Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 26)

Ми перекидалися цими вигадками, доки їх не забракло, і це нас дуже розвеселило.

— Все-таки Сатурн, — мовила я, вмираючи від сміху.

Ми провели Матогу до нього додому й намагалися поводитися дуже тихо, щоб не розбудити Письменницю. Але нам це не дуже вдавалося, ми щомиті вибухали сміхом.

Вино додало нам сміливості, тож ідучи спати, ми обнялися з Боросом, вдячні одне одному за цей вечір. Потому я бачила, як він ковтав у кухні свої таблетки, запиваючи їх водою із крана.

Я подумала, що цей Борос дуже гарна Людина. І добре, що він теж має свою Недугу. Здоров’я — дуже непевний стан, який не віщує нічого хорошого. Краще вже спокійно хворіти, тоді, принаймні, знаєш, від чого помреш.

Він прийшов до мене Вночі й став навколішки біля ліжка. Я не спала.

— Спиш? — прошепотів він.

— А ти релігійний? — я мусила запитати його про це.

— Так, — гордо відказав він. — Я атеїст.

Мені це видалося цікавим.

Я відгорнула ковдру й запросила його до себе, та оскільки я не сентиментальна й не маю звички розчулюватися, то не буду далі про це розводитися.

Наступного дня була субота, і Дизьо з’явився із самого ранку.

Я саме працювала в невеличкому садку біля дому, перевіряючи одну свою Теорію. Мені здається, що я знайшла докази того, що фенотип успадковується всупереч законам сучасної генетики. Я помітила, що деякі набуті риси нерегулярно з’являються в наступних поколіннях. Тому три роки тому я вирішила повторити Менделів експеримент із запашним горошком; саме цим я зараз займаюся. Надривала пелюстки квітів, уже в п’ятому поколінні підряд (по два щороку), і перевіряла, чи з насіння проростатимуть квіти зі здеформованими пелюстками. Слід сказати, що результати мого експерименту виглядали дуже обнадійливо.

Старенька Дизева машина вигулькнула з-за повороту геть несподівано, і здається, сама виглядала задиханою й збудженою.

Дизьо вийшов з неї так само схвильований.

— Знайшли тіло Нутряка. Зовсім заклякле. Вже багато тижнів.

Мені стало недобре. Довелося сісти. Я виявилася до цього неготова.

— Отже, він не втік із коханкою, — озвався Борос, вийшовши з кухні із чашкою чаю. Він не приховував розчарування.

Дизьо здивовано глянув на нього, потім на мене й замовк, спантеличений. Довелося їх швиденько познайомити. Потиснули руки один одному.

— Ой, та це давно відомо, — сказав Дизьо, і його ентузіазм зменшився. — Він залишив кредитні картки й купу грошей на рахунках. Так, проте закордонного паспорта справді ніде не було.

Ми сіли на подвір’ї. Дизьо розповідав, що його знайшли крадії деревини. Учора пополудні вони заїхали машиною до лісу з боку лисячої ферми й там, майже в Сутінках, наштовхнулися, як самі розповідали, на труп. Він лежав серед папороті у ямі, звідки раніше брали глину. А позаяк виглядав жахливо, скоцюрблений і настільки понівечений, то злодії не відразу й утямили, що перед ними тіло Людини. Спершу вони перелякалися й втекли, але сумління їх мучило. Звичайно, крадії боялися йти до Поліції з простої причини — тоді відразу випливуть їхні злодійські оборудки. Врешті, вони могли б сказати, що просто там проїжджали… Пізно ввечері подзвонили до Поліції, і вночі приїхала група. За рештками одягу вдалося встановити, що це Нутряк, бо він носив дуже прикметну шкіряну куртку. Але, мабуть, усе з’ясується в понеділок.

Син Матоги назвав потім нашу поведінку дитячою, але мені вона здалася дуже розсудливою — ми посідали до Самурая й поїхали туди, де знайшли тіло, до лісу, за звірофермою. І ми були аж ніяк не єдині, хто теж повівся по-дитячому — тут зібралися зо два десятки людей, чоловіків та жінок із Трансильванії, та й лісоруби, оті вусаті, теж були тут. Між деревами було напнуто помаранчеву стрічку, і з відстані, на яку допускали глядачів, важко було щось розгледіти.

До мене підійшла одна літня жінка й сказала:

— Кажуть, він лежав тут уже не один місяць, і лисиці добряче його понівечили.

Я кивнула. Ця жінка була мені знайома, ми часто зустрічалися в крамниці Доброї Звістки. Вона мала на ім’я Інноцента, і мені це дуже подобалося. Але взагалі я їй не заздрила — у неї було кілька синів, справжні нікчеми, з яких не було жодної користі.

— Хлопці казали, що він був цілий білий від плісняви. Увесь запліснявів.

— Невже таке буває? — перелякано спитала я.

— Звичайно, — упевнено відказала та. — І в нього був дріт на нозі, уже врослий у м’ясо, так сильно затягнувся.

— Сильце, — зрозуміла я, — він напевне потрапив у пастку. Їх тут завжди ставили.

Ми йшли вздовж стрічки, намагаючись добачити щось особливе. Місце злочину завжди викликає страх, тому роззяви майже не розмовляли між собою, або балакали тихенько, наче на кладовищі. Інноцента йшла за нами, промовляючи від імені всіх, хто нажахано мовчав:

— Але ж від сильця не помирають. Стоматолог уперто торочить, що це помста тварин. Бо ж, знаєте, Нутряк із Комендантом полювали.

— Так, знаю, — відповіла я, здивована тим, що чутки так швидко поширюються. — Я теж так уважаю.

— Справді? Ви гадаєте, ніби воно можливо, щоб тварини…

Я стенула плечима.

