Норман Партридж – Що ховається у сутінках. Антология (страница 21)
Минуло два роки. Кочове життя Еллі і Джека тривало, не порушуючи вже звичного порядку: приїзд на нове місце, тяжка праця, насильство і швидкий від’їзд. У міру того, як розум чоловіка повільно згасав (наслідок пияцтва і незліченних бійок), Еллі він кривдив дедалі більше. Але — хоч знайомі жінки наполегливо радили залишити Джека, поки він її не вбив, — Еллі не могла змусити себе розлучитися з ним. Він був жалюгідний, так, але, крім нього, у неї нічого не було. Потім одного разу вночі, після того як Джек був з нею особливо грубий, їй наснився дивний сон. Вона була у Вісконсині, стояла на порозі хатини і почула голос, який кликав її. Голос був приємним, знайомим, але не чоловічим і не жіночим. Вона вирушила шукати закликальника, і дорога привела її до річки. Підійшовши до старезних дубів, які хилили віковічні гілки до води, вона зрозуміла, хто її кличе. Уві сні вона встала навколішки під найстарішим з дубів і почала копати між корінням. Там, у темній землі, лежала її лялька. Коли кінчики пальців торкнулися знайомих форм, десь неподалік пролунало сипіння, ніби хтось задихався. То був страшний, розпачливий звук. Вона повернула голову, подивилася через плече, але нічого не побачила, тому далі викопувала ляльку. Сипіння ставало дедалі голоснішим, і вона відчула, як на неї почала тиснути якась сила.
— Дай мені спокій! — промовила вона.
Шум наростав, напір робився сильнішим. Сон почав відступати. Доллі випала з її пальців назад у яму.
І вона несподівано прокинулася. Ліжко тряслося, бо по ньому кидався Джек, тримаючись руками за горло. Вона підвелася. Наближався світанок, і світла було достатньо, щоб побачити його агонію: тіло, що сіпається, мов у судомах, вирячені від жаху очі. З рота його шумувала слина, між ногами темніла мокра пляма.
Вона нічого не робила. Він, здається, бачив, як вона стоїть і спостерігає за ним, але Еллі не була впевнена. Напад, або що це було, його так скрутив, що він звалився з ліжка і помер на підлозі, перед нею, видаючи сморід від вмісту кишечника і сечового міхура.
Речей із собою вона майже не взяла. Просто пішла, нікому не сказавши жодного слова. Кому було говорити? Та й кого це обходило? Можливо, Бог бачив сенс в існуванні її чоловіка, але якщо це так, то Він єдиний, хто це бачив.
На дорогу до Вісконсину пішло сім тижнів, і майже щоночі вона чула уві сні голос Доллі. Якби не було цього, вона б не витримала.
Повернувшись у рідні місця, вона застала хатину спустошеною. Деякі меблі ще залишилися, але той небагацький скарб, який у них був, — чайник, кілька каструль і сковорідок, мітла і таке інше, — зник. Тієї ночі вона спала на підлозі, а наступного дня пішла по сусідах питатися, що з усіма сталося. Їй розповіли, що вони поїхали в Орегон близько трьох місяців тому. Адреси ні в кого, звісно, не було, тому що мандрівники самі не знали, де осядуть. Більше вона їх не бачила і навіть не чула про них новин.
Сусіди зустріли Еллі щиро. Вони забезпечили її всім найнеобхіднішим, щоб вона змогла влаштуватися в хатині, і вона залишилася там. Дехто радив їй їхати до міста, але такого бажання в неї не виникало. «Поживу сама, — говорила вона, — подивлюся, як упораюся».
І з’ясувалося, що впоралася вона чудово. Знайшла роботу на кормосховищі в місті, і це дало їй достатньо грошей, щоб утримувати хатину і мати хліб на столі.
За приятеля їй була Доллі. Наступного дня після повернення вона сходила на річку, і лялька знайшлася там, де й була захована багато років тому. Вона, звісно, відволожилася від тривалого лежання під землею, але висохла так, що й сліду не залишилося. Якось увечері, коли Еллі сиділа біля вікна і спостерігала, як сонце хилиться до небокраю, у неї з’явилася одна маленька кумедна ідея. Наступного дня вона купила в місті складаний ніж і почала переробляти ляльку так, щоб її товариство було приємнішим. Вона не поспішала, бо воліла зробити це з душею. Зникли ручки і ніжки, зникли вушка і все інше, крім крихітного носика, що виступав. Тільце вона зробила більш тонким, але не занадто. Як навчала її подруга-повія, відчуття наповненості дуже важливе. У різних місцях вона прорізала жолобки — лише для того, щоб додати гостроти відчуттям. Потім, мирно сидячи у кріслі-гойдалці (це був єдиний предмет розкоші в домі), вона задерла спідниці і влаштувала з лялькою невеличку вечірку. Це було просто чудово.
Еллі дожила до вісімдесяти дев’яти і жодного разу, аж до кінця, не прийняла під своїм дахом жодної людини — ані чоловіка, ані жінки. Та мені ніхто і не потрібен, сказала б вона.
