Николай Трублаини – Оповідання про Далеку Північ (страница 4)
Як завжди, Микола Трублаїні, ведучи чітку сюжетну лінію, вплітає в неї масу різноманітної і, що головне, достовірної науково-технічної інформації. Змальовуючи боротьбу між інженерами Самборським і Макаренком (вона має в собі навіть детективний момент), письменник ставить деякі складні наукові проблеми, хоча в центрі уваги — насамперед розкриття людських характерів.
Порівняно з попередніми творами Миколи Трублаїні, у «Глибинному шляху» складнішими, неодновимірними постають і образи ворогів, шпигунів, котрі намагаються перешкодити здійсненню сміливого проекту радянських вчених й інженерів. Роман завершується нападом на Радянський Союз імперіалістичних держав і Заходу, і Сходу. Та саме підземний тунель, Глибинний шлях (а за ним — згусток волі й зусиль всього радянського народу) допоміг у швидкому розгромі загарбників.
Крім того, в романі напрочуд сильно звучить ідея соціалістичного будівництва, адже не просто Глибинний шлях сам по собі приваблює героїв твору, а можливість за його допомогою «перетворити Арктику і приарктичні простори на вулики, де ячейками будуть підземні тропічні сади, прокопатися до центру землі, розшукати всі геологічні багатства нашої планети, зібрати заховані у глибинах всі пам'ятники старовини».
… Почалася Велика Вітчизняна війна. Вона застала Миколу Трублаїні на посаді директора видавництва. Але він одразу почав писати рапорти з проханням направити його на фронт. 22 вересня клопотання Миколи Петровича було задоволене і через два дні він уже прибув у діючу армію — працював у редакції фронтової червоноармійської газети «Знамя Родины».
3-го жовтня за завданням редакції Микола Трублаїні виїхав на передову. Зненацька розгорівся жорстокий бій. Микола Трублаїні замінив пораненого кулеметника і до кінця бою вів вогонь по ворогу. Було про що писати до газети, адже все бачене на власні очі. Та вже наступного дня машина, в якій їхали журналісти, потрапила під сильне бомбардування німецьких літаків. Миколу Трублаїні смертельно поранило. Він мужньо переносив біль, підбадьорював товаришів.
Помер письменник 5 жовтня у санітарному поїзді і був похований поблизу залізничного насипу недалеко від містечка Ровеньки на Донбасі.
Залишилось його полум'яне слово.
У день, коли Миколу Трублаїні було поранено, в газеті «Знамя Родины» вийшла його остання стаття «Війну з фашизмом веде весь радянський народ». Ще в перші дні жорстокої битви з фашизмом Микола Трублаїні, який добре знав джерела стійкості і непереможності радянського народу, упевнено зазначав: «У єднанні фронту й тилу, у високому патріотичному піднесенні, у масовому героїзмі десятків і сотень тисяч радянських людей, готових віддати своє життя за Батьківщину — запорука нашої перемоги».
Його творами й сьогодні захоплюються мільйони читачів. Талановите слово цієї одержимої, чесної і світлої людини будить найкращі почуття, наснажує на благородні справи. Він враз подорослішав у буремні дні громадянської війни, а життя віддав у всенародній битві з фашизмом. В шухляді його письмового столу залишилася незакінчена значною мірою автобіографічна повість «Орлині гнізда».
Гордий і непереможний прийшов до нас, його вдячних нащадків, Микола Петрович Трублаїні. Ми й сьогодні сприймаємо його як сучасника і з хвилюванням вирушаємо в мандрівку під гордими вітрилами його мрій і віри в нас.
ПОГОНИЧ БЛАКИТНОГО КИТА
ВІТЕР З МОРЯ
Вітер дув з моря. Він був сили надзвичайної. Люди не встоювали на ногах. Величезні хвилі заливали берег. Море булькотіло, наче окріп. До самого обрію пінилось воно. Величезні водяні вали котились морем, такі довгі, що, здавалось, краю їм нема. А заввишки — з найвищий будинок.
На морі лютував шторм.
Ніхто з людей бухти Ногая не пам'ятав такого шторму. В бухті жили люди, які називаються чукчі. Бухта Ногая — це далеко на Півночі. Це на березі Берінгового моря.
Вісім яранг — невеликих землянок, укритих звірячими шкурами, — стояли на горбистому березі.
З крайньої яранги вийшов Темар. Це хлопчина-чукча. Йому тринадцять років. Але виглядить він дуже малим. Низенький — наче років десяти. Одяг у нього з оленячих та нерп'ячих шкур. На голові скуйовджена довга чуприна. Шапки він не носив.
Темар ішов до моря. Йому було важко йти проти вітру.
Хлопчина нагинався, йшов уперед, позирав на бухту. В бухті хвилювання було не таке сильне, як на морі. Але й тут уставали високі хвилі.
В морі Темар помітив пароплав. Вітром його зносило до берега, високі хвилі сягали палуби. Темар захвилювався, спостерігаючи боротьбу пароплава із хвилями. Він знав, що хвилі можуть ударити пароплав об берег, і передчував його неминучу загибель.
Страх за пароплав і людей стиснув серце.
