Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 37)
— Ну, припустімо, на питання „куди“ відповідь більш-менш зрозуміла, — зауважила Інна. — Ми
— Поставити крапку, — з гіркою усмішкою повторив я й обвів поглядом околиці замку. — А чи не краще було б, якби за це взявся хтось інший? Скажімо, той самий
— Не кажи так! — Інна підійшла до мене і схилила голову до мого плеча. — Ми ж не винні, що опинилися тут у момент розв’язки.
Я погладив її потемніле від пилу волосся.
— Не намагайся обманути себе й мене. Однаково нічого не вийде: ми з тобою чудово розуміємо, що їм потрібні саме ми, хоча не й знаємо навіщо.
Інна підвела голову й зазирнула мені в очі:
— Я б не стверджувала це так категорично. Певна річ, не можна вважати простим збігом обставин, що після зустрічі з Чорним Емісаром нас двічі намагалися вбити одні й ті самі люди. Але якщо в першому випадку напасти на нечисленний загін на лісовій дорозі було цілком лоґічним учинком, то для атаки на добре укріплений замок з потужним гарнізоном потрібні дуже вагомі підстави. І я гадаю, що Женес вирішив одним ударом убити двох зайців. Я звісно, високої думки про себе, та все ж не вважаю себе центром всесвіту. Отже: а) Женесові потрібні були ми; б) окрім нас, йому потрібен цей замок; в) замок чи те, що є в замку, для нього було таким важливим, що він поставив на кін усе, включаючи власне життя, — Інна замовкла і подивилася на накрите моїм плащем тіло де Каердена. — Тут йому не місце, — сказала вона. — Треба віднести його вниз.
Я погодився з дружиною, а позаяк на сторожовій вежі нікого, крім нас, не було, ми вирішили спуститися у двір по допомогу. І перший, кого зустріли там, був Штепан з двома своїми людьми.
— Оце так-так, панове, — звернувся він до нас. — А я гадав, що в цьому житті мене вже ніщо не здивує. Але щоб протягом одного дня спершу пообідати з Чорним Емісаром, потім зустрітися з лісовими розбійниками, якими керував злий чаклун, пережити штурм замку і нарешті стати свідком маґічного поєдинку, що скінчився безумством сил природи… — він розгублено похитав головою. — Та що й казати! Якщо це все відбувається через вас, то дозвольте мені й надалі бути поруч. Допомагаючи вам, я здійсню безліч богоугодних вчинків і завчасно забезпечу собі тепленьку місцину в раю.
— Ну от! — сумно промовив я. — Ви вже іронізуєте. Ще кілька хвилин тому я б не оцінив вашого чорного гумору і взяв би ваші слова надто близько до серця, але зараз… Зараз можу сказати лише одне: схоже, це тільки початок. Далі може бути ще цікавіше.
— Тоді вирішено, — твердо заявив Штепан. — Я лишаюся з вами. Якщо, звичайно, ви не заперечуєте.
— Що ви, бароне, жодних заперечень, — відповів я. — Та як же ваша служба королю Ґуннару?
— Вона ще не почалася, монсеньйоре. Зараз я вільний і вважатиму за честь запропонувати вам свою шпагу.
— Ми її приймаємо, пане Сіміч, — сказала Інна і кволо посміхнулася. — А то й справді: що ж це за ґраф та ґрафиня без почту.
Я вже хотів звернутися до Штепана з проханням допомогти нам перенести загиблого інквізитора, коли побачив, як до замку повертається герцоґ. Ми поквапились йому назустріч і розповіли про смерть де Каердена.
Ґарен де Бресі вислухав нас спокійно, але в глибині його зелених очей ховався гострий біль. Він попросив усіх лишатися внизу, а сам піднявся на вежу і за хвилину повернувся, несучи тіло інквізитора.
— Сьогодні Рівал урятував багато життів, — скорботно промовив він. — Я поховаю його в Хасседоті, разом з Сіґурдом та Ґійомом. Хай це буде їм пам’яттю і спокутою гріхів мого роду.
Ми мовчки пройшли слідом за ним до невеличкої церкви поблизу найдревнішої на вигляд південної башти. Герцоґ поклав де Каердена біля вівтаря, де вже лежали тіла обох його синів. Ми з Інною зауважили, що вхід до церкви охороняли двоє вартових з мечами наголо, а ще двоє стояли всередині, обабіч вівтаря. Мечі в усіх чотирьох були срібні, а на шиї у кожного висіли „ланцюги сили“. Це були охоронні амулети, що до певної міри нейтралізували вплив маґії на власників; однак, разом з такою корисною для простої людини властивістю, вони негативно впливали на нервову систему, тому до їхньої допомоги вдавалися лише за виняткових обставин. Напад Женеса на замок якраз і був надзвичайною ситуацією; але те, що герцоґові воїни не познімали „ланцюгів сили“ відразу після розгрому противника, був лихий знак.
