Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 66)
Елі охнула. Ліна вискнула. А я від несподіванки аж рота роззявив.
Яна чмокнула мене в щоку й додала:
— От такі справи, мій принце. Вірніше — кронпринце. Особисто я далека від захвату з цього приводу, але мушу визнати, що бути дітьми монарха значно респектабельніше, ніж дітьми диктатора.
— Але ж це… — понад силу промовив я. — Це ж…
— Ну й що ж це? — запитав Павлов. — Як на мене, вельми розумно. Твій батько закладає міцний фундамент стабільності системи, яку сам не створив, але яку зміцнив і довів майже до досконалості. Зміна влади при елективних авторитарних режмах завжди супроводжується політичними пертурбаціями, часом у м’якій формі — боротьба за лідерство у верхах, а буває і в жорсткій — аж до громадянської війни. Імператор вирішив усунути цю загрозу шляхом конституювання передачі влади по старшій чоловічій лінії.
— Але я… я не підходжу на цю роль. Та й не приймуть мене…
— Приймуть, приймуть, не турбуйся. Найближчим часом твій батько вмирати не збирається, а згодом ти станеш для ютландців своїм хлопцем. Власне, ти й так
— Дивиться, — озвалася Елі. — Але Сашко в нас дуже сором’язливий. Щойно починають говорити про нього, він швиденько перемикається.
— Ти ж бо герой, Александре, — вів далі Павлов. — І не лише тому, що добре воював. Поряд з твоїм батьком, тебе вважають рятівником Ютланда. Адже це ти звернув увагу на озброєння зарконських катерів, ти напроліг на їх купівлі й запросив до нас принца Ґорана, який привіз ще п’ять сотень „звапів“.
— Усе було не так, — заперечив я.
— За офіційною версією, саме так. І принц Ґоран у своїх інтерв’ю підтвердив це.
— Просто з увічливості.
— Не важливо, з яких міркувань він так сказав. Важливо, що це стало загальновизнаним фактом. Важливо, що завдяки „звапам“ ми вщент розгромили тяньґонців, втративши шістнадцять тисяч людей. З урахуванням велетенських втрат з боку Тянь-Ґо, ми напевне встановили рекорд усіх часів і народів. Кожен ютландець переконаний, що в цьому є чимала частка твоєї заслуги. Тому тебе на „ура“ сприймуть у ролі наступника престолу.
— Але я не впораюся з державними справами. Не маю до цього ні здібностей, ні бажання.
— То перекладеш усі клопоти на прем’єр-міністра. Це поширена практика.
— Я хочу літати.
— А хто тобі забороняє? Ти зможеш літати і принцом, і імператором. Прецеденти вже були.
У такому ж стилі Павлов продовжував розбивати мої арґументи один за іншим. Нарешті я висунув останній — на мій погляд, найвагоміший:
— Я не поділяю батькових політичних поглядів. Я проти фашизму, проти авторитарної влади.
— Він це чудово розуміє. А також знає, що ти розумна людина. Крім того, як переконаний демократ, ти не станеш нав’язувати людям той лад, якого вони не хочуть. Якщо ж побачиш, що ютландський народ справді прагне демократії, то й прапор тобі в руки — веди його до світлого майбутнього. До речі, ось тобі приклад з другої половини двадцятого сторіччя. Диктатор Іспанії, ґенерал Франко, зробив своїм спадкоємцем принца Хуана Карлоса де Бурбона. А той, коли став королем, поступово провів у країні демократичні реформи. Якось прочитай про це — досить повчальна історія.
Я приречено зітхнув і подумки побажав батькові ще довгих років життя.
— Шкода адмірала Бенсона. Він, либонь, розраховував стати наступним імператором.
— Бенсон обділеним не залишиться. І загалом він задоволений таким поворотом справ. Ні його популярність у народі, ані те, що твій батько бачив у ньому свого наступника, ще не давало йому твердих ґарантій. А тепер він може впевнено дивитись у майбутнє. Посада мого першого заступника — лише проміжний етап, трамплін до його подальшого кар’єрного сходження. Через пару тижнів імператор складе з себе обов’язки начальника Ґенерального Штабу і призначить на цей пост адмірала Бенсона. А згодом зробить його прем’єр-міністром і міністром оборони. Попервах Бенсон виконуватиме свої обов’язки голови уряду суто номінально — він ще молодий і не має достатньо досвіду. Але з часом твій батько виховає з нього зрілого державного діяча. Тож у спадок ти отримаєш не лише імператорську владу, а й інструмент її здійснення — вмілого та досвідченого прем’єр-міністра, що пройшов вишкіл у адмірала Шнайдера. При всій моїй незгоді з твоїм батьком в ідеологічних питаннях, я, однак, вважаю його найвидатнішим політиком нашого часу. — Павлов махнув рукою, ніби підводячи риску під обговоренням. — Отакі справи.
