Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 9)

— Абсолютно. Я б не висловився точніше.

— Тоді так і напишіть, — порадив старпом. — Слово в слово.

Я написав. А з приводу власної орієнтації мені так і кортіло спитати у Крамера, як називати чоловіка, котрого вабить до „рожевих“ дівчат. Але потім вирішив, що це буде занадто, і рішуче вказав „гетеро“.

Коли я розібрався з анкетою, старший помічник направив мене до капітана Павлова, що перебував у рубці командувача — фреґат „Маріана“, як я вже й сам здогадався, був бриґадним флаґманом.

Відповівши кивком на моє вітання, Павлов сказав:

— Сідайте, суб-лейтенанте. Шкіпер Томасон незабаром звільниться, ми зберемо в кают-компанії вільних від вахти офіцерів і належним чином представимо вас як нового члена команди. Ви задоволені?

Я зам’явся.

— Так, сер! Але…

— „Але“? — насупився він, пильніше пригледівшись до мене. — Що з вами, суб-лейтенанте? Схоже, ви не в гуморі, хоча, здавалося, мали б на радощах стрибати аж до стелі. В чім річ?

Я глибоко вдихнув, набираючись рішучості.

— Капітане, сер! Я… я знаю… тобто, мені відомо… Словом, я думаю, що ви знаєте, хто я такий.

Обличчя Павлова спохмурніло, мов небо перед грозою. Цілу хвилину він просидів мовчки, втупившись у стіл, потім підвів на мене важкий погляд і заговорив:

— Так, ясно. І я здогадуюсь про хід ваших думок. — Він рвучко посунувся вперед, мало не перехилившись через стіл, а його очі немов просвердлили мене наскрізь. — Тепер слухай уважно, хлопче, що я тобі скажу. Твій батько був фашист. Утямив? Повторювати не треба? Та все ж я повторю: він був фашист. Не як Гітлер — той був нацист, а як Мусоліні, Франко, Піночет, М’буту і Асланбеков. Ти добре навчався в школі та коледжі і маєш знати ці імена. Фашистом можна назвати й ґенерала-президента Чанґа. Встановлений ним режим на Тянь-Ґо має виразну національну специфіку, але в його фундамент закладені ті ж принципи, якими керувався адмірал Шнайдер. Чи хотів би ти жити на такій планеті? Сумніваюся. Ти справляєш враження розумного юнака, набагато розумнішого за того молодого дурня, яким був я сімнадцять років тому, коли захопився ідеями твого батька. Я й досі не погоджуюся з тими, хто стверджує, що він був цинічним негідником і просто морочив нам голови красивими словами, а сам прагнув влади за будь-яку ціну. Все було набагато гірше — він свято вірив у те, що проповідував, і вважав, що світ можна зробити кращим шляхом насильства та примусу. Адмірал Шнайдер був украй небезпечним ідеалістом, і для Октавії велике щастя, що наш путч придушили, що нашу хунту розігнали. Я й зараз не в захваті від наявної системи влади, проте розумію, що нічого кращого ми не заслуговуємо. Ми — цебто весь наш народ, який щочотири роки обирає собі такий уряд. Але будь-які спроби силою нав’язати суспільству високі ідеали заздалегідь приречені на кров і сльози. Тому жодних сантиментів до пам’яті твого батька я не почуваю.

Жестом звелівши мені лишатися на місці, Павлов обійшов стіл, пересунув одне з крісел і всівся навпроти мене.

— А тепер поговорімо про тебе. Ти, либонь, утовкмачив собі в голову, що тебе взяли до Астроекспедиції через те, що ти син Бруно Шнайдера?

— А хіба це не так?

— Ні, не так. Вірніше, не зовсім так. Хоча мушу визнати, що ця обставина зіграла певну роль, але… Та краще розповім усе по порядку. Позавчора мене викликав адмірал Фаулер і повідомив, що збирається провести експеримент. Найкращий випускник і таке інше — словом, усе те, що я говорив тобі при нашій першій зустрічі. У відповідь я зауважив, що це не в наших правилах, а якщо їх і міняти, то для експерименту слід відбрати не одного, а групу найкращих випускників. Тоді адмірал виклав мені всю правду — про те, як до нього звернувся шеф Ґонсалес і розповів про твої проблеми…

— Гуґо Ґонсалес з „Інтерстару“? — вихопилось у мене. Словом „шеф“ у флоті називали головних старшин. — То він теж?…

— Так, він теж. Як я розумію, цей старий досі молиться на твого батька і вважає його героєм. Він збирався вдатися до якихось махінацій, гадаю, не зовсім законних, щоб тебе взяли до „Інтерстару“. Але спершу, довідавшись із розмови з тобою, що ти мрієш про Астроекспедицію, Ґонсалес вирішив задіяти свої старі зв’язки. Під час заколоту він служив головним старшиною на кораблі, яким командував адмірал — тоді ще капітан — Фаулер. От Ґонсалес і звернувся до свого колишнього командира с проханням допомогти тобі. А адмірал вирішив, що варто спробувати.

— Ну ось… — почав був я.

