Олена Пчілка – Товаришки (страница 19)

— Як я за вами скучив! — мовив він, стискаючи її в своїх теплих, дужих руках. — А ви? Скучили за мною хоть трохи?..

— Дуже скучила!..

Корнієвич притиснув руку дівчини до уст так міцно, з такою загарою.

— Скучала, скучала… дорога моя! — промовляв він потім.

Люба чула на собі його погляд, чула, як змінився його голос, чула так близько од себе його гарячі уста… Огонь той проймає й дівчину, бурхає у її грудях… Козацький вус, жаркі уста торкають край ніжної щоки її. Дужа рука пригортає любу дівчину до серця…

— Радість моя, як я люблю тебе! — шепчуть його уста, дишучи палким коханням.

— Любий, — одповідає вона, і уста її теж одповідають безумному поцілунку; голова непритомно схилилась на груди любому козакові.

— Мила моя! Серце моє!.. Як довго я ждав сього щастя!.. Ти моя, моя! — промовив Корнієвич, упиваючись своїм щастям, упиваючись цілуванням. Слова виривались самі собою…

Люба опам’яталась, Корнієвич цілував кожний окремий пальчик на її руці, що нібито означало, що і він трохи заспокоївся.

— Чого ж… чого ж завжди був такий повздержний, коли… коли так любиш? — питала дівчина.

— Такий я вдався!.. Або, може, таким зробило мене життя! Не умію я, не звик провадити ніжні речі! Я виріс без матері, зовсім її не пам’ятаю, виріс коло суворого батька, котрий, чинивши догоду моїй мачусі, ще менше оказував мені ласки, ніж би, може, хотів… Потім я жив у закритій школі при

І гімназії, де педагогічним принципом було не розманіжувать, а пригнічувати чулу дитячу душу, і ласки я не знав, не навчивсь і сам буть ласкавим. Лагідного жіночого товариства не знав я й підрісши. Перший раз попав я в те товариство у Цюріху. Ти знаєш, яка то була строката юрба! Треба було перше розглянутись у ній. І я розглядався з цікавістю до тих, мовляв Кузьменко, «головоногих» і «явноголових». Розглядаючись, побачив тебе!..

— Ах… пам’ятаєте, як ви перший раз розказували мені щось таке в аудиторії, коло дошки? Яка н дурненька тоді була, аж тепер сором!..

Сі слова, навпаки, дали привід Корнієвичу знов поцілувати милу ручку.,

— Дурненька! — переказав він з докором. — Зовсім ні! Прийшло в аудиторію, так збентежилося, потім ото сіло біля мене, розгорнуло свої папери, так слухає уважно, таке розумне, миле! Мені здається, що я з тої ж хвилини полюбив тебе мимо своєї волі… І далі любив усе більше та дужче! А що не говорив ніколи про свою любов, так кажу ж тобі, що не мистець я на такі розмови… та до того бачив, що ти не горнешся до мене… що я не любий тобі чи… ще більше того!

— Я просто боялась трохи… тебе! — вимовила Люба, склоняючись до Корнієвича.

— Боялась?.. Тоді, коли я готовий був носить тебе на руках! — мовив він, пригортаючи її міцно. — Не міг же я бути навісним, коли мені здавалось навіть, що другий… та ні, я не хочу згадувать про се. То був такий тяжкий час тієї заздрої муки!.. Потім, потім теж я не був певний у тобі, в тім… ну, в тім, що я побачив перший раз з певністю отам, при нашому розстанні, як ми з поїздом рушили, а ти зосталася з сльозами в очах, плачучи, як мені здавалось… за мною! Од тої пори я рвався до тебе щоминути!.. О, за сей час розлуки я добре зважив, як я тебе люблю! Поки ти була на очах там, у Цюріху, поки я бачив тебе щодня, якось терпілось: зустрінешся, поговориш, побачиш; а як зостався сам — неначе половину життя згубив! Ну, просто, сказавши по правді, остатнім часом навіть досадно на себе було: що ж, справді! — нічим не можу зайнятись як слід! Бог знає що! Рветься душа до тебе, та й годі!