Пітер Страуб
Збірка оповідань Фредді Протеро
У цій книзі зібрані в хронологічному порядку всі відомі оповідання, написані Фредериком «Фредді» Протеро. З причин, які досі залишаються нез’ясованими, він помер «під час одиночного польоту» (це його вислів, який означає подорож у пошуках самотності) на полі, за два квартали від свого будинку у Проспект Фейр, Коннектикут. Смерть зареєстровано в січні 1988-го, за дев’ять місяців до його дев’ятого дня народження. Сталося це в неділю. У час, коли настала смерть, приблизно о четвертій годині сонячного, морозного і сніжного дня, на письменнику були: давно малий на нього жовто-коричневий зимовий комбінезон з капюшоном, червоний вовняний шарф, прикрашений «фестонами»; імітація светра грубої в’язки, блакитний з косами; зелено-синя сорочка «Семс»; темно-зелені вельветові штани з вилогами, які вже почали протиратися; безформна біла футболка «Жокей», яка була на ньому і попереднього дня; труси «Жокей», що колись були білими, а зараз мали лимонно-жовті плями на Y-подібній передній частині; білі високі шкарпетки; кросівки «Тру Велью» на липучках, зношені майже до дірок; чорні гумові чоботи до коліна з шістьма металевими пряжками.
На маленькому, розміром з тостер, могильному камені, установленому на великому цвинтарі «Галліксон і син» у Проспект Фейр, зазначено: «Фредерик Майкл Протеро, 1979—1988. Ще один янгол на небі». За такий короткий проміжок часу, а насправді лише за три роки з восьми з половиною, Фредді Протеро з безпрецедентною швидкістю здолав шлях від учня до майстра, створивши десять з тих оповідань, що вважаються найяскравішими в англомовній літературі. Я вірю, що це зібрання відтепер стане гідним пам’ятником унікальним досягненням — і складнощам — єдиного справжнього вундеркінда американської літератури.
Те, що особливості прози Протеро дають підґрунтя для різних тлумачень, лише робить її ще більш цікавою в очах науковців і масового читача. Розповіді, які почалися в 1984-му з дитячих, грубих і простих, і розвинулися в більш відточені (хоч і не остаточно сформовані) форми вираження, вочевидь, передавалися від його матері, Варді Протеро, у дівоцтві Бартелмі (Баат, баат, мамма ка). Хай там як, мама Баат Протеро зберегла їх (можливо, після того, що сталося?) в окремих теках із манільського паперу в охайній полірованій шухлядці з деревини черешні.
Як свідчить наведений вище приклад, найраніший Протеро — оповідання, написані, коли йому було від п’яти до семи років, — є вільним звуковим записом мови, давно прийнятим в американській початковій школі. Читач легко розшифрує дитячий код, хоча, можливо, варто пояснити, що «паний хлюп» — це «поганий хлопець».
Від першої до останньої, розповіді показують, що автор відчував постійну присутність «паного хлюпа». Грізна невиразна постать, наділена всією страхітливою силою і злістю чудовиська з-під дитячого ліжка, раз у раз з’являється в цих творах. Однак «чудовисько» Протеро не обмежує себе сидінням під ліжком. Воно тиняється всіма тими вимушено нечисленними місцями, де буває автор, а саме: через двір перед будинком; по Герхард-стрит, яка проходить повз будинок; крізь супермаркет, який він, у візочку, відвідував з матір’ю; і, можливо, головне — темними, гучними вулицями міста, якими йому кілька разів довелося пройти з батьком, коли Р(андольф) Салліван «Саллі» Протеро брав його із собою до адвокатської контори, де проводив по шістдесят годин на тиждень, домагаючись партнерства, яке було досягнуто в 1996-му, за вісім років після смерті його сина і за два роки до його власного загадкового зникнення. Електричка від Проспект Фейр до станції Пенн так само була улюбленим місцем появи всюдисущої примарної фігури.
Хоч відбувалося таке не частіше, ніж раз на рік (а точніше, у дні заходу «Приведи сина на роботу», в 1985—1986 роках), воно майже травматично, ні, станьмо віч-на-віч із фактами і скажімо: травматично вплинуло на Протеро. Він просив, він плакав, він кричав, він знічувався і белькотів щось незрозуміле від жаху. Уява малює зневажливі та незадоволені міни інших пасажирів, байдужого кондуктора. Подорож міськими вулицями до П’ятдесят четвертої і Медисон була страшним випробуванням для хлопчика, навіть подвигом з його боку.
Прихований алкоголік, який хронічно зраджував дружину, «Саллі» був поганим, у кращому разі байдужим батьком. З роллю матері Варда, про яку так багато стало відомо в останні роки, на жаль, давала собі раду не набагато краще. Аптекарі з Фейр Хейвен, які відкривають свої записи для дослідження науковцям з бездоганною репутацією, дозволили нам задокументувати залежність Варди від таких болезаспокійливих ліків, як вікодин, перкодан і перкоцет. І це відповідь тим, хто хоче знати, чому її син був одягнений так убого і безглуздо. (Зізнаюся, тут у мене на очі навертаються сльози. Я так і бачу його старенький зимовий комбінезончик! Розтин, який було зроблено в Норуолку, Коннектикут, в оснащеному найсучаснішим обладнанням медичному центрі, виявив, що того дня Протеро не з’їв нічого, крім єдиного шматка хліба, намащеного тонким шаром олеомаргарину. Лише уявіть!)