Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 43)

У приступі жорстоких докорів сумління Філіп і Амеліна вирішили, що надалі вони любитимуть одно одного лише як брат та сестра, і поспішили повідомити цю втішну звістку Симонові. Ґастон д’Альбре скептично поставився до їхнього квапливого рішення, правда, не заперечував, що ця обітниця братсько-сестринської любові має непоганий шанс протриматися принаймні до закінчення памплонських свят — хоча б тому, що Амеліна, у зв’язку з її станом, залишається в Тарасконі.

Разом з Амеліною мусили лишитися й інші ґасконські і каталонські дами, оскільки в герцоґа та Філіпа жінок не було, а Ґастонова дружина також чекала дитину, і отже, нікому було очолити жіночу частину делеґації. Так постановила терміново скликана сімейна рада, більшість на якій належала молоді. Філіпові кузени різного ступеню кревності з рідкісною одностайністю вхопилися за можливість позбутися своїх дружин, щоб досхочу порозважатися при відомому своїми знадами наварському дворі.

Таке безсердечне з боку чоловіків рішення, що невимовно засмутило всіх жінок, згодом обернулося великою удачею, мало не даром Провидіння, позаяк на шляху до Памплони поїзд ґасконців зазнав нападу…

Розділ XX

Філіп залишив Ортез у доброму гуморі. Йому сподобалося це чудове, добре укріплене містечко неподалік Олорона — однієї з приток ріки Адур; йому подобався весь Беарн, цей мальовничий куточок землі. Ознайомившись на місці зі станом справ у князівстві, він із задоволенням переконався, що все тут гаразд, народ на життя не нарікає, а місцеві посадовці здебільшого сумлінно виконують свої обов’язки. Певна річ, не обійшлося без виявлення фактів дрібного хабарництва й інших зловживань владою, та загалом Філіп був радий, що йому не довелося вдаватися до надто суворих покарань.

Численний загін з трьох почтів — герцоґа, Філіпа та Ґастона д’Альбре, що отримав окреме запрошення від наварського короля, — без поспіху прямував на південний захід, уже безпосередньо до Памплони. Сонце наближалося до зеніту, спека ставала дедалі нестерпнішою, і Філіп, знемагаючи від неї, з жалем згадував приємну прохолоду Ортеза. Деяку втіху давало йому споглядання велетенської залізної башти, прикрашеної шовком та оксамитом і увінчаної жмутком різнобарвного павиного пір’я, яку ледве втримував на собі могутній кінь, також весь у залізі.

„Чорти б забрали цього вискочку,“ — добродушно всміхнувся Філіп.

Цією баштою був ніхто інший як Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський, конетабль Аквітанії, Беарну та Каталонії, верховний адмірал ґасконського й балеарського флоту. Він довго стримувався, та врешті не стерпів і, напрочуд вдало вибравши день, звелів зброєносцям надягти на нього важкі турнірні лати, з якими, за його ж власними словами, він хотів зростися. Така ж доля спіткала й Байярда — молодого, перспективного жеребця, що його Шатоф’єр вирішив перевірити на витривалість.

Коли вранці Ернан з’явився перед своїми друзями, з ніг до голови закутий у залізо, йому довелося вислухати чимало дошкульних кпинів від Філіпа та Ґастона, а потім з нього почало кепкувати сонце — і робило це ще безжальніше, ніж до того друзі. Проте цей упертюх ніяк не бажав визнати своєї помилки і продовжував їхати в латах, піддаючи себе та бідолашного коня жахливим тортурам. У думках він, звісно, проклинав себе за дрімучу дурість, не викоренену й трьома роками хрестового походу, але гордість не дозволяла йому звернутися до Філіпа з проханням улаштувати привал, щоб він міг поскидати з себе і з коня все залізо.

Філіп подолав у собі спокусу, знов під’їхати до Ернана і ще трохи позловтішатися з його нещастя, а натомість приострожив коня й наздогнав Ґабріеля, що їхав попереду, над чимось замислившись.

— Яка з беарнських панночок заполонила твої думки? — запитав він у свого першого дворянина.

Ґабріель перевів на нього замріяний погляд.

— Це не панночка, монсеньйоре.

— А хто?

— Пан Лукрецій Кар та його поема.

— Атож, — кивнув Філіп, пригадавши, що вчора увечері мигцем бачив цю книгу в Ґабріеля. — „Про природу речей“.

— То ви читали її? — пожвавішав юнак, наперед смакуючи цікаве обговорення.

— Років десять тому. За текстом цієї поеми падре Антоніо навчав мене класичної латини. Я навіть дещо пам’ятаю з неї: „Quod petiere premunt arcte, facintque dolorem corporis…“[26] Гм, далі забув.

— У вас дуже вибіркова пам’ять, монсеньйоре, — саркастично зауважив Ґабріель.

— У якому розумінні? — запитав Філіп, шаріючись.

— Відповідно до ваших безпосередніх інтересів. Якщо це все, що запам’яталося вам з цього філософського твору, то…

— Це вже занадто, Ґабріелю! — розсердився Філіп. — За кого ти мене маєш?

