Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 5)

— Зменшення кількості обертів на хвилину, – пояснив містер Фостер. – Замінник обертається поволіше; а отже, він проходить крізь легені з довшими інтервалами; відповідно ембріон отримує менше кисню. Ніщо так не допомагає втримувати ембріон нижче нормального рівня, ніж брак кисню. – І знову він потер руки.

— А навіщо втримувати ембріон нижче нормального рівня? – здивувався якийсь простодушний студентик.

— Дурню! – перервав свою довгу мовчанку Директор. – Невже ти не второпав, що ембріон епсилона мусить не тільки мати епсилонову спадковість, але й розвиватися в епсилоновому середовищі?

Студентик цього явно не второпав. Він був цілком збенте_ жений.

— Що нижча каста, – сказав містер Фостер, – то менший рівень кисню. – Насамперед це впливає на мозок. Тоді на кістяк. Якщо давати сімдесят відсотків кисню, отримаєте карликів. Якщо менш ніж сімдесят – безоких потвор. Від яких жодної користі, – зробив висновок містер Фостер. – Відповідно (його голос став рішучий і впевнений), якби нам пощастило винайти технологію скорочення періоду дозрівання, оце був би тріумф, оце було б досягнення на благо суспільства! Уявіть, скажімо, коня.

Вони уявили.

Цілком зрілий у шість років; слон – у десять. Тоді як чоловік навіть у тринадцять ще статево не розвинений, а цілком дозріває лише у двадцять. Звідси, звичайно, й береться той плід затриманого розвитку, людський інтелект.

— Але епсилони, – зробив цілком справедливий висновок містер Фостер, – не потребують людського інтелекту.

Не потребують і не отримують. Та хоч розум епсилона дозрівав уже в десять років, його тіло було ще не готове до праці аж до вісімнадцяти. Довгі роки зайвого й намарного визрівання. Якби фізичний розвиток можна було пришвидшити до темпів, скажімо, коров’ячого, яка б це була величезна економія для всього суспільства!

— Величезна! – озвалися хором студенти. Їх усіх заразив ентузіазм містера Фостера.

Він зосередився на технічних деталях; повідомив про аномальну координацію ендокринної системи в чоловіків, що так уповільнює їхній ріст; зробив припущення, що відповідальність за це несе зародкова мутація. Чи можна якось позбутися негативного ефекту цієї мутації? Чи можна кожен окремий ембріон епсилона за допомогою відповідних технологій повернути до нормальної швидкості розвитку собачих або коров’ячих ембріонів? Проблема полягала саме в цьому. І її вже було майже розв’язано.

Скажімо, Пілкінґтонові з Момбаси вже вдалося випродукувати індивідуумів, які в чотири роки сягали статевої зрілості, а в шість з половиною були вже цілком дорослими особами. Науковий тріумф. Але жодної з цього суспільної користі. Шестирічні чоловіки й жінки були занадто нетямущі, щоб виконувати навіть працю епсилонового рівня. І це був процес без жодних нюансів або градацій: або вам узагалі не вдавалося нічого змінити, або ці зміни були незворотні. Ще й далі тривали пошуки компромісу між двадцятирічними і шестирічними дорослими особами. Поки що безуспішні. Містер Фостер зітхнув і похитав головою.

Блукаючи в цих темно-червоних сутінках, вони наблизилися до 170-го метра на 9-му стелажі. Від цього місця й далі 9-й стелаж був закритий, і пляшки продовжували решту своєї мандрівки ніби в тунелі, де вряди-годи траплялися отвори завширшки в два-три метри.

— Теплореґуляція, – пояснив містер Фостер.

Гарячі тунелі чергувалися з прохолодними. Дискомфорт від холоду посилювався інтенсивним рентгенівським випромінюванням. Коли ембріонам наставав час декантуватися, вони вже панічно жахалися холоду. Їм було визначено наперед мешкати в тропіках, працюючи там гірниками, прядильниками ацетатного шовку або сталеварами. Пізніше їхню свідомість призвичаюють схвалювати умови, в яких перебувають їхні тіла.

— Ми програмуємо їх позитивно реагувати на спеку, – завершив містер Фостер. – А наші колеґи нагорі привчать їх полюбити її.

— І в цьому, – додав повчально Директор, – у цьому й полягає таємниця щастя і доброчесності: полюбити те, чим маєш займатися. До цього і зводиться все наше зумовлювання: примусити людей полюбити свою неуникну суспільну долю.

У проміжку між двома тунелями якась медсестра обережно штрикала довгим тоненьким шприцом драглистий вміст сусідньої пляшки. Певний час студенти та їхні ґіди мовчки спостерігали за її діями.

— Вітаю, Леніно, – звернувся до неї містер Фостер, коли вона нарешті витягла шприц і випросталася.

Дівчина здригнулася й поглянула на нього. Було відразу видно, попри уявний вовчак на її обличчі і пурпурові очі, що вона була незвично вродлива.

— Генрі! – Вона сяйнула рум’янком усмішки, виставивши напоказ низку зубів-коралів.

