Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 13)
— Я віддав їй майже тридцять років життя, — сказав містер Уїмбуш. — Двадцять п’ять років писав і чотири роки — друкував. І ось вона перед вами — уся хроніка, від народження сера Фердінандо Лепіта до смерті мого батька Вільяма Уїмбуша. Це історія Крома більше як за три з половиною століття, написана в Кромі й видрукувана в Кромі на моєму власному верстаті.
— Чи буде нам дозволено прочитати її тепер, коли вона завершена? — спитав Деніс.
Містер Уїмбуш кивнув.
— Звичайно, — сказав він. — І сподіваюся, що вона буде для вас цікавою, — додав він скромно. — Наша бібліотека багата на старовинні рукописи, і, по–моєму, мені пощастило пролити нове світло на походження тризубої виделки.
— А люди? — озвався Гомбо. — Сер Фердінандо та інші — чи були вони цікаві? Чи занотовано в історії родини які–небудь злочини або трагедії?
— Стривайте, — замислено потер підборіддя Г енрі Уїмбуш. — Зараз я можу пригадати лише два самогубства, одну насильницьку смерть, чотири, а може, п’ять розбитих сердець і з півдесятка плям на гербовому щиті — щось там на зразок мезальянсів, зваблень, позашлюбних дітей тощо. Ні, в цілому це спокійна історія, без надзвичайних подій.
— Уїмбуші й Лепіти завжди були респектабельною компанією і не прагнули пригод, — сказала Прісілла з ноткою зневаги в голосі. — А якби мені довелося писати історію своєї родини, то це взагалі була б одна суцільна пляма від початку і до кінця. — Вона весело засміялася й налила собі ще вина в келишок.
— А якби я захотів написати свою історію, — зауважив містер Скоган, — то й починати її було б не варт. За другим коліном ми, Скогани, губимось у млі часу.
— Після обіду, — мовив Генрі Уїмбуш, трохи зачеплений зневажливою реплікою своєї дружини щодо власників Крома, — я прочитаю вам розділ з моєї «Історії», з якого ви взнаєте, що і в Лепітів були свої трагедії та дивні пригоди, хоч і на притаманний їм респектабельний лад.
— Приємно це чути, — сказала Прісілла.
— Що приємно? — спитала Дженні, раптом визирнувши із свого внутрішнього маленького світу, мов зозуля з годинника. Вона вислухала пояснення, всміхнулася, кивнула, прокукукала: — Зрозуміло, — і знову сховалася, ляснувши дверцятами.
Після обіду товариство перейшло до вітальні.
— Так от… — мовив Генрі Уїмбуш, підсовуючи стільця ближче до лампи. Він почепив кругле пенсне в черепаховій оправі і став обережно гортати сторінки своєї ще неповної книги. Нарешті знайшов потрібне місце. — Можна починати? — спитав він. підводячи погляд.
— Починайте, — сказала Прісілла і позіхнула.
Серед уважної тиші містер Уїмбуш відкашлявся й почав читати. «Хлопчик, якому судилося стати четвертим баронетом із дому Лепітів, народився 1740 року. Це була дуже маленька дитина, яка, з’явившись на світ, важила не більше трьох фунтів, але з самого початку була міцною й здоровою. На честь діда по матері, сера Геркулеса Оккема з Бішопс Оккем, хлопчика при хрещенні нарекли Геркулесом. Його мати, подібно до багатьох матерів, вела щоденник, в якому місяць за місяцем занотовувала, як він зростав. Хлопчик почав ходити в десять місяців, а коли йому не було ще й двох років, уже навчився вимовляти багато слів. У три роки він важив лише двадцять чотири фунти, а в шість був не більший на зріст і не важчий, ніж нормальна дворічна дитина. А проте він уже вільно читав та писав і виявляв видатні здібності до музики. Тим часом його мати народила ще двох дітей, хлопчика й дівчинку. Хлопчик помер немовлям від крупу, а дівчинку забрала віспа, коли їй не було ще й п’яти. Геркулес був єдиний із дітей, хто вижив. Своє дванадцяте літо Г еркулес зустрів, усе ще маючи три фути і два дюйми зросту, його голова, дуже красива і благородної форми, була занадто велика як для його тіла, але в усьому іншому він був прекрасно збудований і, як на свій малий зріст, відзначався великою силою та зграбністю. Сподіваючись примусити його