Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 30)

Так це все виглядало. Гриміла гучна й настирлива музика. Важко було під неї розмовляти, тому всі заходилися біля салатів, бігосу й м’ясива. У плетених кошиках у формі різноманітних грибів стояли пляшки горілки. Попоївши й перехиливши кілька чарок, ксьондз Шелест підвівся й почав прощатися. Лише потому люди пішли в танець, наче досі присутність ксьондза їх стримувала. Звуки відлунювали від високої стелі старого клубу і з гуркотом спадали на танцюючі пари.

Неподалік від мене сиділа худенька жінка в білій блузці, напружена й штивна. Вона нагадувала мені Сучку Матоги, Марисю, така була нервова, уся аж тремтіла. Раніше я бачила її, коли вона підійшла до підпилого Голови й кілька секунд із ним розмовляла. Він нахилився над нею, тоді нетерпляче скривився. Схопив жінку за плече й, мабуть, сильно стиснув, бо та шарпнулася. Тоді махнув рукою, немов відганяючи набридливу Комаху, і зник поміж танцюючих пар. Тож я подумала, що це була, певне, його дружина. Вона повернулася до столу, колупала виделкою бігос. А що Матога мав неабиякий успіх у своєму костюмі Червоної Шапочки, я підсіла до неї ближче й назвалася. «А, це ви», — промовила вона, і на її обличчі з’явилася подоба усмішки. Ми спробували поговорити, але до гучної музики додалося ще й гупотіння танцюристів по дерев’яній підлозі. Гуп, гуп. Аби зрозуміти, що вона говорить, мені доводилося уважно придивлятися до її вуст. Я збагнула, що їй треба якомога швидше витягти чоловіка додому. Усі знали, що Голова добрячий гуляка із шляхетським розмахом, небезпечним для нього та інших. Пізніше треба було перепрошувати за його вибрики. Виявилося, що я навчала їхню наймолодшу доньку англійської, й тому розмова поточилася жвавіше, тим більше, що їхнє чадо вважало, що я «cool». Це була дуже приємна похвала.

— Це правда, що саме ви знайшли тіло нашого Коменданта? — запитала мене ця жінка, поглядом шукаючи високої чоловікової постаті.

Я притакнула.

— І вам не було страшно?

— Певне, що так.

— Знаєте, усе це сталося із друзями мого чоловіка. Він був з ними дуже близький. Чоловік, мабуть, теж боїться, хоча я не достеменно знаю, які саме справи їх об’єднували. Мене тільки одне непокоїть… — вона завагалася й замовкла. Я глянула на неї, чекаючи на закінчення фрази, але жінка лише похитала головою, і в її очах зблиснули сльози.

Музика стала ще гучнішою й більш хвацькою, бо заграли «Соколів». Усі, хто досі сидів, схопилися з місць, як обпечені, й кинулися до танцю. Я не збиралася перекрикувати людину-оркестр.

Коли її чоловік вигулькнув з натовпу з якоюсь вродливою Циганкою, його дружина смикнула мене за вовчу лапу.

— Ходи, покуримо.

Вона сказала це так, що стало зовсім неважливо, курять тут чи ні. Тому я не заперечила, хоча й кинула курити років із десять тому.

Ми пробралися крізь юрбу, яка штовхалася й тягнула нас танцювати. Підпилі грибники перетворили все навколо на діонісійську оргію. Ми з полегшею стали надворі, у плямі світла, яке падало з вікон клубу. Був мокрий червневий вечір, пахло ясмином. Саме перестав падати теплий дощ, але небо не проясніло. Скидалося на те, що зараз знову поллє. Я пригадала такі вечори з мого дитинства, і раптом мені стало страшенно сумно. Я не була певна, чи хочу розмовляти із цією стривоженою, розгубленою жінкою. Вона нервово закурила, глибоко затягнулася й мовила:

— Не можу про це не думати. Мертві тіла. Знаєте, коли він повертається з полювання, то жбурляє на кухні чверть козулі. Вони звичайно ділять її на чотири частини. Темна кров розтікається по столі. Потім ріже це на шматки й кладе до морозилки. Проходячи повз холодильник, я завжди думаю, що там лежить порубане тіло. — Вона знову затягнулася димом сигарети. — Або підвішує мертвих зайців узимку на балконі, щоб стали м’якшими, і вони висять там з розплющеними очима й засохлою кров’ю на носах. Знаю, знаю, це все нерви, я занадто вразлива, мені треба лікуватися.

Жінка глянула на мене з раптовою надією, ніби чекала на моє заперечення, а я подумала, що на цьому світі ще залишилися нормальні люди. Але я навіть не встигла відповісти, бо вона знову заговорила:

— Пригадую, коли я була маленькою, то чула оповідки про Нічного Мисливця. Знаєте?

Я заперечно похитала головою.

— Це місцева легенда, здається, ще німецька. Буцім ночами ходив Нічний Мисливець, який полював на поганих людей. Літав на чорному лелеці, супроводжуваний собаками. Усі його боялися, на ніч зачиняли двері на колодку. І от якийсь тутешній хлопець, може, з Нової Руди чи Клодзька, гукнув якось у комин, аби Нічний Мисливець вполював щось для нього. Кілька днів потому до хлопцевої хати крізь комин упала чверть людського тіла, і так діялося ще тричі, доки тіло не склали докупи й не поховали. Мисливець відтоді не з’являвся, а його собаки перетворилися на мох.

Я здригнулася від холоду, яким раптом війнуло з лісу. Видиво Собак, які перетворюються на мох, не зникала мені з-перед очей. Я закліпала повіками.

