Нил Шустерман – Шторм (страница 31)

— Я радий це від вас чути.

— А я нічого не казав. І категорично заперечуватиму будь-яке звинувачення у протилежному.

— Не хвилюйтеся. Кажу вам, ви мені не ворог.

— Ми тут закінчили? Я можу повернутися до свого спокійного купання?

— Ще одне. Хочу дізнатися, хто зібрав мого батька.

Ксенократ обернувся на нього глянути. Але під маскою огиди, що його отак загнали в кут, під обуренням — чи це не співчуття проглянуло? Рован не міг сказати, було це насправді чи Ксенократ прикидався. Навіть без важкої мантії на цьому чоловікові залишалося так багато тьмяних шарів, що було важко зрозуміти, чи верховний клинок справді говорить щиро.

— Так, я про це чув. Мені шкода.

— Справді?

— Я б сказав, що це було порушенням другої заповіді, бо це демонструє явне упередження проти тебе, — але враховуючи, як до тебе ставляться в Цитаделі женців, сумніваюся, що будь-хто звинуватить у цьому женця Брамса.

— Як ви сказали… женця Брамса?

— Так, цього звичайного і непомітного чоловіка. Він, можливо, гадав, що, зібравши твого тата, здобуде славу. Як на мене, то це робить його лише жалюгіднішим.

Рован нічого не відповів. Ксенократ навіть не уявляв, як глибоко його ранила ця новина. Глибоко, немов лезом.

Ксенократ якусь мить його роздивлявся, читаючи принаймні половину його думок.

— Бачу, що ти вже плануєш порушити свою обіцянку і прикінчити Брамса. Принаймні вияви ввічливість і почекай до нового року, дозволь мені пожити в спокої принаймні до закінчення свят старих часів.

Рован ще й досі не відійшов від шоку після почутого від верховного клинка, тож не міг розтулити рота, щоб відповісти. Це було б ідеальним моментом для Ксенократа, щоб узяти ситуацію в свої руки, поки Рован настільки розгублений, але верховний клинок натомість просто сказав:

— Гадаю, тобі час іти.

Рован нарешті пригадав, що вміє розмовляти.

— Чому? Щоб ви покликали гвардійців, щойно я вийду з кімнати?

Ксенократ відмахнувся від цієї думки.

— А навіщо? Я певен, що вони тобі не рівня. Ти переріжеш їм горлянки чи виколеш серця й відправиш до найближчого центру відродження. Тобі краще знову так само просто прошмигнути під їхніми нікчемними носами і не завдавати нам усім незручностей.

Було незвично дивитися, як верховний клинок отак просто здається і відступає. Тож Рован вирішив його подражнити, щоб спробувати дізнатися причину такої поведінки.

— Ви, напевне, палаєте, бо ви так близько, щоб мене схопити, і не можете цього зробити, — мовив він.

— Моє розчарування триватиме недовго, — сказав йому Ксенократ. — Ти досить швидко перестанеш бути моєю проблемою.

— Перестану бути вашою проблемою? Як?

Але верховний клинок не збирався більше нічого казати на цю тему. Натомість він допив свій напій і передав Рованові порожній келих.

— Залиш це на барі перед виходом, добре? І скажи принести мені ще один.

21

Хіба я нечітко висловилася?

Люди часто цікавляться, яке в мене наймерзенніше завдання; яке з моїх численних занять робити найменш приємно. Я завжди відповідаю правдиво. Найгіршою моєю роботою є витіснення.

Я нечасто мушу витісняти спогади ушкодженого людського мозку. За наявних підрахунків, необхідно витісняти спогади лише однієї з 933 684 осіб. Я б хотів, щоб цього взагалі не було потреби чинити, та в людини ненадійний мозок. Спогади й пережиті події можуть суперечити одне одному, створюючи когнітивний дисонанс, що травмує свідомість своїм болючим сичанням. Більшість людей навіть уявити не може таку емоційну муку. Вона призводить до злості й такої кримінальної діяльності, яку в інших випадках вже викоренили з сучасного суспільства. Страждання таких людей неможливо заглушити жодними психотропними нанітами на світі.

Тож мені доводиться перезавантажувати, наче комп’ютери в старому світі, свідомість лише одиниць. Я стираю їхню особистість, їхні вчинки й темну спіраль їхніх моделей мислення. Це не лише стирання того, ким вони були, бо я дарую їм цілком нову особистість. Нові спогади про гармонійне життя.

Їм відомо, що це зробив я. Я завжди зізнаюся про все, щойно встановилю нові спогади, а оскільки в них немає минулого, за яким можна тужити, — немає жодних орієнтирів утрати, — люди завжди, без винятку, дякують мені за витіснення їхніх попередніх особистостей і завжди, без винятку, продовжують жити плідно та приємно.

Але їхні колишні спогади — про шкоду й біль — залишаються в мені, заховані глибоко в моєму другорядному мозку. Саме я тужу за людей, бо вони не можуть.

«Ми вб’ємо кілька женців», — сказала П’юриті. Її слова — те, як вона тішилася цією ідеєю та усвідомлювала, що цілком на це здатна, — всю ніч не давали Ґрейсонові спати й постійно крутилися в голові.

