Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 25)

— Так. За всіма ознаками, на Ютланді диктатура. Навіть уточню — фашистська диктатура. І твій батько справді диктатор.

— Тоді чому… — У мене на язиці вертілося безліч „чому“, і я ніяк не міг обрати, з чого почати.

— Чому вулицями не ходять озброєні патрулі, — допоміг мені Павлов. — Чому немає комендантської години. Чому поліцейські не забивають порушників громадського порядку до напівсмерті, а просто штрафують або взагалі обмежуються усним попередженням. Чому люди не бояться розповідати політичні анекдоти. Чому по телебаченню і в мережевих ЗМІ нерідко можна зустріти гостру критику на адресу уряду. І, нарешті, чому при всьому вищезазначеному на Ютланді не існує організованої опозиції. Б’юсь об заклад, ти шукав, ретельно шукав бодай найменшого натяку на існування концентраційних таборів чи інших карних закладів для супротивників існуючого режиму. В інформаційному суспільстві — а тут таки інформаційне суспільство — подібні речі приховати неможливо. Проте ти нічого не знайшов. Адже так?

— Так, сер, — підтвердив я. — І це збиває мене з пантелику.

— Річ у тім, Александре, — став пояснювати Павлов, — що в своїх дослідженнях ти припустився двох помилок. По-перше, не врахував специфіки тутешнього суспільства, не ознайомився з історією та традиціями Ютланда. По-друге, ти сплутав фашизм з нацизмом і комунізмом. Дві останні доктрини державного устрою справді потребують постійних репресій, оскільки вони наскрізь тоталітарні, передбачають абсолютне підпорядкування індивіда суспільству, нав’язування всім громадянам єдиної ідеології. У цьому відношенні фашизм помірніший і практичніший. До масового насильства він схильний вдаватися лише на етапі утвердження влади і в процесі переходу лідерства від однієї групи до іншої — та й то не завжди. Фашизм, який міцно утвердився в усіх сферах громадського життя, породжує корпоративну державу, чия репресивна машина працює на мінімальних обертах, а то й узагалі бездіє. Суспільству корпоративного типу не властива опозція як соціальна інституція, воно придушує її в самому зародку — але не шляхом відторгнення дисидентів, а через включення їх у свою систему. Тобі це може видатися дивним, але на Ютланді багато таких людей працюють у правоохоронних органах — від поліцейських до суддів; як правило, з них виходять справедливі й непідкупні служителі закону. Маю зізнатися, що в молодості я був палким прихильником корпоративної держави. Власне, й зараз не бачу в ній нічого поганого… крім одного — шляху її побудови. Ґенерал-президент Чанґ уже занапастив на Тянь-Ґо, за різними підрахунками, від сорока до шістдесяти мільйонів своїх співвітчизників, але до перетворення його фашистського режиму на корпоративну державу ще дуже далеко. Можна не сумніватися, що якби сімнадцять років тому наш путч переміг, на Октавії й досі тривали б репресії. А що ж до Ютланда, то корпоративна держава виникла тут задовго до появи твого батька. Як матимеш час, переглянь матеріали з історії планети, особливо про перше сторіччя існування колонії, коли початкова теократія Ради Старійшин під тиском атеїзму й агностицизму, що набували в народі дедалі більшого поширення, поступово еволюціонувала в позбавлений будь-якого реліґійного забарвлення авторитарний режим на чолі з імператором, а общинний лад життя мормонів став підґрунтям для формування світського суспільства корпоративного типу. Адмірал Шнайдер зі своїми переконаннями й харизмою лідера ідеально підходив для цієї планети; а політична система Ютланда, своєю чергою, виявилася тим ідеалом, до якого завжди прагнув твій батько. Тому він так легко й безкровно утвердився при владі. Саме утвердився — бо дуже легко захопити владу над планетою, що втратила космічні технології; для цього вистачить і такого вагомого арґументу, як бойовий крейсер на орбіті. Інша річ — утримати здобуту владу. Адмірал з цим упорався блискуче. — Павлов зробив паузу й пильно подивився мені в очі. — Сподіваюсь, ця невелика лекція допомогла тобі розібратись у ситуації. Безперечно, твій батько — диктатор. Але не кривавий диктатор.

— Він готує новий заколот на Октавії, — сказав я. — Та ще й за участі Ютланда — а це вже міжпланетна війна. До того ж він викрадає кораблі — а це вже піратство.

— Ну, передовсім, „кораблі“ слід замінити на „корабель“. Викрадення „Маріани“ було єдиним у своєму роді військово-політичним актом. Хитрющий лис, як підступно він це влаштував! — У голосі Павлова виразно вчувалася злість. — Твоєму батькові немає потреби викрадати кораблі, він їх просто купує. Грошей у нього достобіса.

