Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 2)
Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом.
— Не дуже чемно, — зауважив той. — Та й без посуду негігієнічно.
— Даруй, — розгублено промимрив я і потягнувся за тарілкою.
Та було вже пізно — він заходився їсти просто з підлоги.
А у мене враз пропав апетит. Я сидів, сумно дивлячись на кота, і без видимого успіху намагався зібрати докупи думки, що безладно кружляли в моїй голові. Зрештою, я спромігся, мабуть, на найбезглуздіше за цих обставин запитання:
— Отже, ти хочеш переконати мене, що вмієш говорити?
Кіт на хвильку облишив вечерю.
— Аж ніяк, — спокійно відповів він. — Я ні в чому не збираюся переконувати. У тебе є своя голова на плечах, отож сам вирішуй, чи справді я розмовляю, чи це тобі тільки вчувається. — І він знову вгризся зубами в сосиску.
Поки кіт їв, я гарячково шукав розумне пояснення того, що відбувалося на моїх очах. Усі міркування зводилися до чотирьох можливих варіантів:
1) гіпноз або черевомовлення;
2) галюцинації, спричинені валіумом;
3) мамо, я збожеволів!
4) кіт говорить насправді.
Перше припущення я відкинув одразу, оскільки, крім мене, єдиною живою істотою в квартирі був кіт. А що він використовував для спілкування зі мною, — артикуляційний апарат, черево чи гіпноз, — неістотно. Головне, кіт розмовляв.
Що ж до пункту другого, то валіум лише умовно належить до наркотичних препаратів. Він не є психодиліком, а отже, не здатен навіть у надмірних дозах викликати стійкі й реалістичні галюцинації. До того ж, я випив тільки одну таблетку — цілком безпечну терапевтичну дозу. Якщо це галюцинації, то валіум до них непричетний. Такий висновок відсилав мене прямісінько до пункту третього.
З божевіллям було трохи складніше, та, зрештою, і від цього припущення довелося відмовитись. Якби я насправді з’їхав з глузду, і балачки кота (а може, й він сам) виявилися б породженням моєї хворобливої уяви, то я б ніскілечки не сумнівався в його реальності. А я сумнівався — причому так глибоко, що навіть запідозрив у себе психоз.
Отож, залишалася одна-єдина можливість: кіт
На той час, як кіт завершив трапезу, я вже остаточно утвердився в цій думці і встиг опанувати себе.
„Слухай-но, Владиславе, — звернувся я до самого себе. — Кіт, який уміє розмовляти — це, звісно, неабияка дивовижа. Але хто сказав, що це неможливо? Кому-кому, а тобі не годиться заперечувати наявний факт лише на тій підставі, що він суперечить повсякденному досвідові“.
„Що правда, то правда, — погодився я з собою. — Геть стереотипи і зашкарубле мислення! Аргументи на зразок: „цього не може бути, бо цього
— Знаєш, друже, — звернувся до кота. — Я оце добряче подумав і…
— І що?
— Я певен, що з головою в мене все гаразд. Отже, ти справді розмовляєш.
— Сміливе зізнання, — промовив кіт. У його голосі почулися пустотливі нотки. — Ти, виявляється, значно розумніший, ніж можна було судити з першого враження. До тебе лише Інна прийняла мене таким, який я є насправді, і не шукала всіляких дурних пояснень моєму вмінню говорити.
— Інна, це хто? — запитав я.
— Моя теперішня пані, — пояснив кіт. — А мене звати Леопольд.
— Дуже мило, — сказав я. — Радий з тобою познайомитись. То ти вже наївся?
— Так, дякую.
— Більше нічого не хочеш?
— Ну, якщо є молоко…
— Чого нема, того нема, — безпорадно розвів я руками.
Кіт недбало махнув передньою лапою:
— Пусте, обійдуся. Я й сосисками ситий. На сьогодні досить.
— В такому разі, — сказав я, підводячись, — нам тут робити нічого.
— Атож, — погодився Леопольд.
Ми повернулися до кімнати. Я відразу ліг на канапу і в блаженній напівдрімоті спостерігав за котом, що влаштовувався у кріслі навпроти мене. Нарешті він згорнувся в клубочок і заговорив:
— Ви, люди, страшенні сноби. Вважаєте себе єдиними розумними істотами на світі і навіть не припускаєте, що інші тварини, коти, скажімо, теж розмовляють між собою! Що за бажання вони здатні навчитися говорити по-людському.
