Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 80)

— Що?

— Нічого в нас не вийде, любий.

— Про що ти?

— Про наш шлюб.

Філіп підтягнувся до подушки і спантеличено запитав:

— Як! Ти вже знаєш?

— Знаю, давно знаю. Але досі боялася глянути правді в очі.

— Стривай-но, — сказав Філіп, нараз уторопавши, що вони розмовляють про різні речі. — Я тебе не розумію.

— А що тут розуміти? Просто ми не створені одно для одного, Філіпе. Більш того, ми несумісні.

— Несумісні, кажеш? А мені здавалося, що навпаки — у нас багато спільного.

— Атож, надто багато. І саме тому ми несумісні. Між нами немає справжнього кохання, є тільки шалена пристрасть. Ми здатні кохатися вдень і вночі, але ніколи не станемо друзями, соратниками, однодумцями. Від самого початку кожен з нас прагнув підкорити іншого своїй волі — ти виявився сильнішим і переміг. Я не можу, не хочу миритися з цим.

— Отже, та даєш мені відставку?

Це невинне запитання викликало геть несподівану реакцію. Марґарита уткнулася лицем у подушку й гірко заплакала. Філіп підвівся, спираючись на лікоть, і торкнувся до її плеча.

— Що з тобою, кохана?… Годі ревіти… От чорт! — Він схлипнув: Марґаритин плач був дуже заразливий. — Хоч би скажи, чому плачеш — може, поплачемо разом.

— Н-не м-можу… Н-не м-можу…

— Що ти не можеш?

— Дати тобі відставку не можу. Я… я хочу тебе, хочу завжди бути з тобою… Ця якась мана. Я ж не люблю тебе, я… я… я… О-о, як я тебе ненавиджу!!!

Марґарита підхопилася, перекинула Філіп навзнак і сіла на нього верхи, стиснувши колінами його боки.

— Прошу тебе, благаю, відмовся від мене. Будь великодушним, любий… Будь безжальним, непохитним, не одружуйся зі мною. Навіть якщо я навколішки проситиму — не погоджуйся, не губи мене, дай мені жити по-людському… Ну! Ну! Ну! — і в нестямі вона заповзялася хльостати його по щоках.

У відповідь Філіп дав їй сильного ляпаса і різко відштовхнув її від себе. Впавши на ліжко, Марґарита миттю вгамувалася і, згорнувшись калачиком, тихенько захникала.

— Я буду великодушним, безжальним і непохитним, — оголосив він. — Я не дозволю тобі губити своє життя. Ти вільна.

Марґарита перестала хникати й недовірливо поглянула на нього.

— Правда?

— Клянуся хвостом Вельзевула, як каже Ернан. Тепер уже ніщо не примусить мене одружитися з тобою.

— Ти справді відмовляєшся від мене? — з боязкою надією і чималою часткою гіркоти в голосі перепитала вона.

— Навідсіч. З тобою я матиму багато клопоту: інші чоловіки не подарують мені твоєї вірності, вони вважатимуть мене нахабним еґоїстом і деспотом, що одноосібно привласнив такий безцінний скарб. Адже ніхто в здоровому глузді не повірить, що ти не зраджуєш мене з власної волі. Про мене розповідатимуть жахливі історії, буцімто я регулярно катую тебе, змушуючи до подружньої вірності. Поступово навколо тебе виникне ореол мучениці… Що таке? Знову плачеш?

— Це я від радості, любий… І трохи — від смутку. Коли ти поїдеш, мені дуже бракуватиме тебе. А ти? Бодай зрідка згадуватимеш мене?

— Ох, любонько, — сонно пробурмотів Філіп. — Я ніколи не забуду тебе. Твоє тіло таке досконале, ти така палка, така ніжна, така чарівна…

— А як же ґалльська корона? — хопилася Марґарита. — Ми ж з тобою… Певніше, ти… Невже ти відмовишся від своїх претензій? Не вірю. Не можу повірити. Ти напевно щось затіваєш — але що?

Філіп не відповів. Втома нарешті здолала його, і він заснув мертвим сном. Марґарита ніжно торкнулася губами до його лоба, потім тихенько вибралася з ліжка і неквапно вдяглася. Видобувши зі свічника запалену свічку, вона востаннє поглянула на сплячого Філіпа — і саме тієї миті його обличчя осяяла щаслива й безтурботна усмішка.