— А я? — озвалася Ліна. — Тобто ми з Елі? Ми станемо принцесами?
— Авжеж, золотко, — відповіла Яна. — І я стану принцесою. І всі наші діти будуть маленькими принциками та принцесочками… До речі, Алексе, скоро ти станеш дядечком. За дев’ять місяців.
— От здорово! — зрадів я. — Вітаю, сестричко! А знаєш, саме тоді ти станеш тіткою.
— Справді? — Яна швидко подивилася на Елі й Ліну. — Котра з вас?
— Обидві, — відповіли вони хором.
З захопленим виском сестра зіскочила з моїх колін, влаштувалася на бильці крісла, де вдвох сиділи дівчата, і між ними почалася суто жіноча розмова, супроводжувана айканнями та ойканнями. Павлов зробив мені знак, і ми поквапцем вийшли з каюти. Ні Яна, ні Елі з Ліною не звернули на нас уваги.
— Ці мені бабські балачки! — промовив мій зять з кислою міною. — Ніяк до них не звикну… Гаразд, Александре. Зараз я трохи прогуляюся кораблем, полякаю молодняк. — Він широко осміхнувся. — Відколи став адміралом, мені дуже сподобалась ця розвага. Старію, мабуть… А ти йди до нашого шатла. До тебе прибув ще один відвідувач, але не захотів виходити разом з нами.
На цьому наші дороги розійшлися. Я подався до найближчого ліфту, а Павлов закрокував у протилежний бік — до рубки керування. Коли я вже заходив у ліфтову кабіну, до мене долинуло віддалене ревіння чергового боцмана:
— Адмірал на містку!
8
Проминувши шлюзову камеру, я опинився на борту шатла і в пасажирському салоні знайшов Кортні Прайс. Вона була сама — і не в формі, а в гарній зеленій сукні під колір своїх очей. У цьому вбранні вона справляла приголомшливе враження.
— Добридень, Кортні, — сказав я незграбно.
— Привіт, Сашко, — відповіла вона неголосно.
— Ти так і не попрощалася того разу.
— Я не хотіла сцен.
— Але зараз…
— Я зрозуміла, що не можу полетіти не попрощавшись. Я мусила побачити тебе наостанок.
— Ти летиш? З Ютланда?
— Так. Назовсім.
— І куди?
— На Заркон. Разом з Ґораном. Він попросив мене стати його дружиною. Я погодилася.
На цю звістку мені запаморочилося в голові, і я опустився в найближче крісло.
— Як… як це сталося?
— Він підійшов до мене на станції, щойно відчалив „Оріон“. Запросив випити кави, ми розговорилися, він запитав, чому я залишила корабель. Я йому чесно відповіла, що наші з тобою стосунки не мають майбутнього, і тоді… тоді він сказав, що закохався в мене з першого погляду. Що давно шукав таку, як я.
— Ти старша за нього на сім років.
— А він доросліший за мене на двадцять років.
— Ти кохаєш його?
— Він дуже подобається мені, нам добре разом. Я думаю, що зможу його покохати. Він схожий на тебе. Не знаю чим, але схожий. Більше, ніж будь-хто інший.
— Ти скоро відлітаєш?
— Не раніше, ніж за тиждень. Зараз Ґоран на Ютланді, збирається виторгувати у твого батька в рахунок боргу крейсерський корвет, як весільний подарунок для мене, і партію ендокринолу за зниженими цінами.
Я кволо всміхнувся:
— Він виторгує.
— Я знаю, — кивнула Кортні. — Ґоран ще зустрінеться з тобою. А ми бачимося востаннє.
Я зітхнув.
— Мені бракуватиме тебе.
— А мені тебе. Тому я й лечу з Ютланда. Тут я ніколи не налагоджу своє особисте життя. На одній планеті з тобою — ні. Я б жила нашими рідкими зустрічами. Елі й Ліна дуже милі дівчата, і я впевнена, що вони вже планують, як будуть запрошувати мене в гості. А мені бракуватиме сил відмовитися. А це не те життя, про яке я мріяла.
— Мені шкода, Кортні.
— Мені теж шкода, Сашко. Ми ідеально підходимо одне одному — і ти це знаєш. Просто ми зустрілися запізно.
— Так, запізно.
— Я нічим не краща й не гірша за Елі. Ми з нею однакові. Але вона виявилася першою.
— Так, першою…
— І тепер уже нічого не зміниш. Щасти тобі, шкіпе.