— За того, хто ви є, — відповів той, нітрохи не злякавшись Філіпового гніву. — Я в жоднім разі не звинувачую вас в обмеженості, монсеньйоре, але слід визнати, що ваша цікавість до жінок надмірна. Навіть у поході стерпіти не можете, згадайте-но Байону. Та й учора…

„Розпочалося!“ — скрушно констатував Філіп. — „І надала ж мені нечиста згадати саме про „любих в обіймах“ у присутності цього поборника доброчесності.“

— Захоплення жінками, — урвав він Ґабріеля, — ніколи не буває надмірним. Так само, як не буває забагато жінок. Скільки б їх не було, їх завжди замало.

— А якби моя сестра була жива? Ви б і тоді так вважали?

Філіп спохмурнів, очі його звузилися.

— Ґабріелю! — жорстко мовив він. — Не смій згадувати за таких обставин ім’я Луїзи, вкотре тебе прошу!

— Що за грізний тон, Філіпе? — пролунав позаду могутній баритон.

Філіп озирнувся й побачив Ернана, що наздоганяв їх, тримаючи в руці шолома з розтріпаним плюмажем. Його волосся злиплося від поту і стирчало в усі боки чудернацькими пасмами, обличчя від спеки та задухи змарніло і вкрилося зморшками, тож зараз він виглядав не на тридцять, як звичайно, а на всі тридцять п’ять років.

— З якого приводу ти так дорікаєш кузенові? — запитав Ернан, порівнявшись з ними.

— Наш любий Ґабріель припустився помилки, цитуючи превелебного Фому Аквінського, — збрехав Філіп, не бажаючи давати Шатоф’єрові нагоди висловити свою думку щодо порушеного Ґабріелем питання.

— Та це ж дрібниці! — недбало сказав Ернан. — Не картай його. Я, приміром, взагалі не маю ні найменшого уявлення про цього святого отця, і нічого, живу якось. Ще й вважаюсь монахом.

— Теж мені, монах! — іронічно промовив Філіп, змірявши друга з голови до ніг (вірніше до коня) насмішкуватим поглядом. — Звільнив би принаймні Байярда від цих лат. Він же не винен у дурості хазяїна, а страждає від неї.

— До речі, кузене, — озвався Ґабріель. — Ти знаєш, що сказав про тебе пан герцоґ?

— Ні, — збентежено відповів Ернан, глянувши на герцоґа, що разом з провідником їхав на чолі загону. В загальних рисах він уявляв, щó міг сказати з приводу його обладунку Філіпів батько.

— Так от, — провадив Ґабріель. — Побачивши тебе зранку в цьому залізі, пан герцоґ сказав: „Добре, що сьогодні на нашому шляху не трапиться жодної глибокої річки. Мало який міст витримає теперішню вагу пана де Шатоф’єра.“ — Юнак розсміявся. — І це не перебільшення.

— Гаразд, — зітхнув Ернан. — Умовили нарешті. Коли буде привал, скину лати. Все поскидаю, раз вам це так не до вподоби.

— Нам, власне, однаково, — сказав Філіп. — Ми ж за тебе вболіваємо. Для всього має бути свій час і своє місце. Такі важкі лати вельми доречні на турнірі, але не під час походу, коли кожен фунт зайвої ваги наприкінці дня перетворюється на пуд.

— Так я ж і одягнув їх саме задля турніру, — заперечив Шатоф’єр. — Мені треба призвичаїтися до нового обладунку, перевірити, чи все з ним гаразд, щоб у разі потреби вчасно виправити недоліки. Та й Байярд має звикнути до своєї збруї. — Він поплескав долонею в рукавиці по вкритій залізом шиї коня; пролунав дзенькіт металу об метал. — Між іншим, Філіпе, тобі також варто потренуватися перед турніром.

— За твоїм рецептом? Ні, красно дякую! Я не хочу спектися живцем ще до прибуття в Навару.

Ернан осудливо похитав головою:

— Далебі, не можу збагнути, як це ти, з твоїм зневажливим ставленням до лицарства взагалі й до лицарського обладунку зокрема, примудрявся часто вигравати турніри в Кастилії. Певна річ, ти дуже спритний і, незважаючи на свою тендітну статуру, сильний та міцний, мов дубок; але ж, окрім усього цього, лицарське мистецтво вимагає досвіду, який приходить завдяки постійним та наполегливим тренуванням. А про які тренування може йти мова в твоєму випадку, коли за всеньке літо я жодного разу не бачив тебе в турнірних латах.

— Брак досвіду я компенсую ентузіазмом, — відповів Філіп. Він хотів був додати, що на турнірах у Кастилії цей ентузіазм підігрівала Бланчина присутність у ложі королеви любові та краси, проте останньої миті вирішив утриматися. — А ще самолюбством. Я дуже не люблю програвати.

— А в Наварі тобі взагалі не можна програвати, — зауважив Ернан. — Це ж зовсім не годиться, щоб на турнірі, влаштованому на честь твоєї майбутньої дружини, переміг хтось інший.

— Твоя правда, — погодився Філіп. — Це було б не дуже гарно. Тому я розраховую на тебе: якщо я схиблю, ти мене підстрахуєш і сам здобудеш перемогу. Головне, щоб турнір не виграв хтось сторонній. — Він зітхнув. — Шкода, звісно, що не склалося так, як хотів дон Александр. Зараз я б їхав не свататись до Марґарити, а одружуватися з нею, і як наречений мав би повне моральне право відмовитися від участі в турнірі. Цей клятий замах на короля трапився так невчасно!