підрости, батьки зверталися до найвидатнішнх лікарів того часу. Їхні найрізноманітніші приписи виконувалися точно, але марно. Один рекомендував щедру м'ясну дієту, другий — фізичні вправи; третій сконструював маленьку дибу, на зразок тих, що їх застосовувала свята інквізиція. На ній юного Геркулеса витягували по півгодини вранці й увечері, і при цьому він терпів жахливі муки. Протягом наступних трьох років Геркулес виріс, можливо, ще на два дюйми. Після цього перестав рости остаточно, і на все життя залишився карликом трьох футів і чотирьох дюймів заввишки. Його батько, який покладав на сина великі надії, плануючи для нього військову кар’єру, не менш блискучу, ніж у Мальборо почував себе ошуканим. «Я спородив на світ потвору», — часто говорив він і так ненавидів сина, що хлопчик ледве насмілювався з'являтися перед батькові очі. Через таке розчарування він став відлюдним і лютим. Уникав усякого товариства (кажучи, що йому, батькові lusus naturae (гра природи, потвора) сором з'являтися між нормальних, здорових людей) і почав пиячити наодинці. Це дуже скоро звело його в домовину; за рік перед Геркулесовим повноліттям батька вбив апоплектичний удар. Мати, чия любов до сина глибшала в міру того, як зростала ненависть батька, не набагато пережила чоловіка. Трохи більше ніж через рік вона померла від черевного тифу, об’ївшись устрицями.
Так у двадцять один рік Геркулес став власником великої спадщини, у тім числі маєтку й замку в Кромі. Врода та розум, якими він відзначався в дитинстві, збереглися й у зрілому віці, і, коли б не карликовий зріст, він посів би належне йому місце серед найгарніших та найосвіченіших молодих людей свого часу. Він добре знав грецьких і латинських авторів, а також сучасних йому англійських, французьких та італійських письменників. Мав чудовий музичний слух і непогано грав на скрипці, що її тримав, як віолончель, поставленою на підлогу між ногами. Дуже любив музику клавесина та клавікордів, але мав надто малі руки, щоб грати на цих інструментах. Була в нього маленька флейта із слонової кістки, виготовлена спеціально для нього, на якій він завжди, коли йому бувало сумно, награвав якусь нехитру селянську мелодію або джигу, переконаний у тому, що ця селянська музика краще розвіє його печаль, аніж наймайстерніші творіння композиторів. З ранніх літ він охоче вправлявся в писанні віршів, проте, усвідомлюючи непересічні здібності в цьому жанрі, він не опублікував жодного свого твору. «Мій зріст, — говорив він, — відбивається на моїх віршах; якби публіка і стала їх читати, то не тому, що я поет, а тому, що я карлик». Збереглося кілька рукописів із віршами сера Г еркулеса. Досить одного прикладу, щоб створилося про нього уявлення як про поета.
«Посівши володіння спадщиною, сер Г еркулес одразу взявся до реформ у своєму маєтку. Тому що, хоча він і не соромився своєї потворності, — а як видно з вірша, навіть гадав, що в багатьох відношеннях переважає звичайних людей, — сер Геркулес не хотів мати коло себе чоловіків і жінок нормального зросту. Більше того, розуміючи, що мусить відмовитися від усіх амбіцій, він поклав зовсім покинути великий світ і створити у Кромі, так би мовити, свій власний світ, у якому все повинно бути пропорціональне йому самому. Тому він позвільняв усіх слуг і поступово замінив їх новою челяддю, що мала карликовий зріст. Протягом кількох років він зібрав у себе численну двірню, з-посеред якої ніхто не був вищий за чотири фути, а найменший ледве сягав двох футів і шести дюймів. Батькових собак — сеттерів, мастіфів, хортів і гончаків — він попродавав або роздав як занадто великих та галасливих для його дому і замінив мопсами, королівськими спанієлями та всякими іншими собаками найдрібніших порід. Батькових коней він також продав. Для себе — як для верхової їзди, так і для запрягу, — він мав шість чорних шетландських поні, а також четверо рябих коників ньюфорестської породи.