— А чому ж не писав про се?

— Не писав. От не писав! Рушив просто в дорогу у Полтаву, щоб прилинуть до тебе, щоб словами, душею сказать тобі, що я без тебе не можу жить! Що ти мусиш буть моєю, при мені! Будемо вкупі працювати, вкупі любити все те, що ти любиш! Жити вкупі! Ти ж будеш моєю? Ти схочеш? Мила моя, сужена моя, коли ж ти будеш моєю зовсім, перед всіма? Нехай там вінчають, нехай що хотять роблять, та нехай знають всі, що вже ти моя, що я не віддам тебе нікому, нікому!!

Корнієвич закінчив свою мову цілуванням, ще гарячішим обняттям, котрим він ніби хотів заховати свою милу від самого місяця. Рука Любина обвилась коло шиї милого. Чи могли в ту хвилину Люба й Корнієвич бачити, що к садочку підійшов Кузьменко й дивився на їх?.. Глянувши, він тихо повернув набік, улицею… і легка луна від його ступнів покрилась ніжною луною поцілунків.

XX

Ай, тож-бо-то шарварку та клопоту сьогодня у будиночку в Марії Петрівни: Любине пак весілля справляється! Марія Петрівна розпадається, метушиться, хоть все собі тиха. Вона й рада… І якесь журливе почуття ворушиться в її серці: добре-то воно! Статечний, здається, чоловік трапився, хоч принаймні не німець, не пройдисвіт який! А все ж де не взявся, і бере її Любочку. Каже Любочка, що товариш із Цюріха, сам із Харківщини. Ет, сказано: «Дочки — чужа користь!..» Виглядиш її, випестиш, а там… Тож-бо зовсім приподобатись Марії Петрівні Корнієвич не міг: не могла вона позбутися того трошечки ворожого почуття, котре мис, здається, кожна мати до зятя, до того мужа коханої доні…

— Мамочко, ви його не бійтеся! — мовляла Люба в день шлюбу, жартливо торкаючи дужеє плече свого молодого. — Він зовсім не такий страшний, як здається!..

— А чого ж би був страшний, нехай бог милує! — одповіла Марія Петрівна поважно, шпортаючись коло стола.

— Тетяно! Гарний мій молодий? — питала того ж таки дня Люба.

— А гарний! Показний такий, високий!

— Високий! Ніби тільки й краси, що високий! Мовби як високий, то вже й гарний!

— Ну… і огрядний собі! Кругловидий…

— Ет! Ти ж подивись, які у нього гарні очі: карі, великі! Ха-ха!

— Ну, очі… Хіба я знаю, які там у їх очі!.. То вже вам знати!..

— А розумний він який, коли б ти знала! — вихваляє, жартуючи, Люба.

— Ну! Невже ж би ви пішли за дурного!

— Чуєте, Дмитро Назарович, — гукає Люба, вбігаючи в другу хату, — якої великої гадки про мене моя Тетяна: що я б за дурного не пішла!.. Ха-ха-ха!

— Що ж, — одказує Корнієвич, — прикажете й мені прийняти се за комплімент собі? Хоть дуже ласкавого тут ще нема нічого!..

Обоє сміються, аж той віночок тремтить на голові у Люби. Вона виривається од того Дмитра і бере на руки маленьку сестрину дочку, свою пестушечку Оксану, бавиться з нею, цілує. Корнієвич теж підсусіджується до дівчинки, хоче поцілувати її ніжне личко.

– Іди собі! — мовить понуро дитинка. — Я тебе не люблю!

— За що ж ти мене не любиш? Бач, яка ти!

— Бо ти нашу Любу забираєш!

— Ні, я її не забираю! Нащо мені твоя Люба! То ж вона мене забирає! Дивись! — Корнієвич положив Любину руку собі на плече.

– Іди, іди! — кричить дівчинка.- Іди собі!!