— Я знаю. Думаю, що вони так помстилися. Інколи можна чогось не розуміти, зате добре це відчувати.

Вона трошки подумала, але зрештою погодилася зі мною. Ми пройшлися вздовж стрічки й зупинилися в місці, звідки було добре видно машини й поліцейських, які, одягши гумові рукавички, стояли навколішках на землі. Мабуть, хотіли зараз зібрати всі можливі докази, щоб не припуститися таких помилок, як із Комендантом. Бо це таки були помилки. Нам не вдалося підійти ближче, бо двоє поліцейських відганяли нас назад, на дорогу, наче зграйку Курчат. Проте було помітно, що вони старанно шукали сліди, і кілька працівників вешталося лісом, звертаючи увагу на найменші деталі. Дизьо їх злякався. Волів би, щоб його за таких обставин не впізнали. Хай там як, але ж він працював у Поліції.

Під час підвечірку, який ми влаштували собі на подвір’ї, бо ж була така гарна погода, Дизьо продовжував висловлювати свої здогади:

— Таким чином уся моя гіпотеза нанівець. Зізнаюся, мені спало на думку, що це Нутряк допоміг Комендантові впасти до колодязя. У них були спільні оборудки, вони посварилися, можливо, Комендант шантажував його. Я гадав, що вони зустрілися біля того колодязя й почали сперечатися. Тоді Нутряк штовхнув його, і той упав.

— А тепер виявляється, що все значно гірше, ніж нам здавалося. Убивця досі залишається невловимим, — мовив Матога.

— Подумати лишень, що він вештається десь тут неподалік, — Дизьо заходився коло десерту з полуниць.

Мені ягоди видалися зовсім без смаку. Я подумала, чи це тому, що їх підживлюють якоюсь гидотою, чи, може, через те, що наші смакові рецептори постаріли разом з нами. І ми більше ніколи не відчуємо колишніх, давніх смаків. Ще одна незворотня зміна.

За чаєм Борос почав зі знанням справи розповідати про роль Комах у розкладі тіла. Переконав мене ще раз поїхати до лісу ввечері, коли Поліція вже собі поїде, аби він міг провести свої дослідження. Дизьо й Матога вирішили, що це якесь неймовірне дивацтво і, прикро вражені, залишилися на веранді.

Помаранчева стрічка яскравіла серед м’якої темряви лісу. Спершу я не хотіла підходити ближче, проте Борос поводився впевнено й без зайвих розмов потягнув мене за собою. Я стояла за ним, а він ліхтариком на лобі присвічував собі на лісову підстилку, між папороттю, шукаючи там пальцем слідів Комах. Дивно, як Ніч позбавляє все кольору, ніби зневажає будь-яку екстравагантність. Борос бурмотів собі щось під носом, а переді мною постало видіння.

Приходячи на ферму й визираючи у вікно, Нутряк бачив ліс, стіну лісу, повного папороті, і того дня помітив гарних, пухнастих, рудих диких Лисів. Вони анітрохи не боялися; сідали, як Собаки, і весь час зухвало дивилися на нього. Можливо, у його малому, жадібному серці зродилася якась надія — він натрапив на легкий заробіток, бо таких ручних, гарних Лисів можна принадити. А звідкіля ж вони взялися, такі довірливі, приручені, думав він. Може, це якісь нащадки тих, що живуть у тісних клітках, і ціле своє недовге життя метушаться в них, таких малих, що носом торкаються свого цінного хвоста. Ні, це неможливо. Бо ці Лиси були великі й гарні. Ось чому того вечора, побачивши їх знову, він надумав піти за ними й на власні очі перевірити, що ж воно таке його спокушає, яка нечиста сила. Накинув шкіряну куртку й вийшов. І тоді зрозумів, що вони на нього чекають — прегарні, сповнені гідності Тварини з розумними очима. «Ф’ю, ф’ю», — свиснув він до них, наче до собак, та що ближче до них підходив, тим далі вони відступали в ліс, ще голий і мокрий цієї пори року. Нутрякові здавалося, що йому неважко буде впіймати одного, лиси були майже поруч. Спало на думку, що вони скажені, та він не зважав на це. Зрештою, йому вже робили колись щеплення від сказу, коли його покусав Пес, якого він підстрелив. Довелося добити його кольбою. Дарма, хай так. Лиси вели з ним дивну гру, зникали з очей і з’являлися знову, двоє, троє, а потім йому почало здаватися, що він бачить ще й гарних, молоденьких, пухнастих Лисичок. Нарешті, коли один з них, найбільший, породистий Самець спокійно сів перед ним, вражений Ансельм Нутряк присів, і просувався далі повільненько, на зігнутих ногах, схилившись уперед і простягнувши руку, вдаючи, наче тримає в долоні якийсь ласий шматок. Може, цей Лис спокуситься, і тоді його вдасться перетворити на гарний комір. І раптом усвідомив, що в чомусь заплутався, його ноги були знерухомлені й він не може рушити далі за Лисом. Холоша штанів задерлася, і він відчув на кісточці щось холодне, металеве. Шарпнув ногу. Збагнувши, що це сильце, він інстинктивно сахнувся, та було вже пізно. Цим рухом Нутряк підписав собі смертний вирок. Дріт напнувся й звільнив примітивне знаряддя — зігнута молода берізка раптом рвучко випрямилася, шарпнувши тіло з такою силою, що воно на мить повисло в повітрі, метляючи ногами, але всього лише на мить, бо відразу завмерло. За хвилину береза зламалася, не витримавши тягаря, і таким чином Нутряк знайшов спочинок у ямі, на дні якої от-от мали проклюнутися пагони папороті.