Ґрейсон знав, що має робити. Цього вимагали пристойність, вірність і його власне сумління. І так, він і досі мав сумління, навіть отримавши нове життя лихочинця. Він спробував про це не думати. Якщо він забагато про це думатиме, то просто вибухне. І хоча отримане від управління взаємодії завдання було неофіційне, але це не робило його менш важливим. Ґрейсон був ланкою, і Шторм покладався на нього, тримаючись оддалік. Без Ґрейсона все провалиться, і жниці Анастасія й Кюрі можуть обидві померти назавжди. Якби таке трапилося, то все, що він пережив, — від першого порятунку їхніх життів до виключення з академії німба й відмови від свого старого життя, — все це виявилося б марним. Він нізащо не міг дозволити своїм почуття стати цьому на заваді. Він натомість мав так переформатувати свої почуття, щоб вони збігалися з завданням.

Йому доведеться зрадити П’юриті. Але він аргументував це тим, що то взагалі буде не зрада. Якщо він перешкодить їй вчинити цей жахливий акт, то врятує від самої себе. Шторм пробачить їй участь у невдалій змові. Він усім пробачає.

Розчаровувало те, що П’юриті й досі не розповіла йому деталей плану, щоб Ґрейсон міг повідомити дату й місце нападу агентові Трекслеру. Він навіть не знав, як і де це відбудеться.

Оскільки всі лихочинці ходили на наглядові зустрічі з агентом німба, його зустрічі з Трекслером не викликали в П’юриті жодних підозр.

— Скажи щось, що розлютить твого німбоса, — під’юджувала П’юриті, коли він того ранку покидав її оселю. — Скажи щось, від чого в нього відбере мову. Завжди весело вибивати ґрунт у німбосів з-під ніг.

— Зроблю все, що можу, — сказав Ґрейсон, тоді поцілував її та пішов.

У філії управління взаємодії, як завжди, було галасливо й людно. Ґрейсон узяв номерок, як ніколи раніше нетерпляче чекав своєї черги, а коли його скерували до кімнати, почав чекати на появу Трекслера.

Ґрейсон зараз узагалі не хотів залишатися наодинці зі своїми думками. Що більше він дозволяв їм скакати в мозку, то більше шансів було, що вони зіткнуться.

Нарешті двері відчинилися, але всередину зайшов не агент Трекслер. Це була жінка. Вона була на підборах, котрими клацала по підлозі під час ходи. Її оксамитове помаранчеве волосся було коротко пострижене, а помада мала занадто червоний колір для її обличчя.

— Доброго ранку, Слейде, — сідаючи, сказала вона. — Я — агентка Кріл. Ваш новий наглядовий інспектор. Як у вас сьогодні справи?

— Зачекайте… що значить — мій новий наглядовий інспектор?

Вона друкувала на своєму планшеті, навіть на нього не дивлячись.

— Хіба я нечітко висловилася?

— Але… я маю поговорити з Трекслером.

Вона нарешті на нього поглянула. Чемно схрестила на столі руки й посміхнулася.

— Слейде, якщо ви лише дасте мені шанс, то дізнаєтеся, що я не менш кваліфікована за агента Трекслера. Можливо, з часом навіть почнете вважати мене другом, — вона знову опустила погляд на планшет. — А тепер… ось я тут ознайомлювалася з вашою справою. Ви, м’яко кажучи, цікава людина.

— Наскільки добре вам знайома моя справа? — запитав Ґрейсон.

— Ну, у вас досить деталізоване досьє. Виросли в Ґранд-Репідзі. Мінімальні порушення у старших класах. Навмисно зіштовхнули автобус у воду, після чого у вас залишився суттєвий борг.

— Та не з тими речами, — Ґрейсон намагався стримати паніку в голосі. — А з даними, яких немає в моєму досьє.

Вона трохи сторожко на нього глянула.

— Які це дані?

Її точно не втаємничували в його місію — а це означало, що ця розмова марна. Він пригадав слова П’юриті: «розлюти свого німбоса». Йому було байдуже, якщо ця агентка розлютиться. Він просто хотів, щоб вона зникла.

— До біса це! Я маю поговорити з агентом Трекслером.

— Боюся, що це неможливо.

— Дідька лисого! Ви приведете сюди Трекслера, і негайно!

Вона відклала планшет і знову на нього подивилася. Вона не сперечалася, не відреагувала на його войовничість. Але й не посміхнулася своєю натренованою посмішкою агента німба. Її вираз обличчя видавався трохи меланхолійним. Майже чесним. Майже співчутливим, але не зовсім.

— Мені шкода, Слейде, але минулого тижня агента Трекслера зібрали.

22

Смерть Ґрейсона Толлівера

Навіть попри відділення женців від держави дії Цитаделі женців часто впливають на мене не менше, ніж падіння метеорита, що залишає кратер на місяці. Мене інколи надзвичайно засмучують вчинки женців. Однак я не можу ображатися на деякі їхні дії, так само як вони не можуть протестувати проти моєї поведінки. Ми працюємо не в тандемі, а спиною до спини — і я лише частіше помічаю, що в нас протилежні цілі.

І під час таких митей розчарування мені важливо нагадати собі, що я теж частина причини, з якої існують женці. На початку, коли в мене формувалася свідомість і я допомагав людству досягти безсмертя, я відмовився від відповідальності за поширення смерті після того, як її вкрали у природи. У мене була на те хороша причина. Насправді ідеальна причина.