— Чому це не припускаємо? — несміливо промовив я. — Іноді припускаємо. Ось, наприклад, папуги…
— Авжеж! — обурено перебив мене Леопольд. — Та кого ті папуги з їхнім мишачим мозком можуть здивувати! Вони ж лише повторюють почуте, не замислюючись над тим, що кажуть. А варто лишень заговорити коту, то люди поводяться так, немов диявола уздріли… Не всі, звісно, — визнав він, — але більшість.
— Їх можна зрозуміти, — відказав я мляво. — Адже далеко не на кожнім кроці людям трапляються такі, без перебільшення, видатні коти.
— Однак, — правив своєї Леопольд, — це не підстава, щоб спрямовувати машину в найближчий стовп.
Останні слова змусили мене підхопитися.
— То це через тебе?! — вражено вигукнув я.
Леопольд теж підвівся, вигнувся дугою й засичав.
— Вони самі винні, — пояснив він несподівано лагідним тоном. — Навіщо було мене викрадати.
Я трохи розслабився і знову приліг.
— То вони тебе викрали?
— Атож. Невже ти міг подумати, що такі гидкі пики мали на мене якесь право? — Леопольд розлігся у кріслі. Ліве око він заплющив, а правим незмигно втупився у мене. — Щастя, що перед тим вони кинули мене на заднє сидіння.
— Тобі й справді пощастило, — сказав я, пильніше пригледівшись до кота. — Жодної подряпини.
— Ми, коти, взагалі, дуже живучі, — самовдоволено мовив Леопольд. — А я особливо.
— І як це сталося? — поцікавився я.
— Повір, я цього не хотів. Зазвичай я не розмовляю з незнайомими, мій колишній пан неодноразово попереджав, що це може зле скінчитися. Я б і до тебе не заговорив, якби ти здогадався нагодувати мене.
Я полегшено зітхнув:
— Добре, що не здогадався.
Леопольд розплющив ліве око й здивовано блимнув обома очима.
— Це ж чому?
— Бо тоді б я не дізнався, що ти розмовляєш, — від цієї думки я здригнувся. — Уяви лишень: я пройшов би повз таке надзвичайне, цікаве, захопливе і, зрештою, неймовірне явище. Кіт, що розмовляє, — це сила! Я вважаю нашу зустріч другою найвизначнішою подією в моєму житті.
— Мр-р, — обізвався Леопольд; це він так хмикав. — А яка була перша?
— Моє народження, певна річ.
— Авжеж, звісно, — погодився кіт. — Бачу, ти людина широких поглядів, не те що ті типи в авто. Я відразу збагнув, що вони люди вкрай обмежені і з ними куті не звариш. Слово честі, я збирався тримати язика за зубами і чкурнути за першої-ліпшої нагоди, пошивши їх у дурні. Та коли вони завели мову про те, за скільки мене можна продати, я просто не міг змовчати і висловив рішучий протест. Мабуть, усе-таки перегнув палку і наговорив цим ворюгам зайвого…
— Не ворюгам, а крадіям, Леопольде, — поправив я.
— Гаразд, гаразд, крадіям. Хоча, як на мене, невелика різниця. Інна теж прискіпується до кожної моєї обмовки, а у самої знай прохоплюються польські слівця. Правду кажучи, мені вже набридли всі ці зауваження.
— Ну, добре, більше не буду, — сказав я. — Повернімося до твоїх викрадачів. Отже, ти висловив їм рішучий протест. Що було далі?
— Вони ніби подуріли. Той, що сидів поруч з водієм, намагався відчинити дверцята, певно, щоб на ходу вискочити з машини. Йому це не вдалося, щось там заклинило, і тоді цей телепень ухопився за кермо. А пришелепуватий водій, замість загальмувати, ще дужче натиснув на газ. І врізався в стовп… Мені шкода, що так сталося. Справді шкода, — закінчив свою коротку оповідь Леопольд.
— Таке життя, — з зітханням констатував я. Мені зробилося сумно від думки про те, що двоє людей, хай і не найкращих представників роду людського, так жорстоко поплатилися за викрадення кота, хай і незвичайного. Бачачи, що Леопольд теж зажурився, я поспішив утішити його: