Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 28)

— Це на Октавії, на Землі, на інших планетах. Але Ютланд перебуває в особливих природних умовах, він оточений реліктовою аномалією, і в нас інша структура Військово-Космічних Сил. На двох третинах наших кораблів демонтовано вакуумні емітери, вони належать до Угруповання Планетарної Оборони, і там чинна загальноприйнята градація звань. А в Зоряному Флоті офіцер, нижчий ранґом за капітана, може командувати лише катерами й шатлами. Всі командири кораблів четвертого класу й вище — капітани, винятково капітани. Отож від цього звання ти не відкараскаєшся… Гм. Хіба що попросишся на катер.

На катер я проситися не став, бо вчасно збагнув, що в батькових очах це стане свідченням моєї капітуляції, визнанням власної неспроможності. Для нього мій мінімум — корвет.

Коли обід закінчився і батько пішов, Ліна негайно кинулася до мене.

— Сашко, любий, вітаю! Я така рада за тебе!

— І тебе не бентежить, що тепер я служу адміралові Шнайдеру?

— Ти служиш планеті, — серйозно відповіла Ліна. — А що ж до твого батька… Ти просив нічого не говорити про нього, та коли вже сам почав, то я скажу тобі, що він дуже порядний і шляхетний, геть не такий, яким його зображають на Октавії.

— Він саме такий, не обманюйся. Просто за певних умов і лютий вовк може видатися лагідним хатнім песиком.

Ліна похитала головою:

— Не будь таким лихим Сашко. Як-не-як, а він твій батько. І він любить тебе.

— Годі! — твердо сказав я. — Облишмо це.

Яна встала з-за столу й недбало махнула рукою, зображаючи салют.

— Мої вітання, капітане Шнайдер.

Я поморщився.

— Будь ласка, не іронізуй.

— Я не іронізую. Це від щирого серця. Просто… — Вона замовкла.

Я відсторонив від себе Ліну й підійшов до сестри.

— Ти також хочеш, правда?

— Хочу, — віповіла вона сухо. — Але не можу. Ми з тобою в різному становищі, Алексе. Тобі не довелося переступати через свою гордість — лише через упертість. А мені треба багато простити йому, до чого я не готова. Крім того, я маю обов’язок перед рідною планетою, а ти — ні. Октавія втратила право вимагати від тебе вірності ще сімнадцять років тому, коли вбила твою матір. Тому ти вільний — на відміну від мене. Ні моя країна, ні її уряд не зробили мені нічого поганого.

— Ще зроблять, — пообіцяв я. — Щойно дізнаються, чия ти дочка, щойно стане відомо про захоплення „Маріани“, тебе тут-таки зарахують до заколотників і звинуватять у зраді. Виправдатися тобі не дадуть. Октавія сама відмовиться від тебе. І від мене. І від Павлова.

— Знаю. І коли це станеться… тоді й подумаю. — Яна поплескала мене по плечу. — Ще раз вітаю, братику.

Вона рвучко відвернулась і швидким кроком вийшла з їдальні. Ліна, добра душа, хотіла була побігти слідом, але я втримав її.

— Ні, не треба. Зараз Яні краще побути самій.

Ми неквапно піднялися на другий поверх. Ліна сказала:

— Завтра я не поїду до Елі. Подзвоню їй і поясню ситуацію. За тиждень ти надовго відлітаєш, і цей час я хочу провести з тобою.

Я тихо зітхнув. Минуло вже понад місяць, а Еліне ставлення до мене нітрохи не покращилось. Ліна розривалася між нами двома, щокілька днів переїздила від мене до неї і навпаки. Всі мої спроби поговорити з Елі були безрезультатні: коли я дзвонив їй, вона відразу переривала зв’язок, двері квартири мені не відчиняла, мої листи, за свідченням Ліни, видаляла не читаючи, а коли я намагався перехопити її на вулиці, вона просто від мене втікала…

— Як це мені осточортіло! — вилаявся я. — Пора покласти цьому край… От що ми зробимо, Ліночко. Ти подзвониш Елі просто зараз і скажеш, що приїдеш до неї не завтра вранці, а сьогодні ввечері.

Вона запитливо подивилась на мене:

— Ти щось придумав?

— Так, — відповів я з похмурою рішучістю. — Треба розрубати цей годіїв вузол. А тоді хай буде, як буде.

8

Я вийшов з ліфта на поверсі, де мешкала Елі, але в протилежному кінці вестибюлю. Попід стіною прокрався до її квартри й зупинився так, щоб залишатися поза полем зору дверного монітора. Тоді набрав на телефоні номер, сиґналізуючи Ліні, що я вже на місці.

За хвилю Ліна піднялася на поверх, підійшла до дверей, намагаючись не дивитися в мій бік, і натисла на кнопку виклику. Майже відразу двері відчинились і почувся Елін голос:

— Привіт, сонечко, заходь. З тобою Сашко, часом, не припхався?

— Часом припхався, — відповів я, прослизнувши поперед Ліни до квартири. Відтак швидко зачинив двері і вже через інтерком сказав Ліні: — Дякую, люба, можеш повертатися додому. Я скоро приїду — сам або з Елі.

