Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 45)
— Не втішай мене, — урвав я її. — Однаково в усьому винен батько. Він готував заколот, плекав його, підживлював ендокриноловими грошима. Якби він не втручався в справи Октавії, нічого цього не було б. А тепер кільком тисячам людей зіпсовано все життя. Якщо не в’язниця, то щонайменше кінець їхньої кар’єри.
— Це точно, — погодилася зі мною Елі. — І боюся, що „кільком тисячам“ — сильне применшення. Судячи з повідомлень, уряд дуже наляканий. Він напевно влаштує ґрунтовну чистку в усіх Збройних Силах — можливо, ще радикальнішу, ніж минулого разу. Полетять і невинні голови — тих, хто не брав участі в змові, але підтримував близькі стосунки зі змовниками. А з Астроекспедиції потурять усіх „шнайдерівців“ без розбору — і теперішніх, і колишніх…
Журналісти на Вавілоні, хоч і поступалися в пронозливості своїм земним колеґам, теж були не в тім’я биті. Вони миттю співставили факти і здогадалися, що я син адмірала Шнайдера. На щастя, я був огороджений від їхньої настирливої уваги неприступними стінами банку „Аркадія“, а спроби зв’язатися зі мною по відеофону були марні, оскільки всі виклики з-поза меж банку спочатку надходили до відділу лейтенанта Вінтерса, де цілодобово чергували його підлеглі.
Ериданські ЗМІ, які з певним запізненням довідалися про нашу діяльність на Вавілоні, потім швидко зорієнтувалися і без проблем ототожнили капітана Шнайдера зі зниклим безвісти пілотом Александром Вільчинським. Вони змусили уряд визнати, що я справді є сином Бруно Шнайдера, і в результаті дійшли висновку (на позір логічного, але насправді хибного), що ми з Павловим організували викрадення дослідницького фреґата „Маріана“. Ще безглуздіше припущення вони зробили з приводу наших військових закупівель і вербування найманців, вирішивши зопалу, що Ютланд планує аґресію проти Октавії. Та вже в матеріалах, що прибули з наступним авізо, ериданські журналісти трохи вгамували свій викривальний запал, бо не могли іґнорувати того факту, що ютландська делеґація саме проводить з Землею перемовини про оборонний союз.
А далі, з шестигодинним інтервалом, тобто з кожним новим авізо, на адресу банку, але з моїм ім’ям як одержувача, стали надходити тисячі листів від пересічних ериданців. Здебільшого вони були лайливими — їхні автори проклинали мого батька, а заразом і мене, дехто навіть погрожував мені розправою. Я волів би взагалі не читати їх, проте серед отриманих листів були й такі, котрі не можна було залишити без уваги.
На щастя, тут на допомогу мені прийшла Ліна, що досі лише номінально виконувала обов’язки моєї секретарки. Тепер у неї з’явилася справжня робота — вона попередньо сортувала мою кореспонденцію й відсіювала всі листи від недоброзичливців.
— Господи! — обурювалась вона, читаючи, слухаючи або переглядаючи подібні послання. — Як ці люди можуть нападати на тебе?! Вони ж нічого про тебе не знають.
— Вони знають головне, — відповів я, — що моїм батьком є Бруно Шнайдер. А в декого з них під час путчу загинули близькі, друзі, родичі.
— Але до чого тут ти?
— Я син головного фашиста. Їм цього досить.
Після відсіву залишалося не більше десяти відсотків від початкового обсягу кореспонденції. Ці листи умовно поділялися на три категорії. До першої належали послання від людей з крайніми правими поглядами, що писали мені від нічого робити, без жодної конкретної мети. Вони просто вітали мене з тим, що мій батько живий, бажали мені успіхів, щиро шкодували про те, що „реакційний плутократичний режим“ придушив у зародку нове „народне повстання“, і висловлювали сподівання, що адмірал Шнайдер подбає про долю „в’язнів сумління“. Як правило, читати такі листи було не менш неприємно, ніж ті, де мене лаяли. Але ці, принаймні, були доброзичливими.
Типовим зразком листів другої категорії було послання від колишнього головного старшини Гуґо Ґонсалеса, яке я отримав серед найперших. Він писав:
(Про те, що він доклав до цього „кращого“ руку, Ґонсалес скромно промовчав.)
Ну, і так далі і тому подібне. А завершувався лист ось як:
Я зв’язався з коммодором Максимовичем і розповів йому про цей лист, як і про десяток інших схожих листів.
— Я ніколи не зустрічався з шефом Ґонсалесом, — відповів коммодор, який теж був ериданцем. — Ні по службі, ні просто так. Але мені відомо, що адмірал Фаулер високо цінував його професійність і навіть пропонував вашому батькові переправити його на Ютланд. Проте Ґонсалес, разом з іншими перспективними кандидатурами, був забракований через велику родину — тоді ми діяли в глибокій конспірації, і кожен зайвий утаємничений збільшував ризик викриття. А зараз ми цілком можемо дозволити собі взяти цих людей — вони вірні, надійні, словом, не завадять.
Ми домовилися, що копії всіх таких листів я негайно пересилатиму в кадровий відділ.
