляди всього світу впали на мою голову, коли я покладу її вам на коліна, я хочу прикрасити своє кохання всіма своїми ідеями, всією могутністю знань! Тільки сила генія гідна найвищої похвали. І я зможу, коли захочу, встелити ваше ложе лаврами. А якщо мирна хвала науці вас не задовольнить, то я вихоплю вогненний меч слова і вмить зійду на вершину почестей і шани, куди інші повзуть черепашачою ходою. Наказуйте, Поліно, і я стану тим, ким ви захочете, щоб я був. Моя залізна воля здатна на все. Мене кохають! Озброєний такою впевненістю, чоловік примусить усе схилитися перед ним! Усе доступне тому, хто прагне всього. Будьте винагородою за успіх, і я вже завтра вийду на арену. Щоб здобути такий погляд, яким ви мене вчора обдарували, я переступлю через найглибше провалля. Завдяки вам мені стали зрозумілі легендарні подвиги рицарів і найхимерніші оповідки з «Тисячі й однієї ночі». Тепер я вірю в найфантастич-ніші історії про кохання і в успіх найбезнадійніших спроб, до яких удаються в’язні, щоб вирватися на волю. Ви розбудили тисячу чеснот, які в мені дрімали: терплячість, смирення, усі сили серця, усю могутність душі. Я живу вами і — яка солодка думка! — для вас. Тепер усе в цьому житті має для мене сенс. Я все розумію, і мені близьке навіть марнославне прагнення забагатіти. Я ловлю себе на думці, що хотів би кинути до ваших ніг усі перли Індії. Мені так приємно уявляти, як ви лежите або серед прекрасних квітів, або на чудових тканинах, і всі скарби землі здаються мені ледве чи гідними вас; заради вас я хотів би розпоряджатися осяйною музикою янгольських арф і блиском зірок у небі. Бідолашний раб науки й поезії! Я пропоную вам скарби, яких у мене нема, і все, що я можу вам дати, це моє серце, де ви царюватимете вічно. У ньому всі мої багатства. Та хіба мало скарбів у вічній вдячності, в усмішці, вираз якої безперервно змінюватиметься від непохитного щастя в постійному прагненні мого кохання вгадати бажання вашої люблячої душі? Хіба ваш небесний погляд не сказав мені, що ми завжди зрозуміємо одне одного? Відтепер я щовечора звертатимуся до Бога з молитвою, в якій благатиму: «Дай, Господи, щастя моїй Поліні!» А ви хіба не наповните собою мої дні, як уже наповнили моє серце? Прощайте, я можу доручити вас тільки Богові!