— Гарнюня, гарнюня, – пробурмотів Директор, двічі або тричі легенько її поплескавши, і отримав у відповідь доволі поштиву усмішку.

— І що ти їм даєш? – цього разу вже вельми діловим тоном запитав містер Фостер.

— Та як завжди, ін’єкції від тифу й сонної хвороби.

— Працівникам тропіків починають робити щеплення на 150-му метрі, – пояснив студентам містер Фостер. – Ембріони ще й досі мають зябра. Ми імунізуємо цих рибок від майбутніх людських хвороб. – Тоді він знову обернувся до Леніни: – На даху о четвертій п’ятдесят пополудні, – сказав він, – як звично.

— Гарнюня, – ще раз повторив Директор, після чого, востаннє її поплескавши, рушив далі разом з усіма.

На 10-му стелажі майбутніх працівників хімічної промисловості привчали бути терпимими до свинцю, каустичної соди, дьогтю, хлору. Перша партія з двохсот п’ятдесяти ембріональних бортмеханіків ракетопланів якраз проминала відмітку у тисячу сто метрів на 3-му стелажі. Завдяки спеціальному механізму їхні контейнери постійно оберталися.

— Для вдосконалення їхнього відчуття рівноваги, – пояснив містер Фостер. – Робити зовнішній ремонт ракети прямо в повітрі не так просто. Ми зменшуємо циркуляцію крові, коли вони в нормальному положенні, щоб вони почувалися напівголодними, а тоді подвоюємо потік замінника, коли вони опиняються догори ногами. Вони привчаються асоціювати з цим станом усе приємне;

фактично вони насправді бувають щасливими тільки тоді, коли опиняються головою вниз.

— А тепер, – вів далі містер Фостер, – я хотів би показати вам деякі зразки дуже цікавого програмування для інтелектуалів альфа-плюс. Маємо якраз велику партію на 5-му стелажі. На першому балконі, – гукнув він двом хлопцям, що почали було спускатися в партер. – Вони десь приблизно на 900-му метрі, – пояснив він. – Немає насправді змоги займатися будь-яким корисним інтелектуальним зумовлюванням, аж поки зародки позбудуться хвостів. Ідіть за мною.

Але Директор поглянув на годинник.

— Друга п’ятдесят, – повідомив він. – Боюся, що вже немає часу на інтелектуальні ембріони. Мусимо підніматися до ясел, перш ніж діти прокинуться після пополудневого сну.

Містер Фостер був розчарований.

— Та кинули б хоч одним оком на декантувальну кімнату, – почав благати він.

—  Ну гаразд. – Директор поблажливо всміхнувся. – Тільки одним оком.

РОЗДІЛ 2

Містер Фостер залишився в декантувальній кімнаті. Директор ІЗЦ разом зі студентами зайшов у ліфт, який підняв їх на шостий поверх.

«Дитячі ясла. Новопавловські зумовлювальні кімнати» було написано на дошці оголошень.

Директор відчинив двері. Вони опинилися у великій просторій кімнаті, дуже світлій і сонячній, адже вся її південна стіна являла собою суцільне вікно. З півдесятка нянь, одягнених у регламентовані формені штани й жакети з білого віскозного волокна, і з волоссям, стерильно захованим під білими шапочками, були зайняті тим, що розставляли на підлозі довгими рядами вази з трояндами. Великі вази, щільно заповнені квітами. Тисячі пелюсток, що заклично розкривалися, гладеньких і шовковистих, мов щічки незліченних херувимчиків, але в цьому яскравому світлі вони ставали не тільки рожевими арійськими херувимчиками, але й осяйно китайськими і мексиканськими, а ще й розпашілими від надто завзятого дмухання в небесні сурми, а тоді ще й блідими, як смерть, блідими, мов потойбічна білизна мармуру.

Коли ввійшов Директор ІЗЦ, няні насторожено принишкли.

— Розкладіть книжки, – коротко кинув він.

Няні мовчки виконали його команду. Поміж вазами з трояндами були розкладені книжки – дитячі розгортки, звабливо розкриті на сторінках із кольоровими малюнками звірів, риб або птахів.

— А тепер привезіть дітей.

Няні квапливо вибігли з кімнати і повернулися за хвилину-дві, штовхаючи кожна перед собою якісь височенькі шафки з плетеними дротяними поличками, на яких лежали восьмимісячні немовлята, подібні між собою як дві краплі води (явно з групи Бокановського) і вбрані всі (а вони належали до касти дельт) в одяг захисного кольору – хакі.

— Покладіть їх на підлогу.

Немовлят вивантажили.

— А тепер оберніть їх так, щоб вони бачили квіти і книжки.

Малюки, коли їх обернули, миттєво затихли, а тоді почали повзти до цього нагромадження яскравих кольорів, цих строкатих і звабливих форм на білих сторінках. Раптом після свого короткочасного затемнення з-за хмари вигулькнуло сонце. Троянди спалахнули, немовби охоплені затамованою досі пристрастю; лискучі сторінки книжок набули, здавалося, якогось нового глибинного значення. Немовлята, що й далі рачкували, почали схвильовано вищати, муркотіти й попискувати від захоплення.