— Химерна оповідка, наче поганий сон, правда? — Жінка закурила другу сигарету, і я помітила, що в неї тремтять руки.

Мені хотілося якось її заспокоїти, але я не знала, як. Я ще ніколи в житті не бачила людини на межі нервового зриву, тому поклала вовчу лапу їй на плече й легенько погладила.

— Ви добра Людина, — сказала я, а вона глянула на мене очима Марисі й раптом заплакала. Схлипувала тихенько, як дівчинка, тільки плечі здригалися. Довгенько це тривало, певне, їй чимало треба було виплакати. Мені довелося стати свідком цього, залишатися з нею й дивитися. Здається, вона нічого іншого не чекала. Я обняла її, і ми стояли так разом у світляній плямі з вікна клубу — несправжній Вовк і тендітна жінка. Миготіли тіні танцюристів.

— Поїду додому. Сил більше немає, — жалібно сказала вона.

Із клубу долинало голосне гупотіння. Знову танцювали під «Соколів», цього разу у версії диско, мабуть, вони сподобалися всім більше, ніж інші пісні, тож до нас раз-у-раз долітало: «Гей! Гей!». Наче вибухи гармат. Я трохи подумала.

— Їдь, — вирішила я. Те, що ми перейшли на «ти», принесло мені полегшу. — Зачекаю на твого чоловіка й відвезу його. Я готова. Однаково чекаю на сусіду. Де саме ви живете?

Вона назвала одну з тих вулиць, що були за Поворотом Волового Серця. Я знала, де це.

— Ні про що не турбуйся, — сказала я. — Набери води до ванни й відпочинь.

Вона витягла ключі з торбинки й завагалася:

— Інколи я думаю, що можна зовсім не знати людини, з якою живеш стільки років, — вона дивилася мені в очі з таким жахом, що я заціпеніла, зрозумівши, про що їй ідеться.

— Ні, це не він. Це точно не він. Я напевне знаю, — відповіла я.

Цього разу вона глянула на мене запитально. Я завагалася, чи варто їй узагалі про це говорити.

— Колись у мене були дві Суки, вони пильно стежили, аби все ділилося порівну, як належить — їжа, пестощі, привілеї. У Тварин взагалі дуже сильно розвинене почуття справедливості. Пригадую їхній погляд, коли я зробила щось не так, наприклад, неслушно насварила або не дотримала слова. Тоді вони дивилися з таким докором, наче не могли цього збагнути, ніби я порушила священний закон. Я навчалася в них азів справедливості, — я замовкла на хвилинку, а тоді додала: «У нас є світогляд, а в Тварин — світовідчуття, розумієш?».

Вона закурила нову сигарету.

— І що з ними трапилося?

— Їх більше немає.

Я насунула собі вовчу маску щільніше на обличчя.

— У них були власні ігри, коли вони дурили одна одну для забави. Варто було одній знайти якусь давно забуту кістку, як друга, не знаючи, як її забрати, вдавала, що шляхом їде авто, котре треба оббрехати. Тоді перша випускала костомаху й мчала до дороги, не підозрюючи, що це фальшива тривога.

— Справді? Як люди.

— Вони навіть більше схожі на людей, ніж люди. Мудріші, веселіші, чуйніші… А людям здається, наче із Тваринами можна зробити що завгодно, що вони, як речі. Думаю, що моїх Сук застрелили мисливці.

— Та ні, нащо їм це робити? — занепокоєно спитала вона.

— Вони кажуть, що вбивають лише здичавілих Собак, які загрожують диким Тваринам, але це брехня. Мисливці доходять до самих домівок.

Я хотіла їй розповісти про помсту Тварин, але пригадала собі Дизеві перестороги, аби не розказувати всім про свої Теорії.

Ми стояли в темряві й не бачили одна одну.

— Дурниці, — мовила вона. — Я ніколи не повірю, що він застрелив пса.

— А хіба така вже велика різниця між Зайцем, Псом чи Свинею? — спитала я, та вона не відповіла.

Сіла до машини й різко рушила. Це був великий, крутий «Джип-черокі». Я його вже бачила. Цікаво, як така маленька, тендітна жінка може впоратися з такою здоровенною машиною, подумала я й повернулася до клубу, бо саме почало накрапати.

Почервонілий Матога танцював з тілистою краків’янкою й, здавалося, був цілком задоволений.

Я придивилася до нього. Він рухався граційно, без надмірних емоцій, спокійно вів свою партнерку. І, мабуть, бачив, що я за ним спостерігаю, бо раптом вигадливо нею крутнув. Він вочевидь забув, як сам виглядає, тож це була кумедне видовище — танцювали дві жінки, одна величезна, друга — манюня.

Потому оголосили результати голосування за найкращий костюм. Виграло подружжя із Трансильванії, переодягнене мухоморами. Призом був атлас грибів. Друге місце було наше, і ми отримали торт у формі гриба. Довелося затанцювати разом перед усіма в костюмах Червоної Шапочки й Вовка, а потім про нас зовсім забули. Лише зараз я вихилила чарку горілки і, власне кажучи, мені закортіло розважатись, хай би навіть «Соколів» заграли. Але Матога вже хотів додому. Непокоївся через Марисю, яку ніколи не залишав саму надовго, вона ж бо пережила такий стрес у сараї Великої Ступні. Я сказала йому, що пообіцяла відвезти Голову додому. Більшість чоловіків залишилася б, щоб допомогти мені впоратися із цим складним завданням, але не Матога. Знайшов когось, хто теж їхав раніше, може, це навіть була та вродлива Циганка, і зник аж ніяк не по-джентльменськи. Ну, що ж, я звикла, що найважку роботу доводиться виконувати самій.