До третьої категорії належали листи від родичів екіпажу „Маріани“, що непокоїлися про долю своїх синів і дочок, чоловіків і дружин, братів та сестер, племінників та внуків. Я відповідав їм ввічливо, але шаблонно, що всі їхні рідні живі та здорові і невдовзі повернуться додому. А через два тижні черговий корабель з Ютланда привіз листи від членів команди „Маріани“ своїм родинам. Я переслав їх на Октавію.
А ще я отримав листа від маминих батьків. Я, звісно, не забував, що маю діда з бабусею, але після загибелі батька і смерті матері мені сказали, що вони не захотіли брати мене до себе. Я цьому повірив, позаяк пам’ятав часті суперечки батька з дідом про політику. Суті цих суперечок я тоді не розумів, але вони були досить жорсткі, і ще задовго до путчу дід називав мого батька фашистом. Подорослішавши, я також став вважати батька фашистом, проте не зміг пробачити дідові й бабусі, що вони відмовилися від мене в дитинстві, тому зустрічі з ними не шукав і намагався не думати про них. І лише згодом, уже на Ютланді, коли дізнався правду про мамину смерть, я зрозумів: мене не віддали під їхню опіку, бо побоювалися, що мої розповіді про те, що відбувалося зі мною та мамою під час путчу, наведуть їх на небажані здогади.
Лист був у відеоформаті, і з екрана до мене зверталося двоє літніх людей, не набагато старших від мого батька, з ледь знайомими обличчами із майже забутих дитячих спогадів. Вони говорили до мене м’яко, мало не лагідно, проте в їхніх словах виразно вчувався докір за те, що я став на бік чоловіка, через якого вкоротила собі віку моя мати і їхня єдина дочка.
Я був геть розгублений і не знав, що їм відповісти.
— Розкажи правду, — порадила мені Ліна. — Вони мають право її знати.
— Це розіб’є їм серце, — заперечив я.
— Ні, Сашко, їхні серця й так розбито. Адже вони відчувають те саме, що відчував ти, коли вважав, що твоя мама наклала на себе руки.
— А коли я довідався, що її вбили, мені стало боляче. Дуже боляче. Ти ж бачила.
— Так, бачила. Але потім тобі стало легше. І коли ми говорили про твою маму, ти згадував її з ніжністю й сумом, але вже без затамованої образи, без гіркоти, яку відчував раніше. Це твої власні слова, пам’ятаєш? А твої дідусь із бабусею досі думають, що вона кинула їх. Розкажи їм, як було насправді.
Об’єктивно Ліна не була великою розумницею, однак її судження про людей часто вражали мене своєю влучністю, а в почуттях вона розбиралася значно краще, ніж ми з Елі разом узяті. Тому я дослухався її поради.
Цілковитою несподіванкою став для мене лист від Еліних батьків, який Ліна виявила в сьомій партії кореспонденції. Вони сердито вимагали пояснень, де їхня дочка, і погрожували подати на мене до суду.
— І що це значить? — запитав я, викликавши з бібліотеки Елі й показавши гнівне послання її батьків. — Хіба ти не написала їм листа?
— Написала, — спокійно відповіла вона. — Але не надіслала.
— Чому?
Вона недбало стенула плечима.
— Ну їх до біса! Обійдуться. Тільки не надумай відповідати їм, нехай іще трохи помучаться.
Я давно знав, що Елі не ладнає з батьками. Вона рідко відвідувала їх, зазвичай обмежувалась одним днем. А в тих небагатьох випадках, коли вони, перебуваючи в Астрополісі, гостювали в нас, Елі, м’яко кажучи, не стрибала на радощах і намагалася чимшвидше позбутися їх. Але її теперішня поведінка вже межувала з цілковитою безсердечністю. Про що я їй і сказав.
Елі зітхнула:
— Ти просто нічого не знаєш, Сашко.
— То розкажи.
— Ні, — вперто сказала вона. — Не хочу про це говорити.
— А я ж можу образитися, — зауважив я. — Згадай: не так уже й давно ти дорікала мені, що я приховував від тебе правду про моїх батьків.
Вона похитала головою:
— Це різні речі. Геть різні…
3
На шістнадцятий день з’явилися перші неперевірені повідомлення про те, що на Тянь-Ґо нібито розпочався масовий призов резервістів, а у ВКС скасовано відпустки й оголошено про перехід у режим експедиційної готовності. Невдовзі цю інформацію офіційно підтвердили розвідувальні служби відразу кількох планет, а в земних ЗМІ промайнули досить відверті натяки на те, що найбільші фармацевтичні компанії через своє впливове лобі посилено торпедують хід переговорів ютландської делеґації з урядом Землі. Одночасно група впливових сенаторів виступила з різкою заявою, що демократична Земля не повинна укладати оборонний союз з диктаторським режимом, тим більше, що на чолі ютландського уряду стоїть відомий своїми ультраправими поглядами Бруно Шнайдер, якого дружня планета Октавія вважає військовим злочинцем. Безумовно, чимало політиків, що підписали цю заяву, керувались ідейними переконаннями, проте, за інформацією видання „Der Spiegel International“, сама її поява була інспірована „певними бізнесовими колами“.