Коли ми разом вийшли з церкви, герцоґ промовив:
— Мені потрібно близько години, аби владнати деякі невідкладні справи, потім я буду весь до ваших послуг. Перед боєм Рівал сказав, що в разі його смерті я можу покластися на вас. — І, випереджаючи наше запитання про „ланцюги сили“, додав: — Ті застережні заходи, можливо, зайві, та береженого Бог береже. Ми досі не знайшли Женеса — а я не вгамуюся, доки на власні очі не побачу його трупа…
Прислуга в замку знала свою справу. Поки ми з Інною були в ванній, змиваючи з себе свіжий бруд, у вітальні для нас накрили стіл. Після всіх сьогоднішніх пригод ми обоє вмирали з голоду і взялися до вечері з дуже гарним апетитом, якого не змогли відбити навіть спогади про пережиті страхіття.
Герцоґ прийшов, коли ми вже закінчували трапезу. Він мовчки обвів кімнату похмурим поглядом, відтак виразно подивився на слуг. Ті зрозуміли його без слів і квапливо вийшли з покоїв. Тоді герцоґ важко опустився на вільний стілець, налив собі повного келиха вина і одним духом вихилив його.
— Перепрошую за безцеремонність, панове, — сказав він. — У мене просто не витримують нерви. Після смерті батька лише постійна присутність Рівала давала відчуття певності й безпеки. А тепер він мертвий, і я не соромлюся визнати, що відчуваю себе безпорадною дитиною. Женес де Фарамон, цей виродок, переслідував нашу сім’ю майже тисячу років, і на мою долю випала найстрашніша частина його помсти.
Ґарен де Бресі замовк і знову налив собі вина. Цього разу він пив повільно, маленькими ковтками, і якось розгублено дивився на Інну. Мовчання все затягувалося. Нарешті ми збагнули, що він ніяк не може зібратися з думками і гарячково шукає зачіпку для продовження розмови.
— Пане герцоґ, — прийшла на допомогу Інна. — Давайте про все по порядку. Почнімо з того, коли ваш рід уперше зіткнувся з Женесом.
Герцоґ полегшено зітхнув і з вдячністю подивився на неї.
— Це дуже давня історія, — заговорив він. — Мабуть, варто почати з того, що по чоловічій лінії мій рід походить з Основи, і коріння його на півночі Франції. Ще з часів Людовіка Лисого мої предки володіли землями як у Нормандії, так і в Бретані. Бувши васалами обох герцоґів і перебуваючи з ними у віддалених родинних зв’язках, вони брали участь у багатьох їхніх військових авантюрах, найграндіознішою з яких був похід Вільгельма Нормандського в Англію…
З подальшої розповіді герцоґа ми дізналися, що його далекий предок Бодуен де Бресі з ентузіазмом відгукнувся на заклик Вільгельма, негайно спорядив корабель і разом зі своїми вояками відплив із Шербура до Гавра, де планував приєднатися до нормандського війська. Однак доля вирішила інакше, і несподіваний шторм відніс судно далеко в море. Буря не стихала цілий день і всю ніч, а вранці, коли море заспокоїлося, Бодуен де Бресі та його люди побачили за кілька миль на північ берегову смугу.
Позаяк шторм гнав корабель на північний схід, Бодуен вирішив, що це південне узбережжя Девону чи навіть Корнуолу. Однак то було на так. За іронією долі, корабель Бодуена потрапив у міжпросторовий тунель, таємно прокладений темними силами для останньої спроби Прориву на Землю насамкінець Нічийного Сторіччя. Завдяки цій випадковості, інквізитори вчасно виявили тунель і зруйнували його, відвернувши загрозу Прориву.
А Бодуен де Бресі та сотня його людей, опинившись у чужому світі, незабаром переконалися, що про повернення додому годі й мріяти. Втім, більшості з них гріх було нарікати на нещасливу долю. Вони потрапили на Аґріс якраз у той час, коли християнський король Ліону намагався поширити свою владу на прилеглі до його держави території, що перебували під контролем могутнього союзу язичницьких племен. У кожному з них формально урядувала рада старійшин, однак фактичним лідером і одноосібним правителем був старший жрець. Слово жерця було законом для всіх членів племені, він міг скасувати будь-яке рішення ради старійшин та громадського віча, ухваливши на противагу йому своє. А всі общинні й племінні жреці, в свою чергу, беззаперечно підкорялися верховному жерцеві — Заклинателю Стихій, непримиренному ворогові християнства та інших позитивних реліґій.
Швидко зорієнтувавшись у ситуації і зрозумівши, що вороття немає, Бодуен де Бресі запропонував королю свої послуги у війні з язичниками. Його загонові сприяв успіх, і за неповні чотири місяці нормандці власними силами захопили всі південно-східні території язичників. Тепер у володінні Бодуена де Бресі було в десятки разів більше землі, аніж на Основі.