Вимкнувши інтерком, я повернувся до Елі, що непорушно стояла посеред маленького передпокою, досі приголомшена моїм нахабним вторгненням. На ній був шовковий халат кремового кольору, оперезаний довкола талії тонким паском, її щоки палали яскравим рум’янцем обурення, карі очі вергали блискавки — словом, вигляд вона мала надзвичайно апетитний.

— На мене не розраховуй, — врешті заявила Елі. — Нікуди я з тобою не поїду. А тепер вимітайся геть, бо інакше викличу поліцію.

Я зобразив цинічну посмішку:

— Викликай. Кому, по-твоєму, служить тутешня поліція?

Елі досадливо закусила губу.

— Ага! Уже вжився в роль татусевого синочка, золотого хлопчика… Втім, якби твій батько захотів, він би давно примусив мене переселитися до тебе. Але він дозволив мені обирати. І я зробила свій вибір. Я не хочу тебе бачити. І цю зрадницю Лінку також.

— Вона не зрадниця, — заперечив я. — Просто хоче, щоб ми жили разом, щоб усе в нас було як раніше.

— Як раніше у нас не буде. Все змінилося.

— Гаразд. Давай обговоримо ці зміни.

— Я не збираюсь нічого обговорювати! — впиралася Елі.

— А ми таки обговоримо, — твердо промовив я, взяв її за плечі і змусив пройти в затишну вітальню. — Ти ненавидиш мене через батька?

— Так! — зухвало, з викликом відповіла вона. — Ти клятий вилупок недобитого фашиста.

— Відповідь не приймається. Якби це було так, ти б не уникала мене, а за першої ж можливості висловила все, що думаєш. Ти кинула б мені в обличчя, що з вини мого батька ти стала полонянкою й позбулася улюбленої роботи, що він негідник і пірат, що ти ненавидиш його, а заодно й мене…

— Так воно і є!

— Не заперечую. Але свої претензії ти адресуєш йому, ти відокремлюєш його від мене, бо чудово розумієш, що моєї вини в цьому нема. Я не обирав собі батька і не відповідаю за його вчинки.

— Зате ти міг би розповісти мені про нього. Давно, ще в коледжі. Ти завжди казав, що я твоя найкраща подруга, що не маєш нікого дорожчого й ближчого за мене, що цілком мені довіряєш. А виявилося, що все це лише красиві слова. Ти так і не довірив мені найголовнішої своєї таємниці.

— Зрозумій, нарешті, що я боявся втратити тебе.

— Отже, ти не вірив у нашу дружбу. Не вірив, що я по-справжньому люблю тебе… тобто, по-справжньому дружу з тобою… ну, маю на увазі, люблю тебе як друга… — Вона замовкла, остаточно заплутавшись.

— От ми й дійшли до найголовнішого, — констатував я. — Саме тут і криються всі наші проблеми. То розберімося ж у природі нашої любові. Розберімося раз і назавжди. Ти добре знаєш, як я ставлюсь до тебе. Я ніколи не приховував, що для мене ти найжаданіша дівчина в світі. А ти до слова „любов“ завжди прикріпляла слово „дружба“ — як знак обмеження швидкості на автостраді. Ти повсякчас тримала дистанцію між нами — невелику, та все ж дистанцію. Якщо по чесному, то саме ти винна, що я не довірився тобі цілком. Ми з тобою були в нерівних умовах… Чи, може, ні? — Я міцніше стиснув її плечі й допитливо подивився їй у вічі. — Може, ти лише прикидалася? А насправді хотіла і хочеш мене так само, як я…

Тут Елі спритно вивернулась і звільнилася від моїх рук, залишивши у мене свій халат, а сама притьмом кинулася до спальні.

Якби я забарився бодай на мить, вона б напевно забарикадувалась у кімнаті, а потім, можливо, й викликала поліцію. Проте я встиг добігти до дверей, перш ніж вона зачинила їх, і сунув через поріг ногу, отримавши відчутний удар по коліну.

Не зважаючи на біль, я протиснувся до спальні, а Елі, переконавшись, що не зможе виштовхати мене, відступила в куток. Без халата вона залишилася в одній білизні, явно надягненій в очікування Ліниного повернення — коротенька прозора сорочка, що ледве доходила до талії, такі ж прозорі трусики й білі ажурні панчохи з мереживними підв’язками.

— Відвернися! — викрикнула Елі. — Не витріщайся на мене!

— А якщо я хочу витріщатися? Якщо хочу милуватися тобою… і кохатися з тобою.

— Ні! Ні! Йди геть!

Я підступив до неї впритул.

— Скажи це переконливіше. Скажи, що не любиш і ніколи не любила мене. Тільки не приплітай сюди дружбу. Скажи, що не хочеш мене, і я піду. Піду назавжди, викреслю тебе зі свого життя. Ти знаєш мене вже шостий рік. Знаєш, що я так і вчиню. Ну?!

Зібравшись на рішучості, Елі заговорила:

— Іди звідси, дай мені спокій. Я не люблю те… — Зненацька вона схлипнула. — Ні, не можу! Це неправильно! Я не хочу втрачати тебе, Сашко. Не залишай мене, прошу…

Я обійняв її, а вона притислася до мене всім тілом і підвела голову. Наші вуста зустрілися і злились у жагучому поцілунку. Це був найсолодший поцілунок у моєму житті.

— Елі, золотко, — промовив я, переводячи подих. — Це слід розуміти так, що…