„Цікаво, що йому сниться?“ — думала Марґарита, простуючи до дверей. — „Чи хто?… Може, Бланка?… А втім, це не важливо. Між нами все скінчено. Назавжди. Безповоротно… Так!“ — переконувала вона себе. — „Безповоротно! Він мій злий ґеній. Я не можу кохати його… Дякую тобі, Господи, що ти звільнив мене від цього чудовиська. І нехай тепер йому сниться хто завгодно — та тільки не я…“

А Філіпу снилися Періґор, Руерґ та Ґотія. У цьому віщому сні вони уявлялись йому трьома сходинками на підвищення перед вівтарем у соборі Святого Павла в Тулузі, де за давньою традицією відбувається коронація королів Ґаллії. І бачив він усипану коштовними каменями золоту корону королівства Ґалльського, яку покладає на його чоло Марк де Філіпо, архієпископ Тулузький, вінчаючи свого єдинокровного брата на царство в одній з наймогутніших європейських держав…

Розділ XXXIX

Двері тихо прочинилися, і до спальні, освітленої двома недопалками свічок, увійшла струнка рудоволоса дівчина в сукні з темно-коричневого оксамиту, оперезаній довкола талії широким, шитим срібними нитками поясом.

Вона роззирнулася і скрушно похитала головою. У кімнаті панував цілковитий безлад, на підлозі було розкидано вбрання, а його власник, юнак років двадцяти зі скуйовдженим русявим волоссям, лежав у розібраному ліжку, увіткнувшись лицем у подушку. Він навіть не ворухнувся, коли відчинялися й зачинялися двері, мабуть, не розчувши їхнього тихого скрипіння.

— Ти ще не спиш, Рікарде? — пошепки спитала дівчина.

Юнак повернув голову і втупився в неї тьмяним поглядом. Темні кола під очима — чи то від недосипання, а чи від частих пиятик, — робили його схожим на єнота.

— Привіт, Геленко, — силувано посміхнувся він. — Що ти тут робиш серед ночі?

— Оце прийшла подивитись, як ти живеш.

— Ну і як?

— Бачу, що так собі, поганенько. — Гелена вмостилася на краю ліжка й докірливо похитала головою. — І сам розклеївся, і слуг своїх геть розпустив. Я, до речі, не зустріла жодного. Де вони?

— Хтозна, — недбало знизав плечима Рікард. — А власне, мені начхати.

Гелена взяла його за руку і співчутливо глянула йому в очі.

— Ну, хіба можна так, братику? — лагідно мовила вона. — Ходиш, мов неприкаяний, поводишся, як несповна розуму. На тебе вже починають косо дивитися.

— Нехай собі дивляться, щоб їх усіх покорчило. А мені байдужісінько.

— Подумай тоді про нашу родину. Ти ж плямуєш її репутацію. Мало того, що загрузнув у боргах, так іще даєш поживу для різних пліток… До речі, ти розмовляв з батьком?

— Коли?

— Так, зрозуміло. Отже, він не захотів навіть побачитися з тобою перед від’їздом. Про маму я вже й не кажу, вона…

Рікард миттю схопився, сів у ліжку й розгублено закліпав очима.

— Вони що, поїхали?

— Так, — кивнула Гелена. — В Калагору.

— Коли?

— Сьогодні вранці. Вирішили не залишатися на свята. Забрали обох сестричок і поїхали.

— Але чому?

— А ти не здогадуєшся?

— Невже через мене?

— Через кого ж іще! Зрозумій нарешті, що їм соромно за тебе, за твою поведінку. Мама дуже зла, а батько… Е, що й казати! Ти завжди був його улюбленцем, він так пишався тобою, а тепер… Тепер йому так соромно за тебе!

— Ну, то нехай відречеться від мене, коли йому соромно. Нехай позбавить мене спадку — тоді й за моїми боргами може не платити.

— Що ти таке верзеш?! — у відчаї вигукнула Гелена. — Та ти просто здурів! Схаменися, братику!

Якась мить Рікард нерозуміюче дивився на сестру, потім рвучко притягнув її до себе й увіткнувся лицем у її плече.

— Пробач, Геленко, я сам не знаю, що кажу… Це безумство! Я з’їхав з глузду, я божевільний…

Гелена ніжно терлася щокою об його волосся. Її вродливе обличчя розплилося в ґримаса якоїсь болісної насолоди, а очі млосно блищали.

„От дурна!“ — думала вона про Марґариту. — „Як можна було проміняти його на Красунчика… Так їй і треба!“

— Рікарде, — за хвилю озвалася Гелена. — Не знаю, чи до добра це, але годину тому сталася подія, що має трохи втішити тебе.

Рікард відсторонився. В його очах зблиснув вогник надії.