— Стривай, я ще не закінчив. Мені одразу не сподобалася ця затія, і я порадив адміралові відмовити Ґонсалесу, сказати йому, що нічого не вийде. Мовляв, нехай він приймає тебе на роботу в „Інтерстар“, а ми вмиваємо руки. Але адмірал не погодився і вже наказав мені перевірити тебе в ділі, навіть видав спеціальне розпорядження, яке ти, мабуть, уже бачив. Я мусив підкоритися наказові командувача, проте вирішив за будь-яку ціну завалити тебе на іспиті. Зрозумій, хлопче, тут не було нічого особистого, просто мене вернуло від усього цього кумівства. Ну, й не заперечуватиму, що не останню роль в упередженості до тебе відіграла та обставина, що ти син Бруно Шнайдера. Попервах я був упевнений, що ти припустишся достатньо помилок і на посту помічника штурмана. Але вже після злету стало ясно, що мої очікування не справдилися. Тому я пересадив тебе за пульт занурення — і там ти показав себе з найкращого боку. Лише тоді я усвідомив, яким був несправедливим до тебе, і вже без жодних підступних намірів дав знак шкіперові, щоб він поставив тебе на чолі вахти. Ти і з цим упорався, причому впорався блискуче. А згодом командор Томасон висловив бажання бачити тебе в своїй команді — у нього якраз була одна вакантна посада пілота. До речі, це була його ідея, точніше, його і Топалової — призначити тебе штатним пілотом, проминувши етап стажування. Вони оцінили твій професіоналізм об’єктивно, не знаючи про твого батька.

Якийсь час я обдумував почуте.

— Але все почалося з того, що я проговорився перед Ґонсалесом. Якби не це…

— Ну й що було б тоді? От скажи: що ти збирався робити?

— Гм. Задля жарту подав би заяву до ВКС. Мене б не взяли.

— Вірно, не взяли б. Але й не прогнали б копняком під зад, не сказали б: „Вимітайся геть, нам не потрібен син путчиста.“ Аж ніяк. Твоя заява дійшла б до міністра оборони, той запросив би до себе адмірала Фаулера і сказав: „Тут Шнайдерів вилупок проситься на військову службу. Забирайте його до себе, у ваше фашистське кубло.“

— Ви впевнені?

— Я це знаю. Був уже прецедент з сином одного з найближчих соратників твого батька. Щоправда, там було простіше, хлопець рвався в космічну піхоту. Його зарахували до нашої десантної служби. От так. — Павлов встав. — Це все, суб-лейтенанте. Я більше не хочу чути ані слова про адмірала Шнайдера. Він залишився в минулому. А ви думайте про теперішнє й майбутнє. Зрозуміло?

— Так точно, сер! — відповів я.

8

Був уже пізній вечір, коли я ввійшов до вестибюлю свого багатоквартирного будинку. Потай я сподівався зустріти когось із знайомих мешканців, щоб похизуватися в своїй новенькій формі, та, на жаль, ні в самому вестибюлі, ані в ліфті нікого не було.

Проте я не дуже засмутився. Головне, що вдома на мене чекала Елі. Я зателефонував їй ще з бази, але вирішив не псувати сюрпризу і нічого конкретно не повідомив — мовляв, мене взяли на службу, а всі деталі потім. Пропозицію відзначити цю подію в товаристві її подружок я ввічливо відхилив і сказав, що хочу розділити радість лише з нею однією, не влаштовуючи гучних гулянок. Елі охоче погодилася.

Піднявшись на ліфті, я відчинив двері своєї квартири — там було темно, хоч в око стрель. Але це не застало мене зненацька. Я знав, що буде далі, і навпомацки пройшов до вітальні.

Спалахнуло світло, заграла музика — тільки цього разу не „З днем народження!“, а гімн Астроекспедиції. Стіни і стелю вітальні було прикрашено серпантином, посеред кімнати стояв святково накритий стіл, а поряд — Елі в ошатній вечірній сукні, із вплетеною в волосся тояндою і в туфельках на високих підборах.

А от далі все пішло не за її планом. Замість заплескати в долоні й виголосити відповідну до обставин промову (яку, можна не сумніватися, вона вже заготувала), Елі на мить заклякла від несподіванки, потім вражено зойкнула, простягнула руку й торкнулася пальцями нашивок на моєму правому погоні, ніби хотіла пересвідчитись, що їй не привиділося.

— Це… це не жарт?

— Аж ніяк, мем! — відповів я і хвацько козирнув. — Дозвольте відрекомендуватися: суб-лейтенант Вільчинський, пілот фреґата „Маріана“ Ериданського Астроекспедиційного Корпусу.

Елі кинулась до мене й міцно обхопила руками мою шию.

— Вітаю, Сашко! Вітаю… Але як?… Що… Ні, не зараз, не одразу. Сідаймо снідати, і ти мені все розповіси.

Ми влаштувалися за столом, запалили свічки й вимкнули верхнє освітлення, як робили це щоразу, коли вдвох відзначали якусь подію — чи то мій або Елін день народження, чи то успішне завершення екзаменаційної сесії. На той час гімн Астроекспедиції дограв, і у вітальні запанувала м’яка тиша, що на диво гармонійно поєднувалася з мерехтливим світлом від свічок.

Ми випили по келиху шампанського, і я розповів Елі дещо відредаговану версію подій, у якій не було жодної згадки про мого батька. Вона слухала мене, а її очі сяяли від захвату. В усьому світі не було більше нікого, хто радів би за мене так щиро й безкорисливо як Елі. За весь час нашого знайомства я ніколи не помічав, щоб вона заздрила моїм успіхам, дарма що ми навчалися разом, за однією спеціальністю, до того ж обоє навчалися гарно.