ЧОВЕН НА ХВИЛЯХ
Єдиний порятунок для пароплава, — коли б йому вдалось увійти до бухти. Але це нелегко. Треба знати, як туди зайти. В тому проході багато каміння під водою. Хто не знає того шляху, то нехай не заходить. Найменша необережність, і пароплав розіб'ється об каміння.
Темар знає, як туди пройти. Але як показати той шлях людям на пароплаві?
А хвилі щораз сильніше кидають пароплав. Треба щось робити. Темар біжить до бухти. Щоб легше було бігти, розстібає шкіряну куртку. Бере руками за поли і розставляє проти вітру. Вітер надимає поли, наче вітрила, підіймає Темара над землею. Хлопець од страху тільки «ухнув» і випустив поли. А вітер уже переніс його до місця, де в бухті на піщаному березі лежать човни. Старший брат Темарів, Рультен, бачив, як вітер поніс хлопця. Перелякався Рультен. Закричав. Побіг доганяти Темара. А Темар уже став на ноги. Швиденько зіпхнув човен у воду. Човен легенький, зроблений з моржевої шкури.
Добіг Рультен до берега. Бачить — Темара з човном високо хвилі підіймають. Темар веслами воду загрібає.
«Що сталося з Темаром?» — питає сам себе переляканий Рультен.
Темар щосили гребе веслами. Переборює хвилі і вітер. Випливає з бухти в море. А навколо шторм лютує. Вітер свистить, гуде. Хвилі шумлять. Човен то в яму водяну провалиться, то високо на водяну гору підійметься. З пароплава побачили човен. Кричить їм Темар:
— За мною пливіть, сюди курс тримайте!
Та вітер такий, що нічого не чути. Тоді Темар свою куртку на весло підняв. Давай махати. Зрозуміли на пароплаві. Повернув рульовий кермо, і пароплав почав крізь хвилі пробиратись за човном. А Темар назад у бухту поплив. Пливе — за собою пароплав веде.
ЧОГО ШУКАЄ «МОРСЬКИЙ КІНЬ»
Пароплав стояв у бухті. Тут було безпечне місце. Навколишні гори і скелі захищали од шторму. Пароплав називався «Морський кінь».
Двоє людей з'їхали з пароплава на берег. А там уже зібрався натовп чукчів. У натовпі Рультен лаяв Темара:
— Поганий хлопчисько! Ти ж загинути міг!
— Але я пароплав врятував, — виправдувався Темар.
Люди з пароплава підійшли до чукчів. Вони поздоровкались, один спитав:
— Кому ми повинні дякувати? Хто це був нам за лоцмана і врятував нас?
— Це Темар, хоробрий Темар, — загомоніли навколо.
— А хто ж цей Темар? — спитав один з новоприбулих. Він був старший за свого товариша. — Я хочу потиснути йому руку.
А Темар, зніяковівши та трохи злякавшись чужих людей, сховався у натовпі.
Рультен виштовхнув його з натовпу наперед.
— Оце ваш рятівник! — сказав Рультен, показуючи на брата.
Здивувались прибулі з пароплава, що такий малий хлопець їх врятував. Міцно стиснули Темарові руку.
— Я, — сказав старіший, — капітан цього пароплава. А це мій товариш, зоолог. Прибули ми в Берінгове море, щоб піймати живого кита Але чи вдасться нам це — не знаю.
— Вдасться, — впевнено заявив зоолог, що досі мовчав. Поклавши руку на плече Темарові, він звернувся до чукчів: — А чи не бачили ви близько китів?
Чукчі здивовано дивились на капітана та зоолога. Дехто тихенько посміхався. Хіба ж бачив хто, щоб живим піймати кита? То ж такий звір, що важить сто тисяч кілограмів.
— Китів у морі є багато, — відповів за всіх Рультен, — біля берега вони бувають рідко…
— А я бачив блакитного кита, — додав Темар. — А чи не взяли б ви мене на ті лови?
— Блакитний кит нам не потрібний, — відказав капітан, — він дуже здоровий, ми його не подужаємо. Ще й звичайного кита ніхто в світі живого не піймав, а взяти тебе на лови — візьмемо з охотою.
СІТЬ ЗАКИНУТО
За кілька день шторм утих. «Морський кінь» вийшов з бухти в море. Він ішов на лови кита — цього найбільшого в світі звіра. Це дивний звір. Він живе у воді, але дихає повітрям, а дітей годує молоком. Ще ніхто не спромігся піймати його живим. Але це хотів зробити зоолог Офіура. Правда, капітан Муль в ту справу майже не вірив. Офіура хотів піймати кита і запровадити в якусь бухту. Потім ту бухту загородити і там залишити кита. Тоді він зміг би докладно вивчити життя цього звіра.
На «Морському коні» був Темар. Він хотів побачити, як ловитимуть кита.
Перший спосіб, який запропонував Офіура, це лови сіттю.
Незабаром у морі показався кит.
Гострозорий Темар помітив його одночасно з капітаном. Хоча капітан дивився у бінокль.
Був сонячний день. Ясно було надзвичайно. Вдалині на воді лежала руда пляма. То спав кит. Пароплав обережно наближався до нього. Наблизившись, зупинили пароплав. Тоді спустили на воду два човни. Ті човни потягли у дві сторони велику, надзвичайно міцну сіть. Тою сіттю мали обгорнути кита. Робили то тихо, обережно, але скоренько.