— Ай, Дмитро Назарович, і хочеться вам дражнитися з дитиною! Ідіте собі геть! — гукає Люба. — Не плач, любонько, ми його проженем!

— Страх, як вона до вас подібна! Мовби не сестрениця, а дочка ваша! — мовить Корнієвич, милуючи поглядом маленьку Оксаночку на колінах у Люби.

Не прогнала ж Дмитра Назаровича маленька Оксаночка: он молоді вернулись вже од шлюбу… В світличці людно, шумно. Музики немає, і багацько гостей Марія Петрівна не напрохувала, а все ж таки дехто єсть! Що ж би то вже за весілля було! Тож у тім гурті пізнаємо й своїх знакомців: он тіточка ходить, питає молодих, хто перший став на рушник… Он Богдашевич, з білим пучечком на грудях, — вінця, бачите, держав над Любою, по давній знайомості. Он і Петро Степанович біля Віри Николаївни, щось то їй таке з ласкавою, умильною міною провадить! (Отак, як бачите: мовляв, ні з хати, ні в хату; все мовбито й женихається — і нічого не каже востаннє! Недарма Віра Николаївна, либонь, подала уже слово старому сусідові по маєтку, панові Котляревському, не доки ж пак ждати!..)

Кликали на весілля й Кузьменка, та він чогось не приїхав.

А онде — чи не знайомі нам гості — пані Загоровська з сином! Дождалася таки свого Костя! Е, щось-бо то Кость трохи помарнів. Видно, Париж не без сліда пройшов по юнаковому обличчю! Поблідло воно, очерти стали різчі, гостріші, погляд не має того колишнього поетичного вогню, на всьому обличчі печать утоми. Очі, як перше, дивляться вперед, та вже інша задума об’являється в їх…

Люба і Корнієвич зустріли привітно цюріхського товариша. Говорять собі, чого ж цуратись? Для Костя, однак, той шлюб вийшов доволі несподіваним. Загоровський всього скілька днів як повернувся в рідний куток і в Європі нічого не знав про віддання Любине; він трохи здивовано поглядає на молодих — коли ж то між ними зайшла тая близькість? А однак вони, видно, дуже любляться, — постерігає Кость, — навіть не можуть здержати при людях ні своїх іскристих поглядів, ні ласкавих пориваннів: он Корнієвич ні з того ні з сього, — так принаймні здалось Костеві,- цілує двократно руку Любину, а молода сміється при тім так втішно, і хоть сказала: «Ай, дайте спокій, Дмитро Назарович!»- одначе зоставила свою руку в його руці; і молодий гладить ту ручку у шлюбному перстені з якимсь таким помахом, неначеб то була справді якась його власність. Той помах якось неприємно шкребнув Костя по душі, здався вульгарним і недоречним! З якої речі Корнієвичу виміркувать собі, що Люба якась-то для нього суджена власність? Що він таке, той Корнієвич! Самий звичайний чоловік, натура взагалі холодна і, як видно, дуже егоїстична, зовсім не підходяча до ніжної, лагідної вдачі Любочки! Чого вона за його йде, нащо вона зв’язує свою долю з його? Що може він дати їй у житті? І Костеві думається з жалем, що, може, Любочку на самому порозі шлюбного щастя, о котрім вона гадає побік Корнієвича, зустріне суворий деспотизм отого можнорукого, міцноголового мужа. А вона горнеться, як голубка! Яка вона гарненька сьогодня! Взагалі вона покращала з Цюріха: якась не така щупленька, розцвілася, в лиці краска. Краска непевна, та вона її дуже красить! Французи кажуть, що кожна молода гарна: «Chaque fiancee a beau succes» (фр. Засватана дівка всім подобається) Може… Однак не всяка молода бува такою гарненькою, повабною, як Люба, не на кожній голові буде так мило лежать вінок з померанцевого квіту. Який ніжний контур головки, яка зграбність поворотів, який блискучий погляд! А стан в тому білому одінню!.. Де у неї взялась така красива талія?