— Знаю, — кивнув я. — Ендокринол. І це ще один момент, який мене дивує. Ютланд, м’яко кажучи, не дуже розвинена планета, а проте тільки тут уміють синтезувати цей препарат. Я Ще на Октавії читав, що всі спроби фармацевтичних компаній повторити його формулу завершувалися фіаско. Один лише концерн „Байєр“ витратив на дослідження понад тридцять мільярдів — і просто викинув ці гроші на вітер.

Капітан гмикнув.

— Виявляється, головного ти не знаєш. Насправді ендокринол не синтезують, а добувають. Він міститься в місцевій рослині з хитромудрою науковою назвою, яку я не запам’ятав, але зазвичай її називають просто вуховертом — за специфічною формою листя.

— Ага, тепер зрозуміло, — кивнув я. — Це слово мені зустрічалося в новинах. Здається, мовилося про цьогорічний урожай вуховерту. Я вирішив, що йдеться про якусь сільськогосподарську культуру, і навіть не подумав пов’язати її з ендокринолом.

— А зв’язок тут безпосередній. Вуховерт — стратеґічний продукт Ютланда, запорука його стрімкого економічного й технологічного зростання. На місцевих переробних заводах з вуховертової сировини видобувають ендокринол, потім його таємно перевозять на Вавілон, а там через низку підставних фірм він потрапляє в лабораторію „Ю. Л. Кемікел“, де його начебто синтезують, а насправді лише піддають додатковому очищенню. А на вторговані гроші — знов-таки, через підставні фірми, — уряд твого батька купує кораблі, високотехнологічне обладнання і багато іншого, чого потребує планета.

— Вірніше, — похмуро уточнив я, — чого потребує батько для нового путчу.

— Е, ні, все не так просто. Твого батька можна назвати ким завгодно, але не безпринципним владолюбцем. Я б навіть назвав його альтруїстом… якби не методи, до яких він ладен був удатися, щоб „ощасливити“ Октавію. Як імператор Ютланда, адмірал Шнайдер насамперед дбає про інтереси своєї нової країни. Так він мені сказав, і я йому вірю. Попервах його співробітництво з колишніми колеґами по путчу мало суто бізнесовий характер — вони організували на Вавілоні необхідну інфраструктуру для збуту ендокринолу, а він платив їм за це солідні комісійні. На той час така секретність була продиктована лише економічними міркуваннями: твій батько прагнув чимшвидше повернути Ютланд у космічну еру — а для цього необхідно було вкласти в планету величезні кошти, які ніхто задарма не дав би. Торгівля ендокринолом дозволяла залучити ці кошти — але за умови збереження монополії на його виробництво.

— Ясно, — сказав я. — Адже монополія дозволяє гранично накручувати ціни й отримувати надприбутки. А оскільки на Ютланді всім відомо, з чого виробляють ендокринол, то звідси випливає логічний висновок — треба тримати в таємниці саме існування планети.

— Атож. Лише наївна людина могла розраховувати, що навіть за найжорсткішого контролю вдасться запобігти вивезенню з Ютланда насіння й розсади вуховерту. А твій батько аж ніяк не наївний. Він розраховував за три-чотири роки накопичити у вавілонських банках достатньо грошей для подальших інвестицій в економіку країни, після чого зняти завісу секретності й уже цілком леґально вторгувати ще певну кількість трильйонів, поки решта планет займатимуться культивуванням власних вуховертових плантацій.

— Гаразд, — промовив я, — приймається. Проте зазначу, що минуло не три-чотири роки, а п’ятнадцять… Ну, нехай менше. Адже спершу слід було налагодити збут, та й медики не відразу прийняли ендокринол, а попервах ставились до нього з упередженням. Припустімо, маховик надприбутків розкрутився на повну силу років десять тому.

— Одинадцять, — уточнив Павлов. — І все було б добре, якби не виявилася одна вкрай неприємна обставина. Пробні посіви вуховерту на інших планетах засвідчили, що він належить до групи так званих інфантильних рослин. Це означає, що… А втім, кому я пояснюю. У тебе ж супутна спеціальність біологія.

Я мовчки кивнув, обдумуючи щойно почуте. Інфантилізм деяких видів флори досі залишався загадкою для науки. З якоїсь нез’ясованої причини рослини-інфанти не приживалися в чужих світах. І проблема була не в кліматі, не в складі ґрунту й повітря, не в спектрі сонячного випромінювання — всі ці фактори враховувались і відтворювались у лабораторних умовах. Але інфанти гинули попри всі намагання біологів. Звідси й виникла їхня назва — мов малі діти, вони вперто не бажали розлучатися з материнською планетою. І що характерно — в космічних оранжереях, що перебували в межах їхньої рідної системи, такі рослини почувалися чудово. Та варто було віддалити їх на сотню-другу астрономічних одиниць (не кажучи вже про світлові роки), як вони без жодних об’єктивних на те причин починали в’янути. З цього приводу деякі науковці впадали в містику й пропонували фантастичні теорії про якийсь особливий емпатичний зв’